20. Філософія нового часу: загальна характеристика.

Доба Нового часу - основа становлення нового філософського напряму - раціоналізму. В Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його всесильності. Необхідність появи раціоналістичної філософії - це заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та життєдіяльності людини. У Захiднiй Європi настає епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки. Філософія Нового часу-це філософія короткого, але насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської філософії. Матеріалістичний емпіризм (Ф. Бекон), з'ясування досвідної природи пізнання (Дж. Локк), раціоналістична концепція пізнання (Р. Декарт, Б. Спіноза), дослідження можливостей одержання правильного знання, тобто ідеалістичний емпіризм (Д. Юм і Дж. Берклі) надійно започаткували наукове розроблення філософських світоглядних ідей.

На протязі цього періоду відбулись істотні зміни в баченні проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так - філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря, господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння.

Основні риси філософії Нового часу (ХVІІІ ст.):

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;

6. Просвітництво;

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

21. ПРОБЛЕМА МЕТОДУ ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФІЇ БЕКОНА І ДЕКАРТА Фрєнсіс Бекон (1561—1626) —один із перших філософів Нового часу, засновник англійського матеріалізму. За своїми поглядами він був близький до філософії доби Відродження. Саме гуманістичний світогляд Ренесансу лежить в основі його вчення про безмежну могутність людини, її панування над природою. Проте ця сила спирається, за Беконом, на досягнення науки і техніки. І таке переконання відносить мислителя вже до нової епохи.

Ф. Бекон один з перших відобразив загальну для філософії Нового часу переорієнтацію на науку як найвищу духовну цінність. Серед численних філософських проблем, якими він займався, головне місце посідали могутність людського знання та експериментальне дослідження природи.Підкреслюючи закономірний зв'язок теорії та практики, науки і техніки, мислитель доводить, що знання й могутність людини, істина й користь тотожні. Те, що на практиці найбільш корисне, у знанні — справді істинне. Проте Ф. Бекон був далекий від вузького прагматизму. Істинність знання, на його думку, не залежить від корисності останнього. Навпаки, саме істина є необхідною передумовою досягнення прагматичних цілей людини. На думку Бекона, людський розум перебуває у полоні хибних уявлень, забобонів, суб'єктивних суджень, які, наче примари, відволікають його від істинного шляху, заважають бачити речі такими, якими вони є. Він висунув вимогу попереднього "очищення" розуму, бо ж у царство людини, засноване на науці, можна увійти так само, як і в царство небесне, лише чистим, наче дитя. Репе Декарт (1596 — 1650) був родоначальником нової філософії у Франції, видатним ученим і мислителем XVII ст. Як і Ф. Бекон, своїм головним завданням він вважав обгрунтування суверенітету науки, вивільнення її з полону середньовічних авторитетів, утвердження практичної цінності науки як знаряддя людської могутності. Декарт піддав нищівній критиці схоластику, її метод і логіку, прагнув філософськи обгрунтувати новий тип наукового знання і розробити відповідний йому метод. Однак шляхи побудови такого знання, а також розуміння природи наукового методу у цих мислителів були різні. Ф. Бекон пішов шляхом емпіризму, Р. Декарт створив систему раціоналізму. Перший обстоював матеріалістичну точку зору, другий стояв на позиції філософського дуалізму.

Мислитель був переконаний, що наукове знання утворює єдину логічну систему і все, що ми можемо пізнати, закономірно випливає одне з одного. Тому, дотримуючи певного порядку у висновках, керуючись правилами наукового, дедуктивного методу, людський розум здатний сягнути найвіддаленіших куточків світу, не маючи перешкод у послідовному сходженні до істини.Проте вірогідність системи наукового знання залежить у кінцевому підсумку від тих вихідних принципів, на які спирається мислення у своїх логічних висновках і доказах. Пошуки першопочатків своєї філософії Р. Декарт починає з вимоги піддати сумніву всі без винятку знання. Це вихідний пункт його філософії. Проголошуючи принцип радикального сумніву, Р. Декарт прагне звільнити наукове мислення від різних забобонів, упереджених суджень, хибних уявлень.