36. Онтологія як учення про буття. Буття і його основні форми

Онтологія — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:

По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першопочатку всього сутнісного. Саме поняття «онтологія» у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто — суще, сутнісне, логія — вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.

По-друге, у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія), рух, розвиток, його об'єктивні закони тощо).

По-третє, у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана «трансцендентальна онтологія» Гуссерля, «Критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна онтологія» Гайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зміст поняття «онтологія» складають основи, витоки, першоначала всього існуючого, найзагальніші принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті «онтологія» знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як «онтологія».

Що означає поняття «буття»? Як відомо, особливістю філософії як науки є те, що вона дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. Тож і філософське усвідомлення світу ґрунтується на узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється з допомогою найзагальніших понять, категорій. Найзагальнішою категорією філософії (при тому будь-якої за напрямком) є найдавніше поняття «буття».

Буття — філософська категорія, що позначає:

все те, що ми бачимо, що реально існує;

все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);

все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні образи);

реальність, яка існує об'єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об'єктивні закони);

загальний спосіб існування людини, суспільства.

Виходячи з вищевикладеного, основними формами буття є: буття речового, матеріального; буття суб'єктивного ідеального; буття біологічного (живого); буття соціального (суспільного).

37. ЄДНІСТЬ МАТЕРІЇ, РУХУ, ПРОСТОРУ, ЧАСУ Світ, у якому ми живемо і частиною якого є - це матеріальний світ. Але жодний із предметів або процесів, які він містить у собі, взятий самий по собі, не може бути ототожнений з матерією. Проте усе їхнє різноманіття разом із їхніми зв'язками становить матеріальну дійсність.

Поняття «матерія» пройшло довгий шлях формування і розвитку. У філософії давньоіндійскої школи локаяти і давньокитайских матеріалістів воно ототожнюється з конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина й ін.). Представники античної філософії в більшості випадків під матерією розуміли дрібні частки - атоми або корпускули, із яких складаються тіла і які є першоосновою буття.

Якщо для філософів давнини матерія - це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожний предмет (тіло) складається з матерії і форми як духовного першоначала, то Р. Декарт (17 сторіччя) визначає матерію як субстанцію буття, що самоздійснюється, атрибутом якого є протяжність з її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірним.

Узагальнене визначення категорії «матерія» повинне базуватися на тому, що це - об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо або опосередковано пізнаване людиною. У світі немає нічого крім матерії, що рухається. Рух внутрішньо властивий самій матерії, він невіддільний від матерії і не існує без матерії, як і матерія не існує без руху. Рух є атрибут, спосіб існування матерії. Рух є зміна взагалі. Рух, зміна - це внутрішньо пов'язана єдність буття і небуття, тотожності і відмінності, стабільності і змінюваності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Рух, зміну можна осмислити лише тоді, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності і взаємодії.

Історичний досвід людства свідчить, що світ - це рухлива матерія. Пізнання форм руху матерії неможливе без знання простору і часу - філософських категорій, якими позначаються основні форми існування матерії. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час - це форма його розвитку, внутрішня міра його існування.

Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно - історичною діяльністю людини. З розвитком суспільства змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворюють пори року, то в межах релігійного світосприймання час набуває стріловидної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.

Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір - це така форма існування матерії, її атрибут, що характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю й іншими ознаками; час же - це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, що характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Кожна частка світу має свої власні просторово - часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.

38. ОСНОВНІ ЗАКОНИ ДІАЛЕКТИКИ Закон - це об'єктивний, загальний і істотний зв'язок явищ і предметів, який характеризується усталеністю та повторюваністю.

Діале́ктика (грец. διαλεκτική — «мистецтво сперечатись», «міркувати») — метод філософії, що досліджує категорії розвитку. Слово «діалектика» походить із Стародавньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом — точніше: діалог між людьми, які намагаються переконати один одного, та який дав назву діалектичному методу у філософії.

Закони діалектики — загальні форми суттєвого зв'язку в процесі розвитку, які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Вони (закони), власне, формують предмет теорії як спосіб зв'язку між категоріями, що є фундаментальними поняттями, які відображають різноманітні аспекти процесу розвитку.

Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе місце як закон,

Протилежності — це взаємозв'язані сторони єдиного, які одночасно покладають і виключають одна одну, знаходяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилежностей — це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нероздільність; боротьба протилежностей — це процес їх взаємовиключення у рамках єдності, конкретний механізм якого визначається природою явища, що розвивається; суперечність — це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть існувати одна без одної.

Діалектична суперечність — це не просто відношення одвіку даних протилежностей, а сутнісний процес. Як універсальна логічна категорія, «діалектична суперечність» є відображенням загальної форми буття розвитку як єдності і боротьби протилежностей, що фіксується логічним законом «тотожності протилежностей», який стає законом пізнання і законом об'єктивного світу. Отже, для того, щоб розкрити суперечливість предмета, необхідно його роздвоїти на складові протилежності і зрозуміти їх взаємовідношення. В найбільш загальній логічній формі це означає, що предмет, який досліджується, має розумітися як єдність протилежних визначень: теза — антитеза — синтез.

Закон заперечення заперечення. 

Діалектичне заперечення відносно конкретного явища являє собою його перехід у свою протилежність. Закон заперечення заперечення і виступає законом зв'язку таких етапів у розвитку явища, які постають як його переходи в протилежність. Просування через переходи в протилежність і є формою руху суперечності по шляху свого вирішення.

Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін розкриває механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Однак, говорячи про специфіку вказаного закону, нам не обминути питання про його зв'язок з іншими законами. Отже, постає питання про діалектику самих законів. Цілісність процесу розвитку виражається у взаємоперетворенні законів, кожен з яких, у свою чергу, конкретизує зміст іншого.

39. ВИНИКНЕННЯ І ПРИРОДА СВІДОМОСТІ. Свідомість - це вища, найбільш розвинута і складна форма, відображення, яка властива тільки людині. Виникнути вона могла лише завдяки тому, що становила собою подальший розвиток тих менш досконалих форм відображення, які сформувалися в процесі еволюції живих організмів.Деякі з цих форм, наприклад, психіка високорозвинутих тварин – приматів, дуже подібні до людської свідомості, однак остання як форма відображення дійсності характеризується певними якісними відмінностями.Насамперед людська свідомість існує у формі думок, цілей, норм тощо, в яких знаходять своє відображення різноманітні предмети та їх властивості, а також відношення між ними.Крім того, свідомість нерозривно пов’язана з мовою. Наші думки втілюються у словах і мовних конструкціях, завдяки йому вони можуть зберігатися і передаватися іншим людям. Сприймаючи слова або речення, сказані чи написані кимсь іншим, людина знов-таки перетворює їх у форми своєї свідомості.Нарешті, свідомість може існувати у формі не лише індивідуальної свідомості, тобто у формі понять або ідей якоїсь окремої людини, але й у формі групової (наприклад, національної чи класової) та суспільної свідомості.Органом, за допомогою якого людиною здійснюється свідоме відображення дійсності, є мозок.Але наявності тільки мозку ще не досить для виникнення Свідомості. Для розвитку свідомості людина повинна жити серед людей, постійно спілкуватися з ними. займатися різними видами діяльності. Це значить, що свідомість може розвиватися лише в суспільстві.Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе такі спадові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура.Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва. Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво – це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії.Суспільна свідомість, таким чином, не тільки відображає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного буття.Випереджаюча роль суспільної свідомості саме і проявляється в її соціальній активності. Вона пов'язана головним чином з науково-теоретичним рівнем відображення дійсності, глибоким усвідомленням суб'єктом своєї відповідальності за прогрес суспільства. Теорії, ідеї не можуть обмежуватись лише ідеальним існуванням, а, відображаючи певні інтереси людей, здатні перетворюватись у реальність, втілюватись у практику. Активність, функціонально-регулятивний зміст цінностей суспільної свідомості слід розуміти як цілеспрямований вплив на суспільну практику, на хід її розвитку шляхом мобілізації духовної енергії людей, підвищення їхньої соціальної активності. Реалізація регулятивної функції суспільної свідомості створює необхідні передумови для функціонування її як соціально-перетворюючої сили, що справляє значний вплив на активно-творчу діяльність людей, їхній світогляд, ідеали. Все це дає підстави говорити про те, що в сучасних умовах докорінних, якісних змін у суспільстві процес розвитку суспільної свідомості має розглядатися як важлива умова реалізації багатогранних завдань, що стоять перед людством, як активний, мобілізуючий, інтегруючий фактор прогресу суспільства, утвердження його свободи.Суспільна свідомість може існувати тільки тоді, коли є конкретні її носії – людина, соціальні групи, спільності, конкретні особистості та інші суб'єкти. Без основних носіїв суспільної свідомості – конкретних людей – вона неможлива. Тому суспільна свідомість здатна існувати і повноцінно функціонувати тільки в індивідуальному, тобто через індивідуальну свідомість, що є духовним світом даної конкретної особистості, її поглядами, почуттями, уявленнями, настроями.Суспільна та індивідуальна свідомість перебувають у діалектичній єдності, оскільки у них загальне джерело – буття людей, в основі якого лежить практика. Разом з тим діалектична єдність суспільної та індивідуальної свідомості не означає їхньої абсолютної ідентичності. Індивідуальна свідомість конкретніша, багатогранніша, ніж суспільна. Вона включає в себе неповторні, властиві тільки даній людині особливості, що формуються на основі специфічних особливостей її конкретного буття. Важливим є врахування тієї обставини, що свідомість індивіда є не тільки знання, а й ставлення до буття, до діяльності і до самої свідомості. З іншого боку, суспільна свідомість – це не просто арифметична сума індивідуальних свідомостей, а нова якість. Суспільна свідомість, порівняно з індивідуальною, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше, а отже, і багатше. Вона абстрагується від тих чи інших конкретних характеристик, властивостей індивідуальної свідомості, вбираючи в себе найбільш значиме, суттєве. Тим самим суспільна свідомість ніби підноситься над свідомістю індивідів. Однак зазначене не означає нівелювання свідомості індивіде Навпаки, врахування специфіки індивідуальної свідомості, її багатогранності, неповторності всього того. що становить сутність духовності особистості, є надзвичайно важливою умовою формування т розвитку цінностей духовної культури, свідомості людини.Буденна і теоретична свідомість.Буденна і теоретична Суспільна свідомість є надзвичайно склад ним явищем, що має динамічну, склади: структуру, яка зумовлюється структурою суспільного буття. Одним з елементів структури суспільної свідомості ( її різні рівні – буденна і теоретична свідомість, ідеологія та суспільні психологія.Буденна та теоретична свідомість характеризують певний зріз структури суспільної свідомості, фіксуючи її компоненти в міру проникнення в сутність тих явищ суспільного життя, що виступають об'єктом пізнання. Буденна свідомість як сукупність конкретних умов життєдіяльності людей розвивається на основі їхнього повсякденного досвіду. Вона охоплює об'єкт відображення, як правило, з неприхованої, очевидної сторони. Тому відображення об'єктивної дійсності шляхом буденної свідомості суперечливе, вона відстає від суспільного буття. Буденний рівень суспільної свідомості включає в себе емпіричні знання про об'єктивні процеси, погляди, настрої, традиції, почуття, волю. Теоретичний же рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів, прагне проникнути в саму суть явищ об'єктивної дійсності, розкрити закономірності їхнього розвитку та функціонування. Тільки теоретична свідомість здатна вловити закономірні тенденції розвитку суспільного життя, складну діалектику його розвитку у всій її складності та багатогранності. Вона спрямована на виявлення найбільш суттєвих рис названих процесів.Розглядаючи проблеми суперечливого характеру розвитку суспільної свідомості з погляду відображення об'єктивної реальності її носіями, для яких характерні як теоретичний, так і буденний її рівні, необхідно пам'ятати, що в практичній діяльності вони (рівні) перебувають у діалектичній єдності і взаємозалежності. Неприпустимий відрив теоретичного рівня такої свідомості від буденного, оскільки це неминуче призводить до схоластики, догматизму, відірваності від практики.

40. СТРУКТУРА СВІДОМОТІ, ЇЇ РІВНІ Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям "психіка лю¬дини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість — це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура когнітивної діяль¬ності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві образи й понятійні структури, які становлять предметно-змістовну основу мис¬лення. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і па¬м'ять. Але у пізнавальній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.

Емоційна сфера свідомості — складне, мало досліджене явище. Спро¬ба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції — це відобра¬ження об'єкта у формі психічного переживання, хвилювання. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття.

Мотиваційно-вольова сфера свідомості складається із мотивів, інте¬ресів, потреб суб'єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей.

Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень не¬свідомого. Сьогодні це визнала більшість вчених. Вважають, що несвідо¬ме — це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та запороговіпо¬чуття. Інстинкти і запорогові почуття — це такі структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежати від нього, а з часом переходити на рівень свідомості. До несвідомого зараховуються також автоматизми й інтуїція, які можуть зароджуватись на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Під автома-тизмами розуміють складні дії людини. Первинно утворюючись під кон¬тролем свідомості, в результаті довгого тренування та багаторазового повторювання, вони набувають несвідомого характеру.

Завдяки включенню несвідомого до психічної діяльності, на думку вчених, навантаження на свідомість зменшується, а це в свою чергу роз¬ширює поле творчих можливостей людини. Сучасна наука оперує і по¬няттям підсвідомого. Це особливий пласт або рівень несвідомого. До нього включаються психічні явища, пов'язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.

Одним із перших в історії науки розв'язати проблему співвідношен¬ня свідомого й несвідомого намагався австрійський психолог і психіатр З.Фрейд (1856—1939). Він дійшов висновку про суттєво важливу, а часом і вирішальну роль несвідомого (особливо щодо психічних захворювань). Концепція Фрейда лежить у руслі тієї філософської традиції, яка робить акцент на несвідомому (А.Шопенгауер, Е.Гартман, А.Бергсон та ін.). Разом з тим багато філософських течій на противагу Фрейду, дійшли висновку, що у поведінці людини, її практичній і пізнавальній діяль¬ності провідну роль відіграє все ж таки свідомість. Несвідоме і свідоме є двома відносно самостійними сторонами психіки людини, вони взаємо¬діють між собою, активно впливаючи одне на одного. Несвідоме містить у собі багаті можливості, які стимулюють раціональні аспекти людської життєдіяльності та творчих дій суб'єкта.

Важливою складовою свідомості є самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. У цьому разі об'єктом пізнання суб'єкт робить самого себе і свою свідомість. Отже, людина — самооцінююча істота, яка без цієї характерної дії не змогла б визначити себе і знайти місце в житті.

Самосвідомість тісно пов'язана з рефлексією. Рефлексія — це прин¬цип мислення, за допомогою якого воно здійснює аналіз і усвідомлення власних форм діяльності. Термін "рефлексія" в широкому розумінні озна¬чає спрямовувати свідомість на самого себе, розмірковувати над своїм психічним станом.

Отже, підкреслимо, що елементи і рівні структури суб'єктивної ре¬альності формуються під впливом соціального способу життя людини. На завершення треба сказати також, що ми багато чого ще не знаємо про механізми, функції, структуру і властивості свідомості. Нез'ясованими залишаються й питання взаємозв'язку свідомості з діяльністю інди¬віда, буттям тощо.

Отже, ми дійшли висновку, що спосіб буття людини у світі завжди передбачає наявність свідомості, яка буквально "пронизує" людську діяльність, бо вона є необхідною умовою її організації й відтворення.