Піфагор

Життя Піфагора приходиться на період приблизно між 584-500 р. до нашої ери.

Піфагор займався рішенням геометричних задач, але пішов також далі. Він досліджує і взаємини чисел. Вивчення залежності між числами вимагало дуже розвитого рівня абстрактного мислення, і цей факт відбився на філософських поглядах Піфагора. Числа були підняті на рівень реальної сутності всіх речей. Піфагор думав основними перші чотири числа арифметичного ряду - одиницю, двійку, трійку, четвірку. Сума цих чисел дає число «десять», що піфагорійці вважали ідеальним числом і повідомляли йому майже божественну сутність. Десять, згідно піфагорському навчанню, - таке число, на яке можна перевести всі речі і явища світу з його протилежностями.

Усі піфагорські навчання про сутність буття має чітко виражений спекулятивний характер і є історично першою спробою збагнення кількісної сторони світу. Математичний підхід до світу полягає в поясненні визначених кількісних відносин між реально існуючими речами. Можливість уявної маніпуляції з числами веде до того, що ці числа можуть бути розумілі як самостійно існуючі об'єкти. Звідси залишається усього лише крок до того, щоб ці числа були проголошені власне сутністю речей. Саме це і робиться у філософії Піфагора. Релігію і мораль Піфагор вважав основними атрибутами упорядкування суспільства. Його навчання про безсмертя душі (і її перевтіленні) стоїть на принципах повної підпорядкованості людини богам:

«Безсмертних спочатку богів, як велить нам закон, почитай,

Їх шануючи, також віддай повагу богорівним померлим»

Мораль у Піфагора була обґрунтуванням визначеної «соціальної гармонії», що спирається на абсолютне підпорядкування демосу й аристократії. Тому її найважливішою частиною було безумовне підпорядкування.

Піфагорівство, таким чином, є першим ідеалістичним філософським напрямком в античній Греції. Математична проблематика виливається в них у містику й обожнювання чисел, що вони вважають єдино істинно сущим.

Демокріт

Важливим кроком на шляху розвитку онтологічного підходу до вирішення філософських проблем став атомізм Демокріта (бл. 460 – 370 рр. до н.е.), який прагнув до створення чіткого, якісного і логічного обґрунтованого вчення. Вихідна думка цього вчення: «У світі немає нічого, крім атомів і порожнечі, все існуюче перебуває в нескінченній багатоманітності першопочаткових, неподільних, вічних і незмінних частинок, які завжди рухаються в безмежному просторі, то зчіплюючись, то розчіплюючись одна з одною».

Життя Демокріта повчальне його відданістю науці. Він заявляв, що за розкриття однієї причини відмовився б від володіння перським престолом. Його називали «філософом, який сміється».

Головне філософії Демокріта – це вчення про атом, простий, вічний, незмінний, неподільний, що виникає і не знищується.

Атомів нескінченна множина, вони характеризуються твердістю, вирізняється один від одного своїм об’ємом і формою. Всі тіла складаються з атомів, реальними є лише ті властивості речей, які властиві атомам. Решта властивостей, які сприймаються чуттями: смак, запах, температура тощо, - існують не в речах, а тільки в чуттєвому сприйнятті людини. Атоми відділяються один від одного пустотою. Якщо атом – буття, то пустота – це небуття. Якби не було пустоти, то не було б реальної множинності та руху. Разом з тим якби все було подільне до нескінченності, то пустота була б у всьому, тобто у світі нічого не було б, у тому числі й самого світу. Рух як механічне переміщення атомів у пустоті, Демокріт вважав вічним природним станом космосу.

Суть онтології Демокріта зводилось до двох основних положень:

- усі речі складаються зі сполучень атомів, багатоманітність світу викристалізовується з їх поєднання і роз’єднання, тому речі розрізняються лише є кількістю атомів, їх формою, порядком і положенням;

- атоми вічно рухаються в пустоті, яка оточує їх, по відношенню до атома місце яке він займає випадково.

Атомізм Демокріта (і він сам це визначав) носить умоглядний характер, оскільки в чуттєвому сприйнятті ми ніколи не знаходимо атомів

Демокріт намагається застосовувати свою теорію для пояснення розвитку Всесвіту. Він вважає, що нескінченний рух атомів зумовлює збіг і зустріч окремих атомів зумовлює збіг і зустріч окремих атомів, а потім і цілих комплексів. Під впливом цього створюється єдиний вихор, в якому атоми кружляють, наштовхуються один на одного, з’єднуються і роз’єднуються. При цьому подібні відходять до подібних. Ті, які мають однакову вагу і внаслідок великого скупчення більш не в змозі кружляти, створюють різні поєднання і, врешті – решт, Землю, яка є центром світостворення. Всесвіт нескінченний, як і нескінченна, як і нескінченна в ньому кількість світів.