§ 40. Атмосфера пізньої античності і дух християнства, що зароджується: гностицизм

 У перебігу історії немає демаркаційних ліній. Неможливо окреслити той Рубікон, на одному березі якого ще антична філософія, а на іншому — вже середньовічна. Ким був знаменитий Боецій, який написав у в'язниці, чекаючи страти, «Втіху філософією», «останнім римлянином», як його називали нащадки, чи «батьком Середньовіччя»? Очевидно, і тим, і іншим: з одного боку, він християнин і богослов, з іншого — прихильник неоплатонізму, бо втішався у своєму трактаті саме ним, а не істинами Писання. Так живі людські долі поєднували дві епохи. Такими ж містками, що з'єднують два менталітети, виявилися герметизм і гностицизм, в яких пізня античність намагалася поєднати несумісне: типово античний космоцентризм і абсолютно неантичну інтуїцію Абсолютної Особистості. Так початок нової ери «в своїй останній глибині виявлявся сумішшю двох культур і переходом від язичництва до християнства»2. -- Лосев А. Ф. История античной С. 175. М., 1989. философии.

Найглибшим духовним явищем цього періоду був гностицизм — релігійно-філософське вчення, що поєднувало в собі елементи християнства, іудаїзму, античного язичництва, а також вавилонських, перських, єгипетських й індійських релігійних уявлень. Завданням людського духу в гностицизмі є спокута, досягнення порятунку, прагнення звільнитися від залізних кайданів матеріального світу. Ця мета досягалась у гностиків шляхом філософського пізнання (нагадаємо, грецьке «гносис» — пізнання) особливого типу, для чого вони організовували аскетичні спілки, філософські школи, релігійні громади. Найпопулярніші були гностичні системи Василіда (із Сирії) і Валентина (з Єгипту). Валентин є творцем грандіозної філософської поеми, присвяченої створенню світу. Творення починається з непізнаваних глибин повноти буття. З цієї повноти — Плероми і шляхом виливу утворюється множина міфологічних істот, у тому числі й біблійних персонажів. Виникають двадцять вісім божественних еонів, що наполовину є логічними категоріями, а наполовину — міфологічними істотами. Остання з еонів, Софія, согрішила проти батька, бажаючи порушити всю божественну ієрархію, за що і була вигнана з Плероми. Смуток і сльози Софії, яка тужить за Плеромою, перетворилися на небо і землю, були створені люди, серед яких виділяються гностики, споконвічно призначені для порятунку. Софія і гностики за допомогою Ісуса Христа, посланого Отцем з благою звісткою про прийдешнє прощення Софії, домагаються повного прощення і повернення в Плерому, а матеріальний світ, створений із суму Софії, палає у вогні. Мета історії світу — прощення Софії — досягнута, світова історія завершена. Ми зупинилися на гностичній космогонії для того, щоб стали очевидними деякі найважливіші паралелі: той, хто знайомий із християнською езотерикою (у тому числі й сучасною), легко побачить її принципову, архетипову настояність на гностичних ідеях. За великим рахунком, саме гностицизм є прообразом усіх пізніших містичних і езотеричних побудов як у єресях, так і в різноманітних таємних братствах, масонських ложах і теософічних товариствах. Клімат епохи пізньої античності дивовижно точно передано у знаменитому фільмі Ф. Фелліні «Сатирикон»: Людина — це актор, — ось яким було універсальне світовідчуття людей тих часів. Не випадково в римському театрі акторам під час дії завдавалися цілком реальні каліцтва, а в римському цирку людей кидали левам. «Який актор гине!» — вигукнув Нерон, дивлячись на палаючий Рим. Він, зрозуміло, говорив про себе, але переживання себе як актора було станом кожного римлянина. «Коли боги вигнані з Всесвіту, світ, покинутий ними, занурюється в тугу», — пише сучасний німецький філософ Ерік Фегелін3. Нудьга — ось відмінна риса занепаду античного світу, від припливів якої дехто рятувався втечею у витончені розваги, поки пересичення не зробить і цей вихід безглуздим. І все ж таки на цьому фоні інтелектуальна витонченість древніх переживає свій останній найвищий злет. З надзвичайною психологічною проникливістю тогочасну суперечність між інтелектуальним і моральним вимірами людини розкриває Г. Честертон — філософ, найглибший знавець Середньовіччя і класик детективного жанру: «Із зовнішнього, практичного боку висока цивілізація древніх закінчилася тим, що люди зробили певний висновок — звернулися до християнства. Цей урок пов'язаний із психологією, а не тільки з теологією. Язичницька цивілізація дійсно була дуже високою. Нам не тільки не небезпечно, нам навіть вигідно визнати, що нічого більш високого людство досі не створило. Древні винайшли неперевершені засоби і словесного, і пластичного зображення світу; вічні політичні ідеали; стрункі системи логіки і мови. Але вони зробили ще більше — вони зрозуміли свою помилку... Ця помилка настільки глибока, що нелегко знайти для неї потрібне слово. Простіше і приблизніше назвати її поклонінням природі. Можна сказати, що древні були занадто природні. Той, хто поклониться здоров'ю, не залишиться здоровим... З людською уявою трапилася погана річ — весь світ став зафарбованим, просочився, перейнявся небезпечними пристрастями, що неухильно призвели до перекручень... Стародавній світ був не стільки розбещений, скільки здатний зрозуміти, що стає більш розбещеним або, у всякому разі, логічно на розбещеність приречений. У магії природи не було майбутнього, її можна було заглибити тільки в чорну магію... Воістину, від цієї мари могла позбавити в повному розумінні слова тільки неземна релігія»4. --     Л., 1991. Фегелин Э. О Гегеле (исследование чародейства) // Логос.   24. С. 22 М., 1991. Честертон Г. К. Вечный человек.

     Отже, Захід дозрів, щоб замінити поклоніння Природі поклонінням Духу. Він стомився, і саме християнству судилося внести в нього нові життєві енергії. «Християнство прийшло у світ, — продовжує Г. Честертон, — щоб зцілити його, і лікувало єдино можливим способом... Чистий, поривчастий вітер провівав наскрізь світ, що переживав очищення. Для будь-кого, хто відчуває дух епохи, є щось чисте і бадьоре в атмосфері тих грубих, а іноді і жорстоких часів... Поступово на цьому тлі виникає краса, свіжа і зворушлива, просто неймовірна. Повертається любов, але не платонічна, а та, що досі зветься лицарською... Вода сама відмилася. Вогонь сам перетворився на полум'я. Вода — вже не та вода, в яку кидали рабів для риб. Вогонь — вже не той вогонь, куди кидали дітей як жертву Молохові... І вода, і вогонь, і квіти, і зірки чекають нових імен від того, хто витравив із душі останній слід поклоніння природі і тому може повернутися до неї»5. -- Там же. – С. 27 – 28. § 41. Законодавець методу екзегези: Філон Александрійський

Безсумнівно, зміст Біблії давав чимало приводів для філософування. Завдання полягало в тому, щоб перекласти мову біблійних образів на мову філософських понять і організувати ці поняття в певну систему. Правда, не для всіх образів і уявлень Біблії у філософській мові греків знайшлися понятійні еквіваленти. Довелося ввести низку нових, невідомих грекам понять, а багато інших понять радикально переосмисли¬ти. Але справа була зроблена 6, — підсумовує дослідник середньовічної філософії Г. Майоров. У III ст. до н. е. з'явився переклад Біблії з давньоєврейської на давньогрецьку. Платон і Мойсей заговорили однією мовою. -- Майоров Г. Г. С. 45. М., 1979. Формирование средневековой философии.

Першим, хто довів не тільки можливість, а й необхідність поєднання біблійної віри з грецькою філософією, був Філон Александрійський (21 або 28 р. до н. е. – 41 або 49 р. до н. е.), визнаний як учитель екзегези всіма християнськими мислителями. За Філоном, грецька філософія і біблійна мудрість мають одне джерело – божественний розум, Логос. Проте біблійна мудрість породжена божественним Логосом (Словом), що відкрив себе пророкам безпосередньо, а грецька філософія є людське відтворення відбитого у Всесвіті Логоса. Вчення про Логос у Філона поєднує в собі три групи значень: 1. Значення, що витікають з античної філософії. 2. Значення, виведені з Біблії. 3. Смисли, надані вченню самим Філоном. Логос – це світовий порядок, краса і гармонія; це закон, через який реалізується загальний зв’язок, схожий на тяжіння магніту. Логос – це царство вічних пізнавальних ідей, тотожних із божественними думками. Все це, як бачимо, типово античне розуміння Логоса, що перегукується з платонівським «Тімеєм». Проте далі з’являється вже зовсім не античний мотив – адже Філон монотеїст і креаціоніст. Тому на другому рівні Логос Філона – це сам божественний розум і водночас енергія, яку він виробляє. Бог творить світ із небуття силою свого Слова-Логоса. І, нарешті, на третьому рівні з’являються власне філонівські оригінальні характеристики Логоса: Філон називає Логос первородним сином Бога-Отця, «людиною Бога», «небесним Адамом», він є посередник між Богом і світом, Богом і людиною. Саме Логос задає межі людини в її устремлінні до Бога. Без Логоса Бог і світ, Бог і людина були б розділені прірвою, яка виключала б усяку можливу комунікацію. Без Логоса як посередника неможлива була б і теологія. Ввівши Логос у свої розмірковування про Бога, Філон став родоначальником усякої теології в середньовічному сенсі7. -- С. 53. Там же. 

Філонівське вчення про Логос є предтечею майбутнього вчення, що Ісус Христос є посередником між Богом і людиною – справжнім Боголюдиною. Не дивно, що іудаїзм зрікся Філона: ортодоксам не підходили такі запозичені в еллінів ідеї, як ідея про переселення душ, про світ ідей як «царство Боже» тощо. Та невдовзі після смерті Філона з’являється Євангеліє від Іоанна. Воно починалося відомою фразою: «Спочатку було Слово (Логос)...»