14. Неомарксизм

У 20-ті роки XX ст., бере свій початок неомарксизм (західний марксизм), що об'єднує сукупність марксистсько орієнтованих течій, для котрих характерне критичне ставлення як до капітал­ізму, так і до «реального соціалізму» 30–80-х років XX ст., і його марксистсько-ленінської ідеології. У неомарксизмі виділяють декілька напрямків. Лукач, Корш, Грамші стали засновника­ми «діалектикогуманістичного» або «критичного» напрямку у марксизмі, апелюючи перш за все до проблем відчуження. До цього напрямку належать теоретики Франкфуртської школи Беньямін, Хабермас, фрейдомарксисти Райх, Маркузе, Фромм, екзистенціалістичні марксисти Сартр, Мерло-Понті, представники феноменологічного марксизму Пані, Піконе, гру­па «Праксис» та інші.

Представники другого – сцієнтистського – напрямку марк­сизму вважають марксистське вчення про суспільство недостат­ньо науковим. Альтюсер та його послідовники апелюють перш за все до економічних праць зрілого Маркса, матеріалістичної гносеології та аналізу класів. Представники аналітичного або, як його ще називають, «академічного» марксизму Коен, Елстер, Рьомер та інші прагнуть переформувати категорії історичного матеріалізму на основі моделювання, функціонального підходу, теорії ігор, структурації, модальної логіки.

Третя група неомарксистів орієнтована на дослідження про­блем «третього світу», аналіз капіталізму, вивчення фемінізму та інших проблем.

Всіх неомарксистів об'єднує намагання доповнити і рефор­мувати марксизм з урахуванням нових історичних реалій. По­пулярність марксизму на Заході протягом останніх тридцяти років відмічена декількома злетами: це і інтерес «нових лівих» до марксизму, і рух «шестидесятників», і «академічна марксистська субкультура», – що виникла на основі ідей представників «бунту молоді». Марксистсько орієнтовані течії модифікують­ся тепер з урахуванням нових проблем постіндустріального й інформаційного суспільства. Вони інтегруються з базовими концепціями в соціології, що виявляють зацікавленість у цінно­стях егалітаризму, емансипації людини.

Представники Франкфуртської школи, спираючись на погля­ди Вебера відносно взаємозв'язку раціоналізації і бюрократи­зації, піддали критиці марксистські ідеї раціоналізму, сцієнтиз­му, продуктивності виробничих сил. Характерний для всієї західної культури раціоналізм у марксизмі не просто виправ­довувався, а й поставав у крайньому тотальному соціальному варіанті, що націлений на підпорядкування індивіда тотальній бюрократії. Суті «позитивної тотальності», яку відстоював Маркс, Маркузе протиставив «негативну тотальність» у кон­цепції «одномірної людини». На відміну від Маркса, суб'єктом революційної ініціативи Маркузе вважав не робітничий клас, а «аутсайдерів»: безробітних, студентів, національні меншинства, інші маргінальні верстви, що не піддаються раціоналізму, не інтегровані в систему.

Представники сцієнтистського неомарксизму пропонують відійти від «монізму», «економічного детермінізму» і еволюц­ійного «історицизму» Маркса і стати на позиції плюралістич­ного підходу при виявленні причин кризи і революції. На дум­ку Альтюсера, марксистські положення про визначальний вплив панівної «економічної структури» на «політичну надбу­дову», про «відносну самостійність надбудови» страждають грубим детермінізмом. Коен, Елстер і Рьомер, розвиваючи ідею Альтюссера, що держава сама може вибирати спосіб виробниц­тва, доводять, що матеріальні фактори визначають лише загальні можливості соціального розвитку, а держава, політична надбу­дова можуть радикально змінювати сам спосіб виробництва.

Сучасні марксисти прагнуть внести деякі корективи і у мар­ксистське тлумачення матеріальних джерел соціально-політичних криз у суспільстві, а також у розуміння способів подолан­ня цих криз. Хабермас, наприклад, твердить, що джерела криз і способи їх вирішення перемістились із сфери економіки в адміністративно-управлінську сферу, бо підвищення ролі дер­жави в регулюванні економічних процесів, в плануванні вироб­ництва і розподілі матеріальних благ суттєво змінює економічні закономірності розвитку капіталізму. Причини політичних криз Хабермас вбачає у конфлікті між управлінням, що іде із принципів виробничо-трудової раціональності, і реально існу­ючої у суспільстві мотивації поведінки людей.

На перегляді економічних основ марксистської концепції кризи наполягають також Боултс і Гінтіс, котрі основним протиріччям післявоєнного капіталізму вважають конфлікт між соціальними і громадськими правами особистості, з одного боку, і правами особистості як власника – з іншого. Вони зак­ликають до нового теоретичного дискурсу, який об'єднав би в собі лібералізм і марксизм і привів би до «постліберальної де­мократії», а також виступають за демократичне планування економіки, суспільний контроль над територіальним розміщен­ням і використанням приватних вкладів у виробництві, а при деяких обставинах – і націоналізацію.

Необхідність нового типу демократії доводить і Райт. Ана­лізуючи проблеми класової політики в сучасних умовах, він підкреслює глибоку диференціацію класової структури і супе­речливість положення деяких верств (бюрократів, менеджерів та ін.), що одночасно є і експлуататорами і експлуатованими. Міжкласові союзи у сучасному суспільстві, на думку Райта, націлені на вирішення завдань емансипації, а боротьба за соціалізм неможлива без «радикальної демократії».

Лакмо і Мюф доводять, що немає прямої, залежності між місцем класу у виробничій сфері і його об'єктивними еманси­паційними можливостями. Вони закликають утворювати транссоціально-класові радикально-демократичні коаліції із пред­ставників різних класів, маргінальних груп, бо робітничий клас численно скорочується.

Ряд сучасних ортодоксально мислячих теоретиків, у тому числі і Вуд. надаючи критиці інновації лівих теоретиків, дохо­дять висновку, що їх теоретичні пошуки не тільки припиняють класовий підхід до проблеми емансипації, але й взагалі нех­тують спробою знайти ті соціальні верстви суспільства, що потребують емансипації. Вуд вважає, що тільки робітничий клас залишається силою, що взагалі виявляє потреби соціаль­ного звільнення.

Зрозуміло, що ортодоксальна марксистська позиція на Заході трапляється рідко, її вважають «останнім рубежем полемічного протистояння старої класової політики, що не має історичних підстав». Крім того, така позиція не витримує напору фактів су­часної реальності, тому що не враховує процесів дальшої сегмен­тації, диференціації і фрагментації робітничого класу.