30. Неотомізм - офіційна філософія католицизму

Неотомізм - офіційна філософія католицизму з 1879, сучасна версія томізму, який є християнською адаптацією філософії Аристотеля. Бог сприймається як першопричина, речі - як з'єднання матерії і форми, процеси - як перехід потенції в актуальність. Неотомізм будується на вченні Фоми Аквінського, центральним принципом якої є принцип гармонії віри і розуму. Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності. Замість обіцяної "гармонії віри і розуму" неотомісти пропонують варіант підпорядкування розуму вірі. Згідно з томізмом, істини віри безумовні й абсолютні. Вони недосяжні раціональному пізнанню і недоказові, надрозумові, але не проти розумові. При осягненні їх розумові відводиться допоміжно-апологетична роль; кінцевий і обмежений у своїх можливостях розум пізнає Бога опосередковано, через кінцеві об’єкти природи, водночас він теоретично охороняє чистоту віри, захищає її з допомогою логічних аргументів від невіри та помилкових поглядів. Відродження томізму почалося в другій половині XIX століття, а в 1879 році модернізована форма його — неотомізм — проголошується офіційною філософією католицької церкви, підтримується Ватиканом. В середині XX ст. перед церквою постала проблема модернізації теоретико-догматичних засад. На Другому Ватіканському соборі (1962-1965) було прийнято компромісну “Пастирську конституцію про ставлення до сучасного світу”, яка сформулювала гнучку позицію стосовно інакомислення і мирського світу в цілому. Церква була змушена піти назустріч обновленим тенденціям, які назріли. Можна відзначити два напрямки теоретичних перетворень і нововведень католицької теорії. Представники першого з них намагаються асимілювати деякі наукові ідеї і відкриття, зокрема християнізувати еволюційну теорію Ч. Дарвіна. Найпоказовіша в цьому відношенні позиція П’єра Тейяр де Шардена, французького палеонтолога, антрополога, впливового теолога, члена ордену єзуїтів. У своїй книзі “Феномен людини” він прагне примирити вчення Дарвіна про розвиток органічного світу з християнським єдинобожжям. У його космології ідея всезагального становлення стала панівним мотивом. Всесвіт еволюціонує від хаотичної невизначеності до впорядкованої структури космосу. Первинну основу світу у нього створює духовно-енергетична субстанція, певний психічний “психізм”, який втілює себе у різноманітті предметних форм і структур. При цьому космічним процесом керують не природні закони, які вивчає наука, а надкосмічний Бог, якого Т. де Шар ден називає точкою “Омега”, ототожненого з вселенським Ісусом Христом. “Омега” є водночас і внутрішнім імпульсом речей до розвитку і вдосконалення, і зовнішнім щодо них притягальним ідеалом, або метою (Богом). Католицький еволюціонізм Т. де Шардена виявився нездатним сприйняти ідею саморозвитку і самоорганізації матерії.

31. ДЖЕРЕЛА ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ Київська Русь – перша східноукраїнська держава, де в межах духовної культури здійснювалося становлення вітчизняної філософської думки. Але визначити «момент» виникнення філософії, як такої, звісно, ніхто не може, оскільки її становлення – це тривале накопичення узагальнених знань про довколишній світ. Можна лише з певністю сказати, що для вітчизняної культури у становленні давньоруської філософської думки мав процес християнізації Київської Русі (988). Перемога християнства в кінці Х століття мала своїм наслідком проникнення античних та середньовічних філософських ідей на Русь через Візантійську імперію та сусідню Болгарію. Цей час і є початком розвитку філософської думки у стародавній Русі. Другою важливою передумовою виникнення, поширення та розвитку філософських ідей у Київській Русі є писемність. Історики вважають, що писемність на Русі виникає відразу після утворення слов’янської азбуки Кирилом та Мефодієм, тобто з початку Х століття, а набуває розвитку і поширення з середини Х століття. Про це свідчать, наприклад, тексти договорів, укладених князями Олегом та Ігорем у 907, 911, 944 роках. Їх складали грецькою мовою і відразу ж перекладали і писалися руською. Важливим етапом у зародженні філософської думки на Русі є формування літературно-писемної мови, коли, у зв’язку з введенням християнства, почався масовий переклад книг.

32. ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА - ФУНДАТОР ФІЛОСОФІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) є одним із найвидатніших представників історії української філософії. Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою. Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Для нього людина – це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм. зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізичне увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі. – це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху. Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування – земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії. Можна виділити у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності: антеїзм («спорідненість» («сродність») людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторність людського існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм («серце - всьому голова»). Ці домінантні лінії набувають класичної форми вияву, а українська філософія вступає у свою класичну добу. Г. Сковорода у своїх філософських та літературних творах, ми бачимо, що їхнє основне спрямування зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Філософія Г. С. Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.

33. "ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ" П.ЮРКЕВИЧА. Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу. Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон. Увесь зміст цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я». Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина» й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тощо. У відповідності з цим можна припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не одну лише голову або головний мозок з нервами, а поширюється значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок із тілом має бути багатшим і різноманітнішим.