23. І.Кант - основоположник німецької класичної філософії

Іммануї́л (Еммануїл) Кант (нім. Immanuel Kant; 1724, Кенігсберг — 1804, Кенігсберг), німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. У своїх численних роботах стверджував, зокрема, що умова пізнання — загальнозначимі апріорні форми, що упорядковують хаос відчуттів. Ідеї Бога, волі, безсмертя, недовідні теоретично, є, однак, постулатами «практичного розуму», необхідною передумовою моральності. Центральний принцип етики Канта — категоричний імператив. Засновником німецької класичної філософії є Иммануил Кант (1724-1804). У інтелектуальному розвитку Кантавиділяють два періоди: докритичний і критичний. У докритичний період (до 1770 г) Кант виступав, передусім, як великий учений - астроном, фізик, географ. Йому належить першість в обгрунтуванні залежності приливів і відливів від положення місяця, а також обгрунтування наукової гіпотези про походження Сонячної системи з гігантської газової туманності. У роботах цього періоду (напр., в "Загальній природній історії і теорії Неба" (1755 г) Кант виступав як стихійний матеріаліст і діалектик, що обгрунтовує ідею саморозвитку природи. Але специфічна кантівська філософія, що заклала основи усієї німецької класичної філософії, сформувалася в так званий критичний період, після публікації ним трьох "Критик" - "Критики чистого розуму" (1781 г), "Критики практичного розуму" (1788 г), "Критики здатності судження" (1790 г). Усі ці роботи пов'язані єдиним задумом і є послідовними східцями обгрунтування системи трансцендентального ідеалізму (так Кант іменував свою філософську систему). "Трансцендентальним" (від латів. transcendens - що виходить за межі) Кант назвав все те, що було умовами будь-якого досвіду - форми чуттєвості, простір і час, категорії розуму. Другий період творчості сам Кант назвав "критичним" не стільки тому, що "Критиками" називалися основні твори цього періоду, а тому, що Кант поставив перед собою завдання провести в них критичний аналіз усієї попередньої йому філософії; протиставити критичний підхід при оцінці можливостей і здібностей людини пануючому до нього, як він вважав, догматичному підходу. Одна з основних проблем "Критики чистого розуму" : як можливе достовірне наукове знання. Це проблема конкретизується у Канта в три приватні проблеми: Як можлива математика? Як можлива фізика (природознавство)? І як можлива метафізика (філософія)? Необхідно відмітити відмінність кантівського підходу до трьох галузей знання. Кант упевнений в науковому характері математики і природознавства, і його критичне дослідження зводиться у нього до спроби з'ясувати, чим пояснюється і від чого залежить їх науковість. Філософсько-світоглядний сенс Кантової гіпотези стає зрозумілішим, якщо врахувати, що вона є закономірним продовженням і розвитком геліоцентричної теорії М. Коперника. Свого часу коперниківська теорія зламала середньовічні уявлення про комфортний і усталений світ людського буття, центром якого була найкраща з планет, створених Богом, — Земля. Водночас втратила підстави і претензія людини на те, щоб бути центром Всесвіту.

24 . ФІЛОСОФСЬКА СИСТЕМА ГЕГЕЛЯ Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Гегеля було створення "системи філософії", яка б охоплювала усю сукупність людських знань його епохи в систематизованому вигляді. Для нього як для теоретика дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. До їх розгляду Гегель повертається кілька разів, уточнюючи свою позицію. Так, першим варіантом було розчленування, що подано в "Феноменології духа". А саме: Дух як система явищ людської свідомості, самоусвідомлення та пізнання; історія інтелектуального розвитку людства від примітивних форм чуттєвості до початку філософських знань; логіка — як система діалектичних категорій, фундамент, на якому виникає наукова філософія природи.

Більш зрілий варіант розчленування Гегель подає в "Енциклопедії": 1. Логіка. 2. Філософія природи. 3. Філософія духа.

Оскільки розробку філософської системи Гегель здійснював в контексті діалектичного мислення, то й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку (саморозвитку). Саме в цьому Гегель відходить від шеллінгової "філософії тотожності". Гегель висуває тезу, згідно з якою мислити абсолютну тотожність суб'єкта і об'єкта первісною є фундаментальна помилка. Поняття "тотожність" пусте без протиставлення йому поняття "відмінність": розглядаючи якусь тотожність, ми одночасно фіксуємо і відмінність. Згідно з позицією Гегеля "істинною філософією є не філософія тотожності, а філософія, головним принципом якої є певна єдність протилежного, ця єдність завжди діяльна (рух, зіткнення), а тому під час вирізнення її протилежних моментів завжди тотожна сама із собою". Гегель вбачав можливість кількох варіантів розвитку системи філософського знання. А саме три члени філософського знання, якими Гегель вважає логіку, природу і дух, він з'єднує в таких порядках:

1. Логіка (як всезагальне) — природа (як одиничне) — дух (як особливе).

2. Природа (одиничне) — дух (особливе) — логіка (всезагальне).

3. Дух (особливе) — логічна ідея (всезагальне) — природа

(одиничне).

Цей третій порядок, в якому логічна ідея є серединою, як всезагальною, всепроникаючою, був використаний Гегелем у роботі "Феноменологія духа". Але в більш пізньому розвитку поглядів Гегеля, як в згаданій "Енциклопедії", чіткіше проявляються теоретичні засади його філософської системи, яку він наголошено називав системою "абсолютного ідеалізму", а вихідне поняття системи — "абсолютною ідеєю".

Абсолютний ідеалізм Гегеля пов'язаний зі спробою охопити весь універсум, природний та духовний світ єдиним поняттям, яким була "абсолютна ідея" — першопочаток, або субстанція всього існуючого. В такій якості абсолютна ідея наділяється атрибутом всезагальності, стосовно якого все інше є або кінцева одиничність, або особливим. Абсолютна ідея Гегеля розглядається як всезагальне родове начало. Зі створених засад Гегель піддав критиці своїх попередників — Канта, Фіхте, Шеллінга. Позицію Канта він критикував за припущення "речі в собі", незалежної від мислення. А позицію Фіхте — за суб'єктивізм, перетворення об'єктивного світу в "не—Я", природи — у факт свідомості. Позиція Шеллінга щодо Абсолюту як єдиної загальної субстанції пізнання і природи, сприйнятої спершу, надалі критикувалася Гегелем за захоплення тотожністю мислення і буття.

Філософія Гегеля ще за часи його життя була сприйнята значною кількістю прибічників та послідовників, що сприяло формуванню філософської школи "гегельянства". Вплив ідей Гегеля особливо сильним був у 30-і — 40-і роки XIX ст., коли вони захопили духовне життя Німеччини в різних його сферах—від науки до преси. Авторитетність філософської системи Гегеля спричинила й необхідність її критики тими, хто негативно ставився до соціально-політичного устрою Німеччини. Зростання передумов буржуазно-демократичних перетворень сприяло увазі до тих моментів гегелівської філософії, які були оцінені як приховані революційні потенції. Так була закладена так звана молодогегельянська течія (Г. Гейне).

Оскільки для духовного життя Німеччини важливим було питання про відношення філософії до релігії, то серед послідовників виникло дві течії, залежно від того, як тлумачилася позиція в цьому питанні Гегеля. Ті, хто вважав, що його філософія цілком співвідноситься з християнською ортодоксією, — утворили праве крило, або течію старогегельянства. Протилежне тлумачення породило ліве крило, або молодогегельянство.

25. АНТРОПОЛОГІЧНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ Л. ФЕЙЄРБАХА Фейєрбах виходив із принципового положення, що ідеалізм - це раціоналізована релігія. Звідси й натяки на те, що гегелівська філософія - це взагалі не філософія. А до того ж філософія і релігія, за своєю суттю, принципово несумісні, протилежні одна одній. В основі релігії, вважав він, лежить віра в надприродне, догмати, тоді як в основі філософії - знання, прагнення розкрити дійсну природу речей. Мислитель відкидав ідеалістичну філософію Гегеля, оскільки вона логічно вибудовувала раціональну форму релігії. Як релігія, так і ідеалістична філософія виникають із відчуження людської сутності, шляхом приписування надприродному тих якостей (атрибутів), котрі в дійсності належать людині. Тому, Фейєрбах основне завдання філософії, її призначення вбачає в критиці релігії, розвінчуванні тих ілюзій, котрі складають сутність релігійної свідомості. Людина виступає творцем Бога. Більше того, людина і олюднений нею світ підпорядковуються Богу і залежать від його волі. Таким чином, людина втрачає свободу і самостійність.У контексті своїх роздумів Фейєрбах, відкинувши стару філософію, логічний раціоналізм Гегеля, прагнув створити нову філософію - філософію людини (антропологію). Він вважав, що ця філософія повинна вивчати людину, дати розуміння людини і служити справі її звільнення від релігійних заблуджень. Вирішення цих завдань бачиться ним у площині усвідомлення й розуміння того, що людина не творіння Бога, а частина, ідо того ж найдосконаліша, вічного світу природи. Таким чином, складається і формується фейєрбахівська концепція антропологічного матеріалізму. У центрі уваги Фейєрбаха не абстрактне поняття матерії, а людина як єдність психічного й фізіологічного, душі і тіла. В дусі матеріалізму мислитель стверджує, що тіло у його цілісності і складає сутність людського "Я". Духовне начало в людини не може бути відділеним від тілесного, дух і тіло - дві сторони тієї реальності, котра називається людським організмом. Логічно, що людська природа тлумачиться ним переважно біологічно, а окремий індивід не як суспільна (історично-духовна) істота, а як окрема ланка в розвитку людського роду.Тлумачачи людину як природно-біологічну істоту, Фейєрбах не розуміє того, що суспільне життя людей, по своїй суті, є практичним. Звідси логічно випливає незадоволення й недовіра до абстрактного мислення та апеляція до чуттєвого (живого) споглядання. У теорії пізнання Фейєрбах виступав як сенсуаліст, вважаючи, що відчуття складають єдине джерело нашого пізнання. Мислитель стверджує: тільки те, що дане нам в органах чуття (зір, слух, нюх, смак, дотик) - володіє дійсною реальністю. За допомогою органів чуття ми пізнаємо як фізичні об'єкти, так і психічні стани людей. Фейєрбах не визнає існування надчуттєвої (надприродної) реальності, відкидає можливість суто спекулятивного (абстрактного) пізнання за допомогою розуму, вважаючи його витвором ідеалістичної, зокрема, гегелівської філософії. Антропологічний принцип дав змогу Фейєрбаху по-новому тлумачити об'єкт пізнання. Згідно з його філософією поняття об'єкта першочергово формується у досвіді людського спілкування. Звідси ~~ першим об'єктом для будь-якої людини є друга людина, тобто "Ти". Таким чином, любов до іншої людини - це шлях до визнання її об'єктивного існування, а там самим і до визнання існування зовнішніх речей. На почуттях любові ґрунтується внутрішній, для Фейєрбаха, суспільний зв'язок між людьми, виникає безкорисна мораль. Любов до Бога, згідно з Фейєрбахом, є лише відчуженою, хибною формою любові - любові до інших людей.

Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха - це реакція на ідеалізм. Фейєрбах не сприйняв ні об'єктивного, ні суб'єктивного ідеалізму, але й не побудував послідовного матеріалізму. Проблеми, порушені класичними німецькими філософами-ідеалістами, у філософії Фейєрбаха вирішуються яскраво, хоча Й багато в чому слабкіше, ніж це мало місце у його попередників. По суті, Фейєрбахом завершується класична німецька філософія.

26. ПРОБЛЕМА РАЦІОНАЛЬНОГО ТА ІРРАЦІОНАЛЬНОГО У ФІЛОСОФІЇ XX СТ. У ДРУГІЙ половині XIX ст. розпочинається, а на рубежі XX ст. відбувається перехід до нової, некласичної парадигми філософії, тобто виникають неокласичні філософські системи: фройдизм, персоналізм, прагматизм, екзистенціалізм тощо. Підставою для характеристики цих філософських вчень як некласичних є зміна стилівфілософування, яка відбулася під впливом новітніх даних науки, створення незвичних філософсько-природничих моделей теоретичного пояснення Світу - теорія відносності Ейнштейна, квантова механіка, астрофізика, кібернетика, генетика. У цей час спостерігається подальший розвиток філософських систем, створених класиками минулого, тобто творцями оригінальних філософських шкіл (Фомою Аквінським, І. Кантом, Гегелем, К. Марксом). Якщо давні мудреці визнавали вищість метафізики (філософії) щодо фізики (природознавства), то нині філософія (метафізика) орієнтується на осягнення природничих наук, коригує під їх впливом власні висновки і положення. Свідченням цього є поширення ірраціоналізму (лат. - несвідомий, нерозумний) - філософського вчення, яке акцентує на обмеженості раціонального пізнання ("криза самовпевненого розуму", Ф.-А. фон Хайєк), протистоїть вченням, заснованим на почуттях і відчуттях, емоціях, підсвідомому, інтуїції. Неокласичний стиль філософування виявляє себе у дискурсі (лат. - міркування) - формі розуміння змісту свідомості, який визначається не визнанням її об'єктивності, а відповідності певній соціокультурній традиції. Якщо класична філософія, починаючи з Нового часу, особливо з епохи Просвітництва, у своїх висновках ототожнювала світ з розумністю ("все дійсне - розумне", Гегель), то ірраціоналізм оголошує світ нерозумним ("світ як абсурд", А. Камю), який неможливо науково пізнати, його можна лише "переживати", "відчувати". Класичному (раціональному) типу філософування з його вірою у безумовну можливість пізнання істини, культом логіки, прогресу, гармонії, оптимальності в некласичній (посткласичній) філософії нерідко протиставляється вчення про вирішальну роль вольового або інстинктивного начала, підпорядкування йому раціонального, рішуче заперечення об'єктивного знання тощо. Найвиразніше положення некласичної філософії XX-XXI ст. представлені в "філософії життя", персоналізмі, екзистенціалізмі, постмодернізмі. Типовими ознаками ірраціоналістичного світосприйняття і світоставлення. Його засновник, австрійський психіатр і філософ Зігмунд Фройд (1856-1939) запропонував концепцію людини, яка ґрунтується на положенні про домінування в її життєвій поведінці психічних мотивів. Психіка людини, за Фройдом, складається з трьох шарів: несвідоме ("Воно" - ід), підсвідоме ("Я" - Его) та недовідоме ("Супер-Его" - цензор поведінки). Взаємодія цих структур, в механізмі якої важливу роль відіграють інстинкти Еросу (життя) та Танатосу (смерті), зумовлює всю життєдіяльність людини.

Проблема існування людини-особистості є центральною в філософії екзистенціалізму (лат. existential - існування) - ірраціональному філософському вченні, що займається дослідженням проблем існування людини, ЇЇ дійсного буття ("повернення до людини").