15. Російська релігійна філософія та філософський містицизм

Творчість Льва Толстого – видатного російського письменника і мислителя відбила епоху післяреформеного розвит­ку Росії (1861–1905), її суперечності. Звідси і суперечність його

поглядів: з одного боку – нещадна критика капіталізму, офіц­ійної церкви, антинародної сутності держави, а з іншого – про­повідь покірливості, непротивлення злу насильством.

Основні філософські погляди викладені в творах «Дослід­ження догматичного богослов'я», «Сповідь», «В чому моя віра», «Царство боже усередині нас», «Шлях життя». В основі вчен­ня мислителя – поняття віри, котру він розуміє з етико-раціоналістичних позицій: віра є знання того, що таке людина і в чому полягає сенс її життя. Сенс життя, згідно з Толстим, – у подоланні відчуження і вільному об'єднанні людей на основі любові, у злитті їх з Богом шляхом, усвідомлення кожним в собі розумного Божого початку. Це і є ідеал, що досягається через особисте вдосконалення. Він полягає в тому, щоб звільнити від історичних перекручень вчення Христа, що включає і безсмер­тя духовно-розумного житія. На його думку, держава як фор­ма насилля, приватна власність перешкоджають втіленню цьо­го ідеалу, а тому Толстой заперечує державу (стає на бік анархізму), цінності науки, ідеалізує селянську працю, громаду.

Людина, на думку Толстого, вільна лише в особисто-духовній сфері, в служінні Богу (добру). Соціально-історичний процес спрямовується волею Бога і здійснюється через діяльність на­роду; окрема особа, навіть цар, є знаряддя історії.

Толстой стверджував, що насильство у відносинах між людьми може бути переборене тільки «непротиставленням», моральним самовдосконаленням кожної окремої людини.

Ідея людино-Бога – суттєвий момент у геніальній діалектиці Федора Достоєвського про людину та її шляхи. Бого-людиню та людино-Бог – це два шляхи від Бога до людини та від люди­ни до Бога. Тим же методом іманентної діалектики розкриває Достоєвський Божі основи людини, образ Божий в людині, а через це не «все дозволено». Тема про те, чи все дозволено, а саме, які межі й можливості людської природи, дуже цікавила Достоєвського, і він звертався до неї і в образі Раскольнікова, і в образі Івана Карамазова. Із виключної цінності кожної людсь­кої душі виводить письменник переконання, що не все дозво­ляється: не дозволяється нехтувати, зневажати людську осо­бистість, обертаючи її у простий засіб.

Бог у Достоєвського розкривається в глибині людини і че­рез людину. Бог та безсмертя розкриваються через любов лю­дей, ставлення людини до людини. Але сама людина у нього страшенно підвищена у ранзі, піднесена на небувалу висоту, бо через долю людини у ньому світі готовий був Достоєвський не прийняти царства Божого.

Життя міста деформує особистість людини, отруює її духов­но і фізично, псує почуття та пристрасті – це висновок Достоє­вського: в умовах Петербурга, як і іншого великого міста, нор­мальні почуття й пристрасті гублять свій «нормальний» масштаб, стають хворими та «фантастичними». Несподіване зіткнення, змішування протилежних ідей та прагнень стають тут правилом, нормою, входять у повсякденне життя людей. Те, що в інші епохи, коли ритм суспільного життя був більш по­вільним, а їх складні форми були усталеними, здавалось відхи­ленням від норми, в післяреформену епоху стало життєвою нормою. Морально-естетичні погляди Достоєвського надзвичайно глибокі, звідси теза – «краса врятує світ». Разом із Соловй­овим письменник дав поштовх для розвитку релігійно-філософсь­ких поглядів на початку XX ст. (Д. С. Мережковський, Л. Шестов, В. Іванов, М. Бердяєв, С. Булгаков). На Заході ідеї Достоєвського стали одним із джерел розвитку ідей екзистенціалізму.

Володимир Соловйов пов'язував філо­софську творчість з позитивним вирішен­ням питання «бути чи не бути правді на землі», розуміючи правду як реалізацію християнського ідеалу.

Його філософія «боголюдства» була філософією порятунку людства. У філософії всеєдності мова йшла про єднання Бога і людства, ідеальних і моральних початків, раціонального та емпіричного, інтуїтивно-містичного знання, науки, релігії, естетики, моралі. Філософія, на думку Соловйова, виникає в період кри­зи, коли релігійна, соціальна ворожнеча розриває людську єдність, свідомість.

Абсолютним першопочатком у Соловйова є абсолютно суще, Бог, в якому розрізняють два полюси: перший – самостверд­ження абсолютного початку і другий – першоматерія. Для першоматерії, що виявляє початок різноманітності, вводиться по­няття Софії. Софія, ототожнена зі світовою душею, здатна і на спотворення, якщо світова душа буде аж надто самостійною і не прийматиме від об'єднавчої дії логосу. Внаслідок цього роз­ірваність матиме перевагу над єднанням, але це аномально. Софія є матерія абсолютно сущого, що пройшла шлях, на яко­му вона максимально реалізувала властиву їй різноманітність і разом з ним духовно збагатилась, обоготворилась. Софія в та­кому сенсі – улюблене поняття Соловйова.

Для Соловйова Софія є ідеальне, ідеалізоване людство. Одне з головних завдань філософії «всеєдності» – вироблення мо­ральних принципів, за допомогою котрих суспільство має пе­рейти до втілення на практиці ідеї єдності природи, Бога і лю­дини, до визнання залежності соціальних сил від надприродного. Духовне суспільство – церква, – пише Соловйов, – мусить підкорити собі суспільство мирське, одухотворюючи його. Церква, з точки зору філософа, має об'єднати люд­ство і природу в одному «бого-людському організмі». Через удосконалення моральних установок, на думку Соловйова, сус­пільство зможе досягти ідеального стану.

«Всеєдине людство» є істота-двійник: вона має в собі і бо­жественний початок, і природне буття, але ні тим, ні іншим не визначається повністю. Властивий їй божий початок звільняє людину від природної залежності, а та, в свою чергу, робить вільною відносно божества. Людина отримує свободу тільки ціною повного підкорення Богові. Щастя людини неможливе без віри в Бога. Христос, духовна людина, одна боголюдська осо­бистість, котра втілює два початки: Божий і людський. Якраз на основі суміщення двох початків і двох воль стає можливим шлях до «всеєднання». Підтримка моральних принципів Христа і приведе до встановлення на землі справедливості, рівності, братерства. Соловйов визначає, що право – «нижня межа», «визначений мінімум» моральності. Для правильної поведінки, крім жалю і співчуття, потрібен ще й сором – найважливіший першоелемент моралі, людяності взагалі. «Я соромлюсь – зна­чить існую», – говорить Соловйов. Сором утримує людину в рамках помірності і моральності.

Соловйов створив всеосяжну філософію кохання як вищої духовної потенції людини. «Кохання, – говорить він, – це по­долання егоїзму, зміст його – створення нової людини, її пере­творення».

Одним із представників «нового релігійного пізнання» був Василь Розанов. Визнаючи Бога і божественність світу, землі, він не ототожнює Бога з природою, а вбачає єдність Бога і світу через стать, через акти народження і «поєднання». Народжен­ня, за Розановим, – це таємничий і незбагненний акт, що над­ходить від Бога, і релігійно освячений.

Головною стихією життя він вважав стать, розглядаючи сім'ю, кохання, дітонародження як джерело енергії особи, її без­смертя і духовного здоров'я нації.

Розанов виробив вчення про «світ із свічкою». «Бог – це добре, – говорив він, – але бог десь, а свічка поряд. Підійди до неї і запали, світ одразу ж оживе». «Світ із свічкою» – це надія, на самовідродження. В умонастроях Розанова мимохідь відбивалися ідеї російського космізму.

З кінця XIX ст. орієнтація на пробле­ми людини, науку, мистецтво стає домі­нантною у російській філософії, що характеризується своєрід­ним антропоцентризмом, персоноцентризмом, навіть «христо-центризмом».

Починаючи з XIX ст. у культурному житті Росії помітнішою стає роль так званого поза церковного, або філософського місти­цизму, який пропонував духовно-містичний варіант порятунку людства: рух людини до Бога. Містика – це позанаукова духов­на практика, що свідомо знімає протилежність суб'єкта і об'єкта пізнання і діяльності; це своєрідне створення унікальної духов­ної реальності, що існує поряд з природною реальністю та реаль­ністю культурного світу. Містик очищує свідомість від об'єктив­но-наукових та інших культурних передумов мислення, відшукуючи «по той бік душі» омріяну над емпіричну реальність. З початку XX століття і пізніше серед філософсько-містич­них течій були наступні: теософія О. Блаватської, вчення «Живої етики» Реріхів, «четвертий шлях» Г. Гурджієва, антро­пософія Р. Штейнера, східні школи містики тощо.

Олена Блаватська 1875 року заснувала «Всесвітнє тео­софське товариство» з метою отримання «таємних знань», вив­чення прихованих здібностей людини, створення нового брат­ства людей незалежно від расової, національної релігійної приналежності. За Блаватською, дійсна природа людини вміщує три тіла: фізичне, астральне (душа), ментальне (духовне). Під керівництвом Вчителя людина здатна стати ясновидцем і про­никнути у вищі оккультні сфери. Микола Реріх та Олена Реріх вважали, що Всесвіт складається з трьох світів – фізичного, тон­кого (астрального) та «вогняного», За своїм змістом Всесвіт є сукупністю різнорідних енергетичних структур, включаючи психо-енергетичні. У XX столітті людина переходить до нової, шостої раси – раси Вогняного Духу, ядро якої складається в Росії.

У космологічному вченні Георгія Гурджієва обґрунтовуєть­ся ідея про реально існуючий Абсолют, який за допомогою «про­меня творіння» створює різноманітність світів, що деградують в міру віддалення від нього. Завдання людини – повернутися по цьому променю до Абсолютного. Людина повинна побороти у собі протилежності, напівсонні природні реакцій, на базі фізичного тіла набути більш тонкого «астрального», а потім – «ментально­го» та «причинного». Безсмертя її вищих тіл створюється влас­не людиною, хоча і різними шляхами: аскетизмом, релігійністю, інтелектуальним злетом духу або «четвертим шляхом» – свідо­мою, цілеспрямованою і радикальною зміною основ свого внутрішнього життя. В трактаті «Роза світу» Данііл Андрєєв пояс­нює, що реальний світ знаходиться в стані прихованої від звичайної людини космічної боротьби Добрих та Злих Сил, відблиски яких – у земній історії та душевному житті людей. Людство повинно об'єднатися і стати на бік Добра.

Взагалі, з соціальної точки зору, містика – це спосіб вирі­шення життєвих проблем, в тому числі набуття морального сенсу життя, проблем психологічної адаптації та збереження людиною себе як єдиної особистісної цілісності, проблем, що пов'язані з психічними травмами та страхами, коли відсутні загальноприйнятій засоби їх вирішення. Проте в цілому ж будь-якого роду містичні прояви характерні для періодів соціальних негараздів, неблагополуччя, культурних зламів, що супроводжу­ються апокаліпсичними, упадницькими настроями.