68. Життєва позиція особистості

Життєва позиція особистості включає в себе її орієнтацію у навколишньому світі, у навколишньому середовищі, у тому числі іннісну орієнтацію, її ставлення до інших людей, установку і готовність до здійснення певних дій, форми і способи цього здійснення. Процес формування життєвої позиції особистості включає в себе великий комплекс об'єктивних і суб'єктивних умов та процесів, серед яких — засвоєння особистістю певного світогляду, різноманітних знань, вироблення переконань, соціальних і професійних навичок, розвиток міжособових відносин, прилучення її до трудової та громадсько-політичної діяльності. Всюди вона є людською, соціально орієнтованою, оскільки спрямовується на ціннісне відношення до дійсності, формування світу цінностей, випрацювання ціннісних орієнтацій. Формування життєвої позиції особи - складний і тяжкий процес. Він вимагає великого напруження й затрати фізичних, моральних, психологічних та розумових зусиль. Цей процес супроводжується засвоєнням напрацьованого досвіду людства, здобутків у сфері матеріальної та духовної культури, наукових і професійних знань, світогляду, переконань та навичок, трудової й громадсько-політичної діяльності тощо. Активна життєва позиція особи стає ожливою за умови критично-творчого оволодіння всім багатством людства, формуванням у себе готовності активно діяти в світі. Наукової класифікації життєвих позицій у філософській літературі поки що немає. Але в        окремих дослідженнях згадуються: активна —пасивна, критична — некритична, пристосовницька, істинна — хибна, суперечлива — несуперечлива, нова — стара,    прогресивна — реакційна, мілітаристська — антимілітаристська, економічна, соціальна,   політична, правова, громадянська, моральна, художня, релігійна, світоглядна і т. ін. Все це    різновиди життєвої позиції особистості. Можуть мати місце різні поєднання тих чи інших життєвих позицій.

Детальніше про поділ: активна — пасивна життєва позиція. Такий поділ виражає міру,    ступінь участі особистості у вирішенні як власних проблем, так і проблем суспільства,   соціальних спільностей. Є різні градації життєвих позицій за критерієм ступеня участі у  розв'язанні проблем: високий, середній, низький рівень активності, перехід її в пасивність і  т.д. Особистість у залежності від впливу навколишнього середовища, своїх потреб, інтересів,  світогляду, цінностей, ціннісних орієнтацій, морально-психологічних установок, переконань,   рівня знань і багатьох інших факторів займає в принципі або в даній конкретній ситуації    щодо даного суспільного явища чи процесу певну життєву позицію, котра може бути активною або пасивною.

69. ЖИТТЯ ЯК НАЙВИЩА САМОЦІННІСТЬ. ПРОБЛЕМА СЕНСУ ЖИТТЯ В ДУХОВНОМУ ДОСВІДІ ЛЮДСТВА. Життя людини як явище космічного, вселенського масштабу унікальне за своїм змістом, наповнене різними щодо сили і полярності подіями і почуттями. Унікальність людського існування полягає в тому, що людина не просто живе, а здатна зайняти оцінювальну позицію стосовно життя взагалі і свого зокрема, спроможна розпоряджатися ним і навіть зі своєї волі піти з життя.

Питання про сенс життя і долю людини має тривалу світоглядну традицію і становить докорінні проблеми філософії та культури. Сенс життя пов'язується з об'єктивно важливими цінностями, які виступають як найвища мета людської діяльності та прагнень. У ціннісній основі сенсу життя міститься не «голий» теоретичний феномен, а життєво важлива, емоційно допустима мета; вона є не лише об'єктивно доцільною, але й суб'єктивно затвердженою, тобто сприйнятою і визнаною особистістю. Сенс життя є суттєвим, фундаментальним атрибутом суб'єкта життя, незалежно від того, чи йде мова про конкретну особистість, чи про релігійно-ідеалістичну персоніфікацію світу та його явищ (Бог, Абсолютна Ідея, світовий Дух).

Усвідомлення сенсу життя передбачає вільний вибір індивіда. Необхідною його умовою є свобода як людська форма самодетермінації (самообумовленості) буття.

Сенс життя не узгоджується з егоїзмом, індивідуалізмом, з відстороненням від себе обов'язків стосовно світу, інших людей. Якщо людина виявилася потрібною тільки самій собі і весь її інтерес зводиться до власної персони, вона втрачає сенс життя, перед нею відкривається прірва. Широта зв'язків людини із зовнішнім світом, з іншими людьми збільшує повноту її буття.

Життя не може бути ні великим «НІЩО», ні нудним, одноманітним повторенням одного і того самого. І те й інше означає заперечення життя, нісенітницю. Сенс життя — в забезпеченні прогресу як об'єктивного світу, так і особистості, який втілюється у формі та визначається змістом ідеалу. Ідеал повинен справді вести вперед і разом з тим бути досяжним, і тільки в цьому випадку він викликає підйом життя індивіда і, таким чином, збагачує життя.

Людина , як відомо, єдина істота, яка усвідомлює свою смертність, конечність свого земного буття. Народження і смерть – це те, через що неминуче проходять всі, спільне для всіх представників людства в усі епохи, що змушує відчути рівність всіх. Як це не парадоксально, але перший крок життя дитини є і перший крок до її смерті, небуття. Сенс життя має суб’єктивний характер, але може бути суспільно значимим, залежно від того, наскільки корисними для суспільства є цілі та ідеали, що ставить перед собою дана людина.

В історії були різні точки зору на проблему життя і смерті і сенсу життя. Умовно їх можна поділити на дві групи:

оптимістичне ставлення до життя і його сенсу. Оптимізм виражений в тому, що людина є господарем долі, щастя, від неї багато в чому залежить, як прожити своє життя. Цей погляд представлений в філософії Аристотеля; Фоми Аквінського, Піко делла Мірандола.

Песимістичний. Песимізм виражений в тому, що людина є іграшка незалежних від неї сил ( природи, долі, суспільства) і не здатна змінити щось в своєму житті. Це точка зору Б. Паскаля, А. Шопенгауєра, Ф. Ніцше, А. Камю, Ж.-П. Сартра.

Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності в світі, своєї долі та призначення

В історії філософії сформувалось декілька провідних підходів до розуміння сенсу життя:

сенс життя визначається духовними основами буття. Цей підхід є характерним для релігійної філософії;

- сенс життя лежить за межами буття окремої людини.

сенс вносить у життя сама людина по своїй волі;

сенс полягає в сприянні суспільному розвитку, всебічному розвитку інших людей, тому що тільки ця діяльність створює умови і для особистої самореалізації.

Сенс життя, його пошуки завжди передбачають вибір, можливість вибору мети, засобів її досягнення, діяльності згідно з здійсненим вибором – тобто свободою. Саме здійснення вибору, його переживання демонструють свободу волі і свободу дії, приводить до глибинного осмислення почуття свободи. Людина створює програму життя, будує життя та здійснює постійний вибір з існуючих можливостей, які є базовим аспектом людського буття.

70. ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ Людина народжується як індивід, як суб'єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.

Особистість - людина соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного.

Індивідуальність - цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність, самобутність психічного складу.

Не кожен індивід є індивідуальністю. Для цього йому необхідно стати особистістю

Процеси і результати соціалізації мають внутрішньо суперечливий характер, тому що в ідеалі соціалізована людина повинна відповідати соціальним вимогам і в той же час протистояти негативним тенденціям у розвитку суспільства, життєвим обставинам, гальмує розвиток його індивідуальності. Так, нерідко зустрічаються люди настільки соціалізовані, фактично розчинені в соціумі, що виявляються не готовими і не здатними до особистісного участі в утвердженні життєвих принципів. Значною мірою це залежить від типу виховання.  Виховання розглядається як процес цілеспрямованої і свідомо контрольованої соціалізації (сімейне, релігійне, шкільне виховання). І та, і інша соціалізація мають ряд відмінностей в різні періоди розвитку особистості. Одне з найбільш істотних відмінностей - це те, що виховання виступає своєрідним механізмом управління процесами соціалізації.  У силу цього вихованню властиві дві основні функції: упорядкування всього спектру впливів (фізичних, соціальних, та ін) на особистість і створення умов для прискорення процесів соціалізації з метою розвитку особистості. Відповідно до цих функцій виховання дозволяє подолати чи послабити негативні наслідки соціалізації, надати їй гуманістичну орієнтацію, затребувати науковий потенціал для прогнозування і конструювання педагогічної стратегії і тактики.  Типи (моделі) виховання обумовлені рівнем розвитку товариства соціальної стратифікацією (співвідношенням соціальних груп і шарів) і соціально-політичними орієнтаціями. Тому виховання здійснюється по-різному в тоталітар ному і демократичному суспільствах., У кожному з них відтворюється свій тип особистості, своя система залежностей і взаємодій, ступінь свободи і відповідальності особи.