52. Матеріальне виробництво.Продуктивні цілі і виробничі відносини та їхвзаємовплив.

Повсякденна практика доводить, що без матеріального виробництва суспільство не могло б ні існувати, ні розвиватись. Мета його полягає в тому, щоб здійснювати історично обумовлене відтворення людини як суспільної істоти. Тому й воно охоплює всі сфери людської діяльності, є ядром суспільного виробництва, вдосконалює всі форми суспільних зв'язків. Матеріальне виробництво - це продуктивні сили й виробничі відносини в дії. Люди, що здійснюють цей процес, є суб'єктом праці. Для здійснення процесу виробництва необхідний ще й початковий матеріал (предмет праці), що піддається обробці (земля, метал, камінь тощо). Щоб впливати на предмет праці з метою його перетворення в необхідний продукт (товар), слід застосовувати ще й певні знаряддя праці, які створені людиною з метою її впливу на зовнішній світ. Для успішного розвитку виробництва необхідні й відповідні приміщення, склади, транспорт і таке ін. Все це разом із знаряддями праці становить засоби праці, які в сукупності з предметами праці становлять засоби виробництва, тобто матеріально-технічну базу суспільства (предметно-енергетичну частину продуктивних сил). Для того, щоб засоби праці могли вступити в процес виробництва, необхідно застосувати робочу силу (живу працю). А ще, щоб люди вміли виготовляти знаряддя праці і володіти ними. Продуктивні сили. Якщо розглядати загальну структуру продуктивних сил, то до них належать засоби виробництва і люди, які володіють виробничим досвідом і приводять у рух засоби виробництва, а також використовувані людьми сили природи: вітер, вода, сонце та ін. Основною продуктивною силою є людина. Предмети праці входять до складу продуктивних сил тією мірою, якою вони йдуть на продуктивне споживання і використовуються як джерела енергії.

В сучасних умовах до складу продуктивних сил відносять також науку (як специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим елементом продуктивних сил стає інформація. Отже, сучасні продуктивні сили — це складна система, що містить матеріальні й духовні (за складом), об'єктивні (за характером відтворення і специфікою функцій), суспільні й природні елементи.

Виробничі відносини. Внаслідок постійно поновлюваного процесу взаємодії усіх елементів продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функціональній залежності. Між ними існують суперечності, які розв'язуються відносно незалежно від виробничих відносин. Системі продуктивних сил властиві свої внутрішні закони розвитку. Такими, зокрема, є закони переміщення функцій від особистісних до матеріальних факторів виробництва, або закони випереджаючого зростання обсягу уречевленої праці в структурі сукупної праці, відповідності живої й уречевленої праці, переміни праці, зростання продуктивності праці та ін. Дія цих законів, пройнята внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни в розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їх змісті.

53.РУШІЙНІ СИЛИ ТА СУБЄКТИ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість людської діяльності взагалі.

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.

Нагадаємо, що суб’єкт розуміється у філософії як носій предметно-практичної діяльності та пізнання, джерело активності, направленої на об’єкт. У ролі суб’єкта можуть виступати усі структурні складові соціальності – від суспільства до індивіда, особистості. Виділимо основні суб’єкти суспільного розвитку:

роди і племена – на історичному етапі первіснообщинної формації; народ – класи і соціальні групи трудящих в суспільно-економічних формаціях; класи-антагоністи і класи-союзники в епоху суспільно-економічних формацій; класи-союзники у соціалістичному суспільстві; соціальні групи; етноси (нації, народності);трудові об’єднання різного рівня ;професійні спілки; партії; рухи, фронти; громадські організації, союзи молоді, жінок, ветеранів та інше; родини, сім’ї; особистості, індивіди.

Основним суб’єктом розвитку суспільства був, є і буде народ, народні маси. Народ – це основний суб’єкт у суспільстві, це класи, соціальні групи, верстви трудящих, які в різні історичні періоди, в різних суспільних і суспільно-економічних формаціях забезпечують своєю працею і діяльністю прогресивний розвиток суспільства; це ведуча сила корінних суспільних перетворень, творець історії. Саме народ є дійсним творцем історії, який своєю діяльністю забезпечує спадкоємність розвитку суспільства.

54. СУСПІЛЬНИЙ ПРОГРЕС . ЙОГО СУТНІСТЬ І КРИТЕРІЇ У філософській та науковій літературі існує розмаїття поглядів на прогрес, його місце в історії, форми і темпи розвитку та здійснення. В свій час В.І Ленін зазначав, що уявляти всесвітню історію тільки такою, що рівно й акуратно йде вперед, без гігантських стрибків назад, "не діалектично, не науково, теоретично невірно"1. Відповідно, й в історико-філософській думці прослідковуються як оптимістичні, так і песимістичні погляди на суспільний розвиток.

Песимістична лінія була започаткована ще давньогрецьким поетом Гесіодом, котрий вважав, що суспільство розвивалося по висхідній лінії лише до так званого "золотого віку", коли люди були бідні, але всі рівні між собою. Після цього розвиток пішов по низхідній і набув ознак регресу. Щастя, на його думку, належить минулому й тепер безнадійно втрачено.

Оптимістична лінія, у розумінні прогресу, своїми витоками теж сягає античної культури. Давньогрецькі філософи Демокріт та Епікур відмічали, що у суспільстві спостерігається поступовий рух уперед, а давньоримський філософ Лукрецій Кар акцентував увагу на необхідності руху вперед. Основними його віхами вважав використання вогню, відкриття заліза, появу освіти, утворення сім'ї, виникнення мистецтв та ін.

Критерії А. Кондорсе (як і інші французькі просвітителі) вважав критерієм прогресу розвиток розуму. Соціалісти-утопісти висували моральний критерій прогресу. німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг писав, що вирішення питання про історичний прогрес ускладнене тим, що прихильники і супротивники віри в удосконалення людства цілком заплуталися в суперечках про критерії прогресу. Одні міркують про прогрес людства в сфері моралі, інші - про прогрес науки і техніки, що, як писав Шеллінг, з історичної точки зору, є швидше регресом, і пропонував своє вирішення проблеми: критерієм у встановленні історичного прогресу людського роду може служити тільки поступове наближення до правового устрою.

Г. Гегель критерій прогресу вбачав в усвідомленні свободи. У міру росту усвідомлення свободи відбувається поступальний розвиток суспільства.

Як бачимо, питання про критерій прогресу займало великі розуми Нового часу, але рішення не знайшло. Недоліком усіх спроб вирішити це завдання було те, що у всіх випадках як критерій розглядалася лише одна лінія (чи одна сторона, чи одна сфера) суспільного розвитку. І розум, і мораль, і наука, і техніка, і правовий порядок, і усвідомлення свободи - усе Це показники дуже важливі, але не універсальні, що не охоплюють життя людини і суспільства в цілому.

У наш час філософи також дотримуються різних поглядів на критерій суспільного прогресу. Одна з існуючих нині точок зору полягає в тому, що вищим і загальним об'єктивним критерієм суспільного прогресу є розвиток продуктивних сил, включаючи розвиток самбі людини. Вона аргументується тим, що спрямованість історичного процесу обумовлена ростом і удосконаленням продуктивних сил суспільства, що включають засоби праці, ступінь оволодіння людиною силами природи, можливості їхнього використання як основи життєдіяльності людини. У суспільному виробництві лежать джерела всієї життєдіяльності людей. Відповідно до цього критерію, ті суспільні відносини визнаються прогресивними, котрі відповідають рівню продуктивних сил і відкривають найбільший простір для їхнього розвитку, росту продуктивності праці, розвитку людини. Людина тут розглядається як головна серед продуктивних сил, тому їхній розвиток розуміється з цього погляду і як розвиток багатства людської природи.

54. СУСПІЛЬНИЙ ПРОГРЕС, ЙОГО СУТНІСТЬ І КРИТЕРІЇ Уявлення про те, що зміни в світі відбуваються в певному напрямку, виникло в глибокій старовині і спочатку було чисто оціночним. У розвитку докапіталістичних формацій різноманіття і гострота політичних подій поєднувалися з украй повільним зміною соціально-економічних засад суспільного життя. Для більшості античних авторів історії - проста послідовність подій, за якими стоїть щось незмінне; у цілому ж вона малюється або як регресивний процес, що йде по низхідній від стародавнього "золотого століття" (Гесіод, Сенека), або як циклічний кругообіг, що повторює одні й ті же стадії (Платон, Аристотель, Полібій). Християнська історіософія розглядає історію як процес, що йде в певному напрямку, як рух до якоїсь мети встановленою, що лежить за рамками дійсної історії. Ідея історичного прогресу народилася не з християнської есхатології, і з її заперечення.

Соціальна філософія подымающейся буржуазії, що відображала реальне прискорення суспільного розвитку, була овіяна оптимізмом, упевненістю в тому, що "царство розуму" лежить не в минулому, а в майбутньому . Перш за все був помічений прогрес у сфері наукового пізнання: вже Ф. Бекон і Р. Декарт вчили, що не потрібно озиратися на древніх, що наукове пізнання світу йде вперед. Потім ідея прогресу поширюється і на сферу соціальних відносин (Тюрго, Кондорсе).

Просвітницькі теорії прогресу обгрунтували ломку феодальних відносин, на їх основі складалися численні системи утопічного соціалізму. Але раціоналістичним теоріям прогресу був чужий історизм. Прогрес суспільства в теоріях просвітителів мав телеологічного характер, вони зводили в ранг кінцевої мети історії минущі ідеали та ілюзії буржуазії. Разом з тим вже Віко і особливо Руссо вказували на суперечливий характер історичного розвитку. Романтична історіографія початку XIX століття на противагу раціоналізму просвітителів висунула ідею повільної органічної еволюції, що не допускає втручання ззовні, і теза про індивідуальність і непорівнянність історичних епох. Однак цей історизм був однобічно звернений у минуле і часто виступав у ролі апології архаїчних відносин. Більш глибоку трактування прогресу дав Гегель, виступивши як проти просвітницького зневаги до минулого, так і проти помилкового історизму романтичної "історичної школи". Однак, розуміючи історичний прогрес як саморозвиток світового духу, Гегель не міг пояснити перехід від однієї ступені суспільного розвитку до іншої. Його філософія історії перетворюється на теодицею, виправдання бога в історії.

Діалектичний матеріалізм виробив принципово інший підхід до цієї проблеми, висунув і обгрунтував об'єктивний критерій прогресу. Прогрес не є якась самостійна сутність або трансцентентная мета історичного розвитку. Поняття прогресу має сенс лише стосовно до певного історичного процесу або явища в строго певній системі відліку. Цілі, прагнення і ідеали, у світлі яких люди оцінюють історичний розвиток, самі змінюються в ході історії, тому такі оцінки часто страждають суб'єктивністю, непослідовним. Загальна тенденція історичного розвитку - перехід від систем з переважанням природної детермінації до систем з переважанням соціально-історичної детермінації, в основі чого лежить розвиток продуктивних сил. Більш високому рівню розвитку продуктивних сил відповідають і більш складні форми виробничих відносин та громадської організації в цілому, підвищення ролі суб'єктивного фактора. Ступінь оволодіння суспільством стихійними силами природи, що виражається у зростанні продуктивності праці, і ступінь звільнення людей з-під гніту стихійних громадських сил, соціально-політичного нерівності та духовної нерозвиненості - ось найбільш загальні критерії історичного прогресу. У світлі зазначеного критерію суспільно-економічні формації представляють собою закономірні стадії поступального розвитку людства. Але процес цей суперечливий, а типи і темпи його різні. Звідси і зростання соціального песимізму, численні філософські та соціологічні теорії ХХ ст. , Прямо або побічно заперечують прогрес і що пропонують замінити це поняття або ідей циклічного кругообігу (Шпенглер, Тойнбі, Сорокін), або "нейтральним" поняттям "соціальної зміни". Широке поширення отримують також різні концепції "кінця історії" і песимістичні антиутопії. У цьому ж дусі інтерпретуються багато глобальні проблеми сучасності - екологічна, демографічна, продовольча, енергетична, сировинна, загроза ядерної війни, збереження психічного і фізіологічного здоров'я населення.

55. ПАРАДИГМА ОСЯГНЕННЯІСТОРІЇ У ФІЛОСОФІЇ Історія вчить лише тих, хто її вивчає В.Й.Ключевський

Осягнення особливостей історичного процесу в його єдності та невичерпному розмаїтті є основоположним завданням філософії історії. Його реалізація передбачає з'ясування низки складних проблем: початку, спрямованості, сенсу і кінця історії, співвідношення універсального і локального, конкретно-історичного і архетипного, центру та периферії, класичних та некласичних соціокультурних форм, типового й унікального в світовій історії тощо.

Термін "філософія історії" запровадив Вольтер (зокрема, одна з його історичних праць, датована 1765 p., має назву "Філософія історії"). Проте слід застерегти, що реальне формування філософії історії як певної галузі людських знань започатковується задовго до виникнення відповідного терміну — ще у стародавньому суспільстві.Початковими всезагальними історіями, що містили у поетичній формі комплекс найрізноманітніших знань і уявлень про розвиток суспільства, були, як зазначав ще Джамбатіста Віко, міфології, а першими мислителями-поетами, які створювали їх, поставали, за його ж словами, стародавні народи. Однак міфологічна історія дуже специфічна, оскільки тут час стоїть. Відповідно до поділу часу на міфічний (сакральний) та історичний (профанний) зміни в суспільстві, що відбуваються в часі профанному, історичному, проекціюються в час міфічний і редукуються до здійснених у ньому одноразових актів першотворення. Міфічний час при цьому постає як нерухомий, як віковічний. Водночас він є універсальним першоджерелом не тільки інваріантних прообразів, а й магічних діючих духовних сил, що актуалізуються через ритуали інсценізації подій міфічної епохи і слугують засобом підтримки раз і назавжди встановленого порядку не тільки в природі, а й у суспільстві.

Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, час, по-перше, зрушує з мертвої точки, по-друге, суб'єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки народ в цілому, а й окрема особа.

Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філософії історії: прогресистський, регресистський і циклічний. Всі ці напрями збереглись і не втратили значення основних донині. Водночас варто наголосити, що в двадцятому столітті поряд з цими напрямками, які репрезентують лінійну філософію історії, виникає й принципово відмінна, нелінійна філософія історії. Однак докладніший її розгляд доречно здійснювати після аналізу перших трьох напрямків.

У міру формування "авторської" філософії історії та її основних напрямків дедалі чіткіше виокремлюється її предмет. Предмет філософії історії, незалежно від того, про який з її напрямків ідеться, становить суспільство в його темпоральних (часових) модифікаціях і трансформаціях. У цьому плані у філософії історії багато спільного з історичною наукою. Але є й істотні відмінності. По-перше, історію цікавлять переважно локалізовані в просторі та часі суспільні події, процеси, явища, тоді як філософію історії — масштабні цілісні соціокультурні формоутворення. По-друге, історію приваблює передусім подієвий, хронологічний шар перебігу змін у різних регіонах планети на різних відтинках часу, філософію ж історії — глибинні тенденції та закономірності цих змін. Гіпертрофуючи саме цю обставину, І.Г.Гердер свого часу дійшов навіть висновку, що саме філософія історії є справжньою історією людства, поза якою всі зовнішні світові події видаються привидами чи жахливою потворою, сукупністю уламків, вічних започаткувань без завершення і незрозумілих викрутів долі.

Наведеними рисами філософія історії досить чітко розмежовується зі спеціальними галузями історичної науки. Далеко не так чітко — з цариною загальної історії. Однак і між загальноісторичною та філософсько-історичною теоріями пролягає своєрідний вододіл. Будучи якщо не тотожними, то досить близькими за гранично високим ступенем узагальнення, філософія історії та загальна історія помітно різняться за своїми підходами. Загальноісторична теорія, як і кожна інша наукова теорія, прагне осягнути свій предмет за суто об'єктивним підходом, елімінувати щонайменші суб'єктивні погляди на факти. Філософія ж історії — в цьому її принципове ставлення до науки, — навпаки, фокусує увагу не на чистому об'єкті як такому, а саме на різноманітних виявах взаємовідношення, взаємозв'язку об'єкта і суб'єкта: через дихотомію чи то природи й історії, чи історії людства загалом та окремого суспільства або ж суспільства і особи. Завдяки цьому визначається, охоплюється і розглядається вельми широке коло ієрархізованихсмисложиттєвих проблем — від питання про долю людства й сенс історії до загадки сенсу буття окремої людини.

У всіх трьох вищезгаданих напрямках філософії історії це коло проблем ставиться і розглядається. Але в кожному з них — по-різному, відповідно до орієнтації його за вектором історичного часу і оцінки темпоральних змін.

56. ЄДНІСТЬ І БАГАТОМАНІТНІСТЬ ІСТОРІЇ Осягнення всесвітньої історії в її єдності і багатоманітності проявів – головна мета філософії історії. На відміну від дослідження історика, який зосереджується на описі одиничних фактів, філософське осмислення історії завжди намагається усвідомити ціліснсть історичного процесу. Вихідною при поясненні окремих явищ історії з філософсько – історичної позиції є ідея закономірності історичного розвитку і саме вона становить фундамент для побудови загального всесвітньо-історичного процесу.    Розробка поняття світового історичного процесу має тривалу традицію (від Геракліта до Гегеля, Спенсера і Гартмана). З трьох вироблених уявлень на історію: хаотична зміна явищ, світовий процес, витвір поодинокої волі, панівним в філософії нині є друге (світовий процес), але воно припускає перше і вимагає третього. Загальний напрямок історичного процесу визначається як поступовий поділ і індивідуалізація часткових окремих приватних сфер людського життя, при дедалі більшої взаємодії людей і дедалі тіснішому об’єднанні всього людства. Оскільки цей результат досягається не навмисною дією якої-небудь окремої особистості, а координацією усіх часткових дій, всесвітня історія підпадає під загальне поняття природнього процесу. Вперше ідея єдності всесвітньої історії була висловлена Полібієм (що було спричинено осмисленням подій розпаду давньогрецької полісної системи і набуття Римом світового панування). На думку мислителя, рушійною силою об’єднання історії окремих країн в всесвітню історію є примусова дія долі.   Посідоній (Середня Стоя): Світова історія – процес, який відбувається в різних місцях, незалежно один від одного, проте згідно з єдиним планом.   Середні віки: поширення ідеї єдності усього людства (єдинонародження від прабатьків – Адама та Єви), і крізь її призму – обґрунтування ідеї спільності історії, духовної єдності, освяченої Богом. Джамбатіста Віко (Новій час): один з перших, хто найповніше охопив коло проблем, що стосуються співвідношення єдності та різноманіття в історичному процесі. За ним – історичний процес має об’єктивний характер, проте людина не може змінювати хід історії. Створює теорію історичного кругообігу – людство в своєму суспільному розвитку проходить абсолютно однакові етапи: епоха богів, епоха героїв і епоха людей. Кожна нація здійснює поступальний рух від божественної епохи до людської, а після завершення кола знову починається розвиток по висхідній лінії. Просвітництво: віра в смисл історії, в її щасливий кінець залишається, проте на зміну уявленням про божественне втручання утверджується погляд, згідно з яким, в історії діють об’єктивні закони, які враховують людські втручання. З’являється ідея історичної закономірності.   Філософія історії 18 – 19 ст.: пояснення закономірностей історичного розвитку на основі двох методологічних настанов – об’єктивний ідеалізм і натуралізм. Монтеск’є: натуралізм у формі географічного детермінізму: географічне середовище, клімат формує поведінку, характер, ментальність народів, що виявляється у звичаях, традиціях, і в кінцевому рахунку впливає на розгортання історичного процесу. Г.Гердер (німецький просвітник): ідея про єдність історичного процесу, що охоплює всі народи, які зрештою приходять до єдиного загальнолюдського майбутнього. Мислитель показує перехід від природного стану – дикунства – до цивілізації. Історія суспільства – продовження історії природи. Людина – вінець природи.   Гегель: історія – рух всесвітнього дух по шаблям пізнання, свободи.    Марксизм: основа єдності історії в самій історії не десь поза нею. Історія –універсальний шаблон за яким рухається людство. Втілення її закономірностей відбувається у вигляді конкретної економічної формації, кожна з яких характеризує відповідний історичний етап. Єдність історії пов’язана з багатоманітністю її проявів, дійсно всесвітньою історія стане в певний момент, коли утвердиться комуністичне суспільство – єдине для всіх.    Сучасні підходи до інтерпретації цієї проблеми пов’язані з осмисленням процесу глобалізації та неоднозначності розуміння його наслідків. Турен: основа об’єднання сучасного людства є фундаментальна наука, проте такий процес має негативні наслідки – нівелювання культурних відмінностей і ідентичностей. Фукуяма: ідея “кінця історії” як витіснення ліберальними і демократичними цінностями в кінцевому рахунку усіх інших норм і ідеалів. Хантінгтон: ідея ”зіткнення цивілізацій” - навпаки посилення культурно-історичних відмінностей як реакція на спроби уніфікації різноманіття. Таким чином, сьогодні на зміну уявленням про всесвітню історію, приходить ідея глобальної історії – втягнення сучасного світу в єдиний процес, визначальними чинниками якого стають реально-існуючі (економічні, політичні) впливи і взаємодії. 

57. ПОНЯТТЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА Громадське виробництво (виробництво товариства) - ключове поняття соціальної філософії.Це поняття використовували вже Д. Локк і А. Сміт. Маркс К. приклав його до самого способу спільної життєдіяльності людей, продуктом і результатом якого є товариства. В його працях зустрічаються вирази "життєвий загальнолюдський процес", "провадження людьми своєю суспільного життя", "виробництво - життя, що породжує життя", "суспільне виробництво людьми свого життя"Головними функціями суспільного виробництва є:

- виробництво соціальних зв'язків і відносин;

- відтворення матеріальних умов існування;

- виробництво ідей (ідеологій) і духовних цінностей, символів і знаків;

- виробництво самих людей як суспільних індивідів.

Щоб вижити і продовжити життя, люди, складові товариства, повинні виконувати ряд елементарних функцій. Це економічна функція, функція контролю над насильством, розвиток знання і розвиток здатності до самообмеження. На кожному історичному етапі розвитку суспільств ці функції виконуються по-різному. Кожна з них може бути монополізована групою людей. У процесі історичного розвитку людей, має місце суспільне поділ діяльності. Поділ праці можна назвати громадським,коли ті чи інші види діяльності закріплені за певними соціально-організованими групами людей. Одні групи людей беруть на себе функції управління, інші підпорядковуються. Відбувається поділ на класи і страти, виробляються і відтворюються соціальні відмінності, різного роду нерівності, встановлюються баланси влади.

Поділ людей за професіями також можна назвати проявом суспільного поділу праці. Одні групи людей виробляють матеріальні продукти (наприклад, робітники). Інші - ідеальні (наприклад, вчені, священики). Треті беруть участь у виробництві людини як соціального істоти (вчителя). У той же час в продукті матеріального виробництва присутній ідеальна, символічна компонента.

Суспільне виробництво, як і будь-яка інша, має свою технологію. Існують не тільки технології виробництва різних речей, корисних для людини. У виробництва нематеріальних об'єктів - ідей, цінностей, знаків, символів, образів - також є своя технологія. У наш час присутність цих технологій очевидно. Досить задуматися про таких сучасних системах виробництва символічного товару, як газети, кіно і телебачення. Господарство дає живопису полотно і фарби, скульптурі - матеріал для обробки, музику, інструменти, літературі - матеріали для письма. Те, яка картина написана на полотні, яка музична п'єса зіграна, не залежить від застосовуваних матеріалів. Власні думки про суспільне виробництво у своїх працях також висловлювали: Гердер, Дьюї, Фрейд, Хайєк.

58. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВАЯкщо звернутися до терміну „політика”, то він має походження від грецького слова „polis”, що означає буквально „місто” або „місто-держава”. У творчості античних філософів є різні трактування цього поняття. Платон розглядає політику як „мистецтво управління людьми”. У Давній Греції політикою називалася діяльність, пов’язана з організацією господарського і громадського життя „полісу”. Відомий філософ ХУІ століття - Н.Макіавелі в праці „Государ” практично ототожнює поняття „політика” і „влада”. Відповідно його твердження, людиною рухає насамперед жага влади, вона прагне спочатку її придбати, а потім усі її політичні дії націлені на збереження цієї влади. Марксистська теорія запропонувала ідею виникнення політики на історичному етапі розвитку суспільства. З появою економічної й соціальної нерівності між людьми структура суспільного життя ускладнюється, вона охоплює відносини між класами, націями і державами. Основним суб’єктом політики виступає панівний клас суспільства, саме він визначає зміст і спрямованість політики держави. Потрібно звернути увагу на те, що у змістовому відношенні політична система включає в себе різні елементи, об’єднані між собою однією, спільною основою – сферою політичного життя. Основними її структурними елементами є:- політичні відносини;- політична влада;- політична діяльність;- політична організація суспільства;- політична свідомість;- політична культура, тощо .В основі явища політики лежать владні стосунки між людьми. В сучасних визначеннях політики це всіляко підкреслюється. Принаймні її не розглядають виключно як функцію похідну від економіки. Політика така ж важлива як економіка.

Отже, політика – це сфера діяльності, яка пов’язана з відношеннями між соціальними групами, в центрі яких стоїть проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Політика як суспільне явище виконує ряд важливих функцій. До них необхідно віднести:- вираження політично значущих інтересів усіх соціальних суб’єктів;- управління соціально-політичними процесами в суспільстві;- визначення пріоритетів розвитку суспільства і забезпечення у ході їх реалізації гармонії інтересів соціальних груп та окремих індивідів;- узгодження інтересів різних соціальних груп населення і відвернення конфліктів, збереження цілісності й стабільності функціонування соціальної системи. Таким чином, політика – багатовимірне соціальне явище. В процесі суспільного розвитку змінюються суб’єкти політичних відносин, функції політики, форми політичного устрою й правління, характер політичних організацій, відносин, ідеологій.