41.Свідомасть і мова.

Свідомість – це найвища, притаманна тільки людям і пов'язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямо¬ваному відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні і самоконт¬ролі поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності.

Свідомість вивчають багато наук: філософія, соціологія, психо¬логія, мовознавство, педагогіка, кібернетика, інформатика. Протягом віків точаться су¬перечки щодо її сутності. Богослови розглядають свідомість як іскру божественного розуму. Ідеалісти вважають свідомість первинною щодо матерії, вона, на їхню думку, незалежна від матерії, навпаки, остання є продуктом першої. Матеріалістична філософія і психоло¬гія вважають свідомість функцією мозку і відбиттям зовнішнього світу. Незважаючи на розбіжність думок, усі філософи згодні, що свідомість – це реальність, і вона відіграє величезну роль у житті людини та суспільства в цілому.

Головними ознаками свідомості є відображення світу, відношен¬ня, цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтво¬рює насамперед форми людської діяльності і через них форми при¬родного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об'єктом розгляду свідомості може бути вона сама та її носії, тобто свідомість пов'язана з самосвідомістю. Вихідним пунктом людського ставлен¬ня до світу є перетворення його відповідно до людських потреб, що набирає форми цілепокладання – створення ідеальної моделі бажа¬ного майбутнього, визначення мети і засобів, розробки програми ді¬яльності. Свідомість не зводиться повністю до мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відо¬браження дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оціночне став¬лення людини до світу. Всі ці компоненти слід розглядати як еле¬менти цілісного процесу предметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичного способів освоєння світу.

Основними елементами свідомості, які перебувають у діа¬лектичному взаємозв'язку, є: усвідомлення явищ, знання, самосві¬домість, емоції, воля. Розвиток свідомості – це, насамперед збага¬чення її новими знаннями про навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об'єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософсь¬ке, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і ра¬ціональний рівні свідомості.

Генетичною передумовою виникнення свідомості є загальна вла¬стивість усіх наявних предметів і явищ як природних, так і соціаль¬них, властивість відображення.

В сучасній філ. літ. Більшість дослідників вказують на важливу ролі пізнавальної(когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура пізнавальної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленого інтуїтивного рівня. На цих рівнях виникають чуттєві і понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення в процесі оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інфо До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам’ять. Але у пізнавальній сфері свідомості провідна роль, безперечно належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний усвідомлений характер.

Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об’єкта і дії у вигляді суб’єктивного образу (понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб’єктивної реальності. Це будь-яке значення, що існує у формі суб’єктивності, але пов’язане з матеріально мозковими нейродинамічними процесами.

Більшість визначень, поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне.

Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватися у дійсність шляхом об’єктивації, упредметнення у формах культури. З різноманітного відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом Ії діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам. На думку Їльєнкова, людина набуває ідеального виключно в ході прилучення до історично розвинутих форм сусп. життєдіяльності разом із соц. планом свого існування, культурою. Ось чому „Ідеальність” є аспектом культури Ії виміром, властивості. Зміст свідомості людини стає надбанням інших людей лише тоді, коли він виражений назовні за допомогою мови. Мова — це система знаків, використовуючи яку люди пізнають,спілкуються, а також зберігають і передають інформацію. Виділяють природну систему знаків (звук, жест, міміка тощо) і спеціально створену людьми штучну систему знаків (мова музики, живопису, математики тощо). Однією з обов’язкових умов виникнення індивідуальної свідомості є включення людини у світ мови. Причому, чим багатше зміст свідомості, тим більше людині потрібно мовних знаків для його виразу. Стверджуючи свою мову, кожна нація зберігає одну з найважливіших засад власної культурної індивідуальності

42. СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ. ФОРМИ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ Суспі́льна свідо́мість - сукупність ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. Визначальним у виникненні і розвитку суспільної свідомості є матеріальні умови життя суспільства. Слідом за зміною суспільного буття людей змінюється суспільна свідомість. Але процес відображення суспільного буття в свідомості людей є досить складним і суперечливим. Не слід вважати, що суспільна свідомість автоматично змінюється слідом за зміною суспільного буття, що перша, ніби тінь, переслідує матеріальні умови життя людей. Як правило, економічні відносини відображаються в свідомості не безпосередньо, а опосередковано. Це можна пояснити тим, що різні форми суспільної свідомості знаходяться на різних ступенях наближення до економічного базису.

На формування суспільної свідомості опосередкований вплив здійснюють держава, політичні, правові відносини тощо.

Одним зі структурних елементів суспільної свідомості є розмаїтість її форм. Це – політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідомість тощо. Ця розмаїтість залежить від двох основних факторів:

– по-перше, від об'єкта, тобто від складності суспільного буття. Кожна сторона суспільного буття відбивається якою-небудь формою суспільної свідомості;

– по-друге, від способу відображення. Як це розуміти? Люди мають потребу глибше і всебічно пізнати світ. Один і той самий об'єкт люди намагаються пізнати з різних сторін, з різних поглядів, тобто по-різному підходять до його розгляду. Наприклад, відносини між людьми можна розглядати і в моральному, і в юридичному, і в політичному аспектах.

Суттєве значення для розвитку форм суспільної свідомості має їх взаємодія. Всі форми переплітаються між собою, доповнюючи за певних умов одна одну. Основою взаємодії виступає цілісність суспільного життя, тісний зв'язок між собою різноманітних суспільних відносин. Взаємодія форм суспільної свідомості – це об'єктивний закон її розвитку. Дослідники виділяють такі рівні суспільної свідомості як  буденна, суспільна психологія, суспільна ідеологія.

Буденна свідомість містить цілу сукупність поглядів, ідей, уявлень, що безпосередньо виникли. Суспільна психологія  є повним набором моралі, настрою, почуттів, звичок, звичаїв. Суспільна ідеологія є сукупністю  бачень суспільства, людей, які теоретично оформлюються і відображають інтереси якогось  конкретно визначено  класу.

Крім вище зазначених рівнів суспільної свідомості виділяють ще її форми. А тому розрізняють такі форми суспільної свідомості:

1)  Політична – це система певних ідей, яка собою відображає класові відносини,між націями і державами, а також відношень до влади. Її ідеї в основному  лежать у поведінці тих чи інших класів суспільства, суспільних груп та особистостей. Найважливішим  елементом цієї політичної системи є держава, яка у свою чергу захищає  свій устрій, регулює  економіку країни, відстоює державні інтереси на міжнародній світовій арені. Її  влада втілюється за допомоги демократичного або тоталітарного режиму. У  політичній свідомості можна виділити низку функцій: пізнавальну, інформаційну, оцінювальну, регулятивну, мобілізаційну.

2)  Правова –  виразається перш за все у відношенні людини до права, знання міри і поведінки самих же людей  з позиції законності чи протизаконності. У такому випадку виробляються два підходи щодо розуміння сутності права як такого. Перший називається традиційним або як і ще кажуть – заборонний, другий – ліберальний, тому що  його опорою є природнє право і  особистісна свобода. Цей підхід  уподібнює право  на ряду із законом, тобто  зводом  певних  регулюючих правил, забороно, а також санкцій, які накладаються в результаті їх порушення. Ще до  ХVIII століття вона вважалася загальноприйнятою концепцією. Проте у   другій  половині XVII століття  починає формуватися ліберальна правова концепція, яка заснована на праві людського життя, її власності, безпеці свободи совісті  і слова людини. Правова держава втілює дотримання  прав і свобод  особистості,  закону, розділення гілок влади:законодавчої, виконавчої і судової.  Правова  свідомість може бути заснованою на життєвому досвіді як буденна, в тому числі  теоретично – на розумінні сутності, можливостей та відповідних меж  права.

3)  Моральна – система правил і норм , які  регулюють   людську поведінку, що склалася історично.  Виявляється  вона найбільше  у людських взаємовідносинах (сімя, колектив, народ, батьківщина). В  її основі лежить почуття відповідальності людини за свої вчинки перед суспільством і  самим собою.

Суб’єктивними ідеалістами робиться спроба виведення  моралі із  свідомості людини, а от об’єктивні вважають, що мораль  дарована людині згори і тим самим висловлює волю Бога. Коли будемо брати до уваги мораль первісного суспільства, то зрозуміємо, що канібалізм, вбивства хворих і престарілих людей  ніколи не осуджувалися. Так як люди первісного періоду навіть не знали про такі речі як голод, неправда, користолюбство. Якщо ж торкатися класового суспільства, то тут мораль вже носить класовий характер, хоч насправді є і загальнолюдські елементи. Розрізняють такі функції моралі:

1)  Регулятивна;

2) Оцінювально – імперативна;

3) Пізнавальна.

Мораль відіграє важливу роль  для економіки суспільства, проте  перебуває у складній взаємодії з правом, мистецтвом, політикою і релігією. До основних категорій  моралі можна віднести  обов’язок, добро, зло, гідність,  щастя, честь.

4)  Естетична  –  висловлена перш за все у  сучасному мистецтві, є відображенням суспільного буття але у формі  таких би мовити художніх образів. В естетиці можна зустріти  безліч теорій  творення мистецтва:

А) теорія гри;

Б) теорія магії;

В) теорія праці

Варто  також зазначити, що саме мистецтво виросло за допомоги людини, її потреб  щось пізнавати і створювати.  Предметом мистецтва  постає людина з її поглядами, переживаннями. Мистецтво так би мовити відображає усю реальність за допомоги  художніх образів.

Художній образ  може нести собою якусь ідею і висловлювати її через  явище одиничне.  Він є єдністю матеріального та ідеального, а також об’єктивного і суб’єктивного.

Мистецтво  мітить такі функції як пізнавальну, естетичну, розважальну, виховну. Естетична функція  висловлена через оцінку  суспільних або ж природніх явищ, прекрасних чи безобразних, трагічних або комічних. Прекрасним у мистецтві вважається типовий образ або ж  відображення  реальності. Слід зазначити, що пізнавальний і виховний моменти не можуть виступати у мистецтві  самостійно, незалежно від  естетичного початку.

5)      Релігійна –  це різновид фантастичної реальності, відображення якої  тісно пов’язане з вірою у щось надприродне, тобто Абсолюта, Вищого Розуму.

А тому саме виникнення релігії вказує на її  як закономірний  феномен соціально розвитку. Релігія  також має своє коріння: гносеологічне, психологічне  і соціальне. Віра у надприродні явища є обумовленою об’єктивним відношенням  людей, які залежать від природи, соціальних сил, глибоко укорінюється  обмеженості  соціальної  практики.

Пізнавальні корені релігії  безумовно  полягають у розвитку  свідомості людини, її можливості  щодо створення  якихось  абстрактних понять. Психологічні корені  полягають у тому, що релігія звертається не до  людського інтелекту, а швидше до  людських почуттів. Саме такі  психологічні почуття  як страх перед чимось невідомим; не впевненість у чомусь, скорбота і горе за  чимось і кимось створюють такий  собі  відверто кажучи  грунт для самої ж релігії.,

43. ПОНЯТТЯ ПРАКТИКА. ФУНКЦІЇ ПРАКТИКИ Практика - це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспільства, на пристосування природного і суспільного середовища до потреб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспрямована діяльність людей, яка веде до перетворень об'єктивного світу.

Функції практики

1.По-перше, вона зв'язує суб'єкт пізнання, тобто людину з об'єктом, з наявністю того, що пізнається. Відношення людини до явищ об'єктивного світу не може бути зрозумілим, якщо не враховувати роль практики як своєрідної з'єднувальної ланки між пізнавальною свідомістю і об'єктом пізнання. Істинне знання бере свій початок з безпосередньої практики. У цьому відношенні практика виступає як джерело всіх знань. Перш ніж люди стали аргументувати, вони діяли. Наприклад, історія медицини дає багатий матеріал, який свідчить про практичну обумовленість найважливіших медичних знань і навичок.. В результаті багатьох "проб і помилок" людство поступово вчилось

2.По-друге, зв'язок практики з процесом пізнання полягає в тому, що саме пізнання об'єктивного світу зумовлене потребами суспільної практики людей. Історія науки, як і дані сучасного матеріалізму, незаперечно свідчать про те, що всі галузі людського знання виникли з практичних потреб суспільства. Наприклад, астрономія виникла з практичної необхідності визначати успішне мореплавання людей, геометрія була породжена потребою виміру земельних площин

3.По-третє, практика вказує людині об'єкт пізнання, який виділяється з безлічі і різноманіття явищ навколишньої дійсності, пізнання яких стає історичною необхідністю. Практика надає пізнанню необхідний фактичний матеріал, який підлягає узагальненню і теоретичній обробці. Практика формує сам об'єкт пізнавальної діяльності, визначає будову, зміст і напрям його розвитку. Отже, саме практика є вихідним пунктом і основою всього пізнання.

44. ТВОРЧІСТЬ ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНА ОСНОВА ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ Феномен творчості - в ньому закладена життєстверджуюча, зорієнтована на майбутнє енергія. Адже суспільний, науковий і духовний прогрес породжується діяльністю тисяч і мільйонів творчих особистостей. Люди творчого злету порушують інертність суспільства, здійснюють реформування, а то і злом того, з чим суспільство зжилося, що для нього стало звичним, стабільним.

У сучасному світі, який вийшов на грань третього тисячоліття, відбуваються складні, багатогранні процеси в соціальному, економічному і духовному житті країн, націй, етносів, народів. Перед людством все настійніше постають завдання осягнути таємниці світу, природи, буття, вирішити проблеми творчого, планетарного маштабу — екологічні, ядерної безпеки, боротьби з хворобами століття (рак, СНІД), формування єдиного інформаційного поля, виходу на рівень сучасного досягнення цивілізації та культури.

Творчість своєю сутністю, внутрішньою логікою переплітається з такими проблемами, як свідомість, мислення, пізнання, критика, практика, передбачення, соціальний ідеал.

Таємниця феномена творчості сягає своїм корінням у сиву давнину становлення та розвитку людських знань, культури, цивілізації. Перші підходи, спроби силою розуму осягнути проблему творчості знаходимо вже в філософії Стародавньої Греції У середньовічній філософії до творчості намітилось два діаметрально протилежних підходи: теологічний і логіко-гносеологічний. У першому творчість — це прерогатива Бога, який творить світ із небуття. Другий напрям — логіко-гносеологічний — представлений такими мислителями, як Р.Бекон. та ін.. Представники цього напряму висунули багато плідних ідей щодо творчості, серед них — про логіку оцінки аргументів за їхньою істинністю і неістинністю, а також, перші, хоч ще й невиразні, передбачення можливості математичної логіки , виділення способів пізнання через доведення і досвід (Р.Бекон).

Прорив у сфері наукового дослідження механізмів мислення пов'язаний з наукою і філософією Нового часу і насамперед з діяльністю М.Монтеня, Ф.Бекона, Р.Декарта, Г.В.Лейбніца, Гоббса, Локка. Зокрема, в філософії Р.Декарта обстоювалась ідея про необхідність перегляду традиції минулого; його метод сумніву покликаний відігравати важливу роль у підготовці грунту для раціональної культури. Лейбніц висунув оригінальні ідеї щодо формування логіки відкриття, концепції символічної науки (мови), універсального аналізу і синтезу тощо.

Найбільш глибоку розробку проблем творчості знаходимо в працях Г.В.Ф.Гегеля (1770—1831 pp.). Підхід Гегеля до творчості можна умовно розділити на два, хоч і тісно взаємозв'язаних, але, до певної міри, окремих зрізи: а) розробка проблем свідомості, гносеології, діалектичної логіки, діалектики взагалі; б) безпосередній аналіз теоретико-творчої проблематики в його лекціях з естетики

45. ДІАЛЕКТИКА ТА ЇЇ АЛЬТЕРНАТИВИ Діалектика — вчення про універсальні зв'язки буття та розвиток, теоретична і методологічна основа пізнання та діяльності, наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і свідомості. Історії філософії відомі три основні її форми: антична, німецького класичного ідеалізму і матеріалістична.

Діалектика вивчає всезагальні зв'язки, які забезпечують існування всіх предметів, речей, явищ і процесів дійсності та інтегрують у собі всі загальні та поодинокі зв'язки. До них належать зв'язки матерії і руху; матерії, руху, простору і часу; старого і нового; змісту і форми; можливості і дійсності; системи й елементу; цілого і частини та ін. Знання цих зв'язків і вміння свідомо застосовувати їх у пізнавальній діяльності — свідчення справжньої науково-методологічної підготовки спеціаліста будь-якої професії.

Альтернативою діалектиці є інші методології, а саме метафізична, софістична, еклектична.

Метафізика — це філософський метод догматичного та консервативного мислення. З його позицій речі існують як створені один раз і назавжди, вони розташовані в певному порядку і можуть лише змінювати місце в просторі. Визначальною ознакою цього методу є механістичне розкладання цілісного об'єкта на багато незалежних одна від одної складових.

Софістика — це філософський метод аргументації, який, використовуючи гнучкість і відносність понять, вириває із загального зв'язку дійсності випадкову, несуттєву ознаку і хитрощами намагається обґрунтувати і виправдати її як суттєву і визначальну.

Еклектика — це філософський метод безпринципного, механічного поєднання в одному погляді різних позицій без виокремлення головного, визначального, суттєутворювального положення.

46. ПРИНЦИПИ, КАТЕГОРІЇ ДІАЛЕКТИКИ З'ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв'язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій.

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні операції мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями; а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнання передавати його результати.

Категорії діалектики суб'єктивні за своєю формою, бо вони є продуктом розумової діяльності суб'єкта, людини. Категорії "простір", "час", "якість" і т.д. існують не тому, що ми їх вигадали, а тому, що вони відображають ті реальні процеси, котрі є насправді поза нашою свідомістю, в самій дійсності. Категорії за своїм змістом - об'єктивні, а за формою - суб'єктивні. Об'єктивність категорій і є їхньою визначальною особливістю.

Принцип (від лат. principium) — начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін "принцип" набув широкого вжитку. Кажуть: "принципова людина", тобто тверда, цілеспрямована, непідкупна, непоступлива; "у нього немає ніяких принципів", тобто немає стрижня, волі, переконань тощо.

У філософському плані поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих грунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.

У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення об'єктивної дійсності.

47. ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФІЇ Проблеми пізнання досліджує розділ філософії під назвою "гносеологія'' (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" — учення, наука). Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

Пізнання - процес цілеспрямованого активного відображення дійсності в свідомості людини. У ході пізнання виявляються різноманітні грані буття, досліджується зовнішня сторона і сутність речей, явищ навколишнього світу, а також суб'єкт пізнавальної діяльності - людина - досліджує людину, тобто саму себе. Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.

Кант, перераховуючи головні теми філософського міркування, поставив на перше місце питання: що я можу знати? Справді, рішення людиною для себе інших філософських і життєвих проблем – а саме в чому сенс життя, як треба жити і діяти у світі, на що можна розраховувати і сподіватися та ін. – залежить від того, що саме людина знає про світ, про себе, про інших людей, про суспільство. Тому проблема пізнавальних можливостей людини настільки ж давня, як і сама філософія. Коли, наприклад, античний мудрець Сократ говорив: "Я знаю, що нічого не знаю", він, по суті, відповідав (хоча і своєрідно) саме на цей згадане вище питання.

Основними засобами філософського пізнання є засоби логіки, інтелектуальної інтуїції, розумовий експеримент, сумнів та ін. Центральне місце серед засобів філософського пізнання належить логічним, засобам. Та це не означає, що філософія не має своєї, за аналогією з наукою, емпіричної бази. Усе різноманіття реального світу - природного і суспільного - служить основою для розробки філософського, логічного рівня освоєння світу. Людина має можливість спостерігати, порівнювати, узагальнювати світ явищ, що цікавлять, вивчати емпіричні і теоретичні надбання природничих і суспільних наук.

48. ПРОБЛЕМА МЕТОДУ ПІЗНАННЯ Проблема методу завжди була в центрі філософської та наукової думки. Її прагнули вирішити майже і всі філософські напрямки та школи. Особливої актуальності вона набуває, починаючи з Нового часу, коли спостерігається бурхливий розвиток суспільного виробництва на основі використання досягнень науки та техніки. На сьогодні методологічні проблеми цікавлять такі основні течії філософії, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, герменевтика, структуралізм, позитивізм та інш.

Метод – це сукупність певних правил, прийомів, способів, норм наукового пізнання і практичної діяльності. Можна сказати, що це система приписів, принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного результату j в певній сфері діяльності. Зокрема, у сфері наукового пізнання – це така послідовність операцій, яка дає змогу знайти загальне, закон, необхідність в певній сфері, що вивчається. Будь-який метод формується на основі певної теорії, яка виступає як необхідна передумова методу. Ефективність, успішність кожного методу залежить від того, наскільки теорія істинна, змістовна, глибока, фундаментальна. Адже всі ці характеристики проявляються в способах, прийомах, принципах, нормах, які становлять метод наукового пізнання. У свою чергу, успішний розвиток, поглиблення теорії залежать від правильного регулятива в процесі пізнання, яким є метод пізнання.

Методи всіх рівнів наукового пізнання повинні характеризуватися такими властивостями: чіткість, або загальнозрозумілість; детермінованість, тобто відсутність необґрунтованості в застосуванні того чи іншого принципу; підпорядкованість певній меті; результативність, тобто забезпечення досягнення наміченої мети; надійність; здатність давати результат з найменшими витратами засобів і часу та інше. До філософських методів можна віднести такі методи: діалектичний , метафізичний аналітичний (властивий сучасній аналітичній філософії); інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний (розуміння) та інше.

49. ПРОБЛЕМИ ІСТИНИ У ФІЛОСОФІЇ .КРИТЕРІЇ ІСТИНИ Під істиною слід розуміти перевірену практикою відповідність змісту знань про предмети і явища, дійсності, достовірність знань про світ і про людину. Істина — це складний процес проникнення людини в сутність предметів, явищ, у якому знаходить свій вираз відповідність розумового образу об'єктивно існуючому процесу, а також цілеспрямоване відношення до нього суб'єкта, що пізнає. Істина завжди конкретна. Абстрактної істини немає. Конкретність істини полягає насамперед у тому, що будь-яке наше знання є відображенням реально існуючої конкретної дійсності.

Критерій істини — термін  який визначає стандарти, правила й процедури, за якими можна було б судити про істинність тверджень..До критерії істини належать:

Авторитет -. обізнаність із певною областю викликає пошану, й дозволяє назвати свідчення спеціаліста одним із критеріїв істини. Проте цей критерій не завжди певний —часто думки фахівців щодо того чи іншого питання можуть розбігатися

Систематичність - означає таке пояснення, яке несуперечливо й послідовно охоплює всі факти. Для того, щоб певне твердження було систематичним, усі факти, що його стосуються, повинні бути класифіковані й упорядковані таким чином, щоб утворити ціле. Теорія, яка дає найефективніше пояснення усім відомим фактам, може вважатися істинною. Системність, як критерій істини, потенційно ефективна саме тому, що охоплює всі елементи

Загальний консенсус - деякі філософські напрямки вважають істинною думку, якої притримуються всі люди . Вважається, якщо всі люди у світі вірять у щось, то це неодмінно є правдою. Цей критерій має цінність, якщо мова йде про базові істини, такі як закони логіки та математики

Відповідність - проста вимога того, щоб твердження відповідало своєму об'єктові, розцінюється багатьма філософами, як найправильніший критерій істини. Наприклад, твердження, що Мадрид столиця Іспанії істинне тому, що Мадрид насправді є столицею Іспанії

Звичай - багато людей свідомо, або несвідомо, аналізують істинність чи хибність, виходячи зі звичаїв. Звичай не вважається серйозним чи строго правильним критерієм істини. Звичні забобони часто не відповідають дійсності.

Емоції - люди часто дозволяють почуттям впливати свої судження, іноді навіть всупереч свідченням на користь протилежного, а іноді навіть не намагаючись зібрати факти. В таких випадках вони дозволяють емоціям виступати в якості критерія істини. Більшість визнає, що емоції й почуття не можуть адекватно виконувати таку фукнцію.

Інтуїція - інтуїція дає людині щось, що приймається за істину, хоча джерело інформації чи знання невідоме. Це судження без раціонального вивчення фактів. Люди часто мають інтуїтивні ідеї, істинність яких згодом підтверджується. До науковців теж часто іноді приходять правильні теорії та припущення тоді, коли вони роблять щось зовсім стороннє. Але інтуїція в найкращому разі може тільки постачати правильні думки, не будучи критерієм їхньої правильності. Для підтвердження справедливості інтуїтивних здогадок необхідно застосовувати інші критерії.

Практика - прагматизм стверджує, що ідея істинна, якщо вона працює. Як наслідок, для визначення істинності, необхідно провести аналіз результатів.. Хоча практика вважається цінним критерієм, використовувати її потрібно з обережністю з огляду на можливі випадкові підтвердження хибних ідей.

50. ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ СУСПІЛЬСТВА Суспільство – одна з основних категорій соціальної філософії, історії та соціології. Тому поняття "суспільство", "суспільне", "соціальне", "соціум" широко поширені. Поняття “суспільство” у філософії має не одне визначення. Суспільство -найзагальніша система зв'язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності (“людське суспільство”); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни”

Філософія акцентує увагу на таких поняттях, як мета, рушійні сили, смисл і спрямованість історичного процесу. Філософський смисл поняття суспільства полягає в  визначенні специфіки типа зв’язківі ндивідів в єдине ціле. Основними типами таких зв’язків вважаються духовні(Августин, Фома Аквинський), конвенціональні (ХVII-XVIII), матеріальні, засновані на взаємодії людей (Маркс).

Щоб зрозуміти феномен суспільства, треба розібратися в характері закономірностей, що поєднують людей в єдине ціле, в суспільний організм. В принципі виділяють три основних підхода до пояснення цих зв’язків та закономірностей.

Перший можна  позначити як натуралістичний. Сутність його полягає в тому, що людське суспільство розглядається як продовження закономірностей природи, світу тварин і кінець кінцем – Космосу

Другий підхід може бути названий “ідеалістичним”. Тут сутність зв’язків, поєднуючих людей в єдине ціле, розглядається в комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів. Історія знала чимало прикладів існування теократичних держав, де єдність забезпечувалася однією вірою, яка тим самим стає державною релігією. Багато тоталітарних режимів засновувалися на одній державній ідеології, яка в цьому смислі виконує роль скелета суспільного устрою. Рупором цих ідей виступає релігійний лідер або "вождь" нації, а ті чи інші історичні дії залежали від його волі (війни, реформи тощо).

Третій підхід пояснення суспільного устрою пов'язаний з філософським аналізом міжлюдських зв'язків і відносин. В органістичній моделі суспільство постає як ціла, певна система, яка поділяється на частини, до яких вона повністю не зводиться. При цьому розумінні людина реалізує себе в залежності від місця, яке вона займає в суспільстві і участі в загальному процесі. Відносини людей визначаються не договором чи контрактом, а згодою членів суспільства, в якому враховуються об'єктивні закономірності історичного розвитку.

51. СУСПІЛЬСТВО ЯК РЕАЛЬНА ЦІЛІСНІСТЬ І СОЦІАЛЬНА СИСТЕМА У поясненні сутності й устрою суспільства як цілісної системи, механізмів його функціонування і розвитку особлива роль належить засновникам і видатним представникам соціологічної науки. О. Конт,наприклад, вважав суспільство функціональною системою, структуру якої складають сім´я, класи, держава і яка базується на розподілі праці і солідарності. Е. Дюркгейм розглядав суспільство як надіндивідуальну всеосяжну духовну реальність, засновану на системі колективних уявлень і цінностей. На думку М. Вебера, суспільство — це система взаємодій людей, що є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на людей, дій. Т. Парсонс визначав суспільство як систему соціальних дій і відносин між людьми, що пов´язують індивідів на основі єдиних норм і цінностей. З погляду К. Маркса,суспільство — це сукупність відносин між людьми, що історично розвивається та складається в процесі їхньої спільної діяльності.

Практично у всіх приведених вище визначеннях достатньо чітко простежується системний підхід до аналізу суспільства, яке розглядається як цілісна соціальна система, що складається з визначених елементів, пов´язаних між собою тісним взаємозв´язком. Системний підхід забезпечує єдність трьох аспектів вивчення суспільства, а саме: генетичного (чи конкретно-історичного), функціонального і структурного, що дозволяє об´єднати різні знання в єдину систему чи єдину теорію суспільства. В основі цього підходу лежить поняття "система" — певним чином упорядкована і взаємозалежна сукупність елементів, що утворюють певну цілісну єдність.

Узагалі система, на думку багатьох дослідників , — це предмет, явище чи процес, що складається з якісно визначеної сукупності елементів, які знаходяться у взаємних зв´язках і відносинах, утворюють єдине ціле і здатні у взаємодії із зовнішніми умовами свого існування змінювати свою структуру. Істотними рисами будь-якої системи є цілісність та інтеграція. Перше поняття фіксує об´єктивну форму існування явища, тобто його існування як цілого, а друге — процес і механізм об´єднання його частин. Ціле завжди більше суми частин, що до нього входять. Це означає, що кожне ціле має нові якості (які механічно не можуть зводитись до суми його елементів), виявляє деякий "інтегральний ефект". Ці нові якості, що властиві явищу як цілому, зазвичай позначаються як системні чи інтегральні якості.

У цьому зв´язку під соціальною системою розуміється цілісне соціальне утворення (суспільство, соціальна спільність, соціальна група тощо), де основними системоутворюючими елементами є люди, їх зв´язки і відносини. При цьому соціальні зв´язки і відносини людей виявляються в їхній діяльності, яку вони здійснюють не ізольовано, а в процесі взаємодії з іншими людьми, об´єднаними в різні соціальні спільності і групи в умовах визначеного соціального середовища. Ці зв´язки і відносини носять порівняно стійкий характер і постійно відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління