16. Ситуація постмодернізму у філософії

В останні три десятиліття у культурній самосвідомості роз­винених країн Заходу виникли тенденції, які одержали сукуп­не позначення «постмодернізм», або «постмодерн», що букваль­но означає те, що після «модерну», або сучасності. Постмодернізм – це культура постіндустріального, інформаційного суспільства, а також він виходить за межі культури та тією чи іншою мірою проявляється у всіх сферах суспільного життя, включаючи економіку та політику.

Широке використання терміна «постмодернізм» відзна­чається наприкінці 60-х років для характеристики новацій у мистецтві, у літературі, а також трансформації у соціально-еко­номічній, технологічній і соціально-політичній сферах. Появу цього терміна пов'язують з виходом у світ книги «Межі росту» (1972), підготовленої Римським клубом, у якій робиться висно­вок про те, що якщо людство не відмовиться від існуючого еко­номічного та науково-технічного розвитку, то у недалекому майбутньому прийде до глобальної екологічної катастрофи. У 1979 році в книзі «Стан постмодерну» вперше у загальному та рельєфному вигляді Ліотар виявив основні риси постмодерні­зму, що надало йому філософського та глобального виміру. Для одних він став своєрідною інтелектуальною модою, інші вважа­ють його перехідною епохою, а Ю. Хабермас зазначає, що ми можемо тільки говорити про виправлення помилок та внесен­ня поправок у філософію модерну, а твердження про постмо­дернізм безпідставні.

В суспільстві споживання та масмедіа, основні характерис­тики котрого виглядають як аморфні, розмиті та невизначені, сам народ перетворюється в аморфну масу споживачів та клієнтів, в електорат, а інтелігенція взагалі звільнила місце інте­лектуалам, що являють собою просто осіб розумової праці. В силу радикальних змін інтелектуали вже втратили ілюзії щодо справедливості, вони не претендують на роль «володарів дум». В книзі «Могила інтелектуала» Ліотар називає Сартра останнім «великим інтелектуалом, що вірить у «справедливу справу».

Варто зазначити, що філософії постмодернізму самої по собі не існує, оскільки постмодернізм у філософії виник якраз з радикального сумніву у можливості самої філософії як деякої світоглядно-теоретичної і жанрової єдності. Доречно говорити не про «філософію постмодерну», а про «ситуацію постмодер­ну». Ця ситуація має онтологічні, гносеологічні, історично-куль­турні та естетичні параметри.

Постмодернізм виникає як усвідомлення вичерпності онто­логії, у межах якої реальність могла підлягати насильницькому перетворенню, переводу з «нерозумного» стану до «розумно­го». Предмет чинить опір впливові людини, порядок речей «мстить» нашим спробам його переробити. Таке скептичне відхилення від установки на перетворення світу тягне за собою відмову від спроб його систематизації: світ не тільки не піддаєть­ся людським зусиллям його переробити, але й не вкладається в жодні теоретичні схеми.

Наука підлягає з боку постмодернізму серйозній критиці, їй вже відмовляють у монопольному володінні істиною. Постмо­дернізм заперечує її здатність давати об'єктивне, достовірне знання, відкривати закономірності та причинні зв'язки, вияв­ляти тенденції. її критикують за те, що наука абсолютизує рац­іональні методи пізнання, а ігнорує інтуїцію, уяву та інші не­традиційні способи, що вона прагне пізнавати загальне і суттєве, недооцінюючи поодиноке та випадкове. Сприймаючи через ці причини науку як спрощене та неадекватне знання про світ, деякі постмодерністи проголошують релігію вище науки.

Подія завжди випереджає теорію. Причому антисистематичність – це не просто спроба відмови від претензії на цілісність і повноту теоретичного осягання реальності. Спра­ва полягає у неможливості зафіксувати наявність суворих, самозамкнених систем і в економіці, і в політиці, і в культурі. Нове, «постмодерністське» мислення виникає поза традиц­ійними понятійними опозиціями (суб'єкт – об'єкт, ціле – ча­стина, внутрішнє – зовнішнє, реальне – уявне), воно не опе­рує звичними стійкими цілісностями (Схід – Захід, капіталізм – соціалізм, чоловіче – жіноче).

Постмодернізм – це «скандальний», з точки зору класичних інтелектуальних навичок, тип філософствування «без суб'єкта»: суб'єкт розпався як центр системи уявлень (репрезентацій). Замість звичних категорій «суб'єктивність», «інтенціональність», «рефлексивність» з'являються безособові «потоки Бажання», імперсональні «швидкості», неоконцептуалізовані «інтенсивності».

У постмодерновому суспільстві доволі типовою та розпов­сюдженою є фігура «яппі», що позначає молодого професіона­ла, що мешкає у місті. Це представник середніх верств населен­ня, що насолоджується всіма благами цивілізації, без «інтелігентських комплексів». Ще більш поширеною є фігура «зомбі» – запрограмована істота без особистих якостей, не здатна до самостійного мислення. Така людина живе одним днем, головний стимул для неї – професійний та фінансовий успіх будь-якою ціною та якомога швидше.

Світогляд сучасної постмодерної людини не має визначе­них міцних засад, адже всі форми ідеології розмиті, не спира­ються на волю, в ній уживається все, що раніше вважалося не­сумісним; у постмодерністському світогляді немає стійкого внутрішнього ядра.

Світовідчуття постмодерної людини можна визначити як неофаталізм, адже людина вже не сприймає себе як хазяїна своєї долі, вона вірить у гру випадковості, у раптове, несподі­ване везіння. Мета, а тим більше велика ціль, перестають бути важливою цінністю; в наші дні спостерігається «гіпертрофія засобів і атрофія цілей» (П. Рікьор). Розчарування в ідеалах та цінностях, в зникненні майбутнього, що виявилось ніби вкра­деним, призвели до посилення нігілізму та цинізму. Етика у по­стмодерністському суспільстві відходить на другий план, про­пускаючи вперед естетику, культ чуттєвих та фізичних насолод.

Якщо у класичній парадигмі всі знаки культури є значущи­ми завдяки «першосмислу», що проступає крізь них, то у пост­модернізмі перестають дивитись на події як на відблиски істи­ни буття. Увага дослідників зосереджується на проблематиці дисконтінуума і відсутності. Тим самим здійснюється вихід з лінгвістичної площини у площину «подій» і «тілесності». Це здійснюється у формі «філософії сингулярностей» (Віріліо) і «мислення спокуси» (Бодрийяр), «мислення інтенсивностей» (Ліотар) і «філософії Бажання» (Дельоз і Гваттарі).

У культурно-естетичному плані постмодернізм виступає як засвоєння досвіду художнього авангарду («модернізму» як етичного феномену). Він стирає межі між раніше самостійними сферами духовної культури і рівнями свідомості – між «на­уковою» і «буденною» свідомістю, «високим мистецтвом» і «кітчем». Постмодернізм остаточно закріплює перехід від «тво­ру» до «конструкції», від діяльності по створенню творів до діяльності з приводу цієї діяльності. Постмодернізм свідомо переорієнтовує естетичну активність з «творчості» на компіля­цію і цитування, зі створення оригінальних творів на колаж. При цьому він не прагне ствердити деструкцію на противагу творчості, маніпуляції і гри з цитатами – серйозному творен­ню, а намагається дистанціюватися від самих опозицій «руйну­вання – творення», «серйозність – гра».

У культурній сфері панує масова культура, а в ній – мода та реклама. Постмодернізм наполягає на тому, що саме мода все освячує, обґрунтовує та узаконює; все, що не визнається модою, не має права на існування. Навіть наукові теорії, аби привернути увагу, повинні бути модними, оскільки і для них внутрішні змістовні чесноти перекриваються зовнішньою при­вабливістю та ефектністю. Звідси і все постмодерне життя нестійке, ефемерне, як і примхлива, непередбачувана мода.

Важливою рисою постмодерну є театралізація, оскільки всі суттєві події мають форму шоу, яскравого спектаклю; навіть політика зі сфери активної та серйозної діяльності людини-громадянина перетворюється на видовище, місце емоційної роз­рядки. У постмодерному суспільстві не може бути революцій, бо немає глибоких протиріч, достатньої енергії та пристрасті; політика все більше наповнюється азартом, грою, все менше оп­ікується розробкою програм, висуненням стратегічних цілей, осмисленням об’єктивного стану суспільства.

Ліотар закликає оголосити «війну цілому», істині як систем­ності аналізу, критикує всю попередню філософію як філосо­фію історії, прогресу, визволення та гуманізму. Він вважає, що всі ідеали модерну виявились невиправданими, особливо це стосується ідеалу звільнення людини та людства. Християнство рятувало людство від провини за гріх Адама та Єви, Про­світництво бачило порятунок у прогресі розуму, лібералізм – у прогресі науки та техніки, марксизм оголосив шлях звільнення праці від експлуатації через революцію... – проте, несвобода міняла свої форми та залишалась нездоланною; тому постмодерн відчуває «недовіру до метаоповідань».

Весь постмодерн Ліотар визначає як «складність»: прогрес помітно звільнив місце розвитку, а тому для змін в сучасному світі більше підходить поняття зростаючої складності. Проект модерну через втрати всіх ідеалів і цінностей Ліотар вважає не тільки незавершеним, а незавершуваним в принципі. У своїй книзі «Спір» Ліотар доводить, що не існує ніяких об'єктивних критерієв для вирішення суперечок, проте в реальному житті вони вирішуються, тому є переможці та ті, що програли. При­гнічення однієї позиції іншою можна уникнути завдяки тільки універсалізації та абсолютизації будь-чого, в ствердженні справ­жнього плюралізму, в сиротиві будь-якій несправедливості.

Ліотар розкриває владні, а в тенденції – і тоталітаристські імпульси європейської культури завдяки аналізу нарративної природи знання. Наррація – один з можливих типів дискурсу. Протягом століть співіснували на рівних правах різноманітні наррації, однак виник тип дискурсу, що претендує на особли­вий статус відносно інших. Це так званий «дискурс легітимації», коли всі інші мовні практики поставлені у положення підкорен­ня. Таке виділення «метадискурсу» знаменує занепад «великих наррацій», що співпадає з кінцем «модерна» і появою «постмодерна». «Великі наррації» («метанаррації») намагаються узако­нити себе як істинних і справедливих, обґрунтувати і виправ­дати певний спосіб суспільного устрою, існування певних соціальних інститутів. Тому «метанаррація» тісно пов'язана з владою. Стверджування однієї мови (однієї з можливих «мов­них ігор») призводить до панування правил і норм однієї, «ле­гітимної» форми раціональності і третирування усіх інших, «нелегітимних» форм життя.

Насправді, як твердить Ліотар, немає і не може бути універсальної мови, як немає і не може бути універсальної раціональ­ності – є лише різні «мовні ігри». Серед них можна виділити денотативні (значення) і прескриптивні (дія). В інтересах влад­них структур деякі мислителі намагаються затушувати різницю між ними, називаючи денотативні висловлювання метапрескриптивними, і корені цього, як вважає Ліотар, слід шукати не у логічній, а в соціальній сфері, не у семантиці, а у прагматиці.

Соціальна прагматика, яку розробляє Ліотар, виявляє склад­не переплетення гетерогенних висловлювань, демонструючи при цьому, що ніякої метанрескрипції, загальної для всіх «мов­них ігор», встановити неможливо. Більш того, встановлювати її не потрібно і навіть шкідливо, бо будь-яка претензія на ви­роблення загальнообов'язкових правил і норм містить у собі небезпеку терору.

Бодрийяр розробив теорію історичного розвитку способу позначення. На його думку, ера знаків починається разом з епохою Відродження, коли коди отримують певну са­мостійність від референтів. У кіпці XX ст. ця самостійність стає повною. Соціальна історія людства стає історією витискання смерті. Слідом за мертвими із соціального простору послідов­но виганяються дикуни, божевільні, діти, старі, неосвічені, бідня­ки, спотворювачі, інтелектуали, жінки. Смерть, згідно з Бодрийяром, є дещо «інакше» від системи, що спрямована до своєї досконалості.

Три типи дискурсів (економічний, психоаналітичний і лінгвістичний) намагаються замаскувати амбівалентність жит­тя і смерті, протиставляючи виробництво «віддарюванню», ба­жання – «інстинкту смерті», смисл – «анаграмам». Бодрийяр робить ставку на оборотність дарунку у віддарювання, обміну у жертву, часу у цикл, виробництва у руйнування, життя у смерть і будь-якого лінгвістичного значення в «анаграму». З його точки зору, у всіх сферах оборотність (циклічне обернен­ня, анулювання) є одна всеосяжна форма. Вона кладе кінець лінійності часу, мові, економічному обміну, накопиченню і владі.

Бодрийяр виділяє три стадії соціальної історії витискання смерті, три устрої «симуляції» (так звані «симулякри» трьох порядків): підробка соціального з її метафізикою буття і види­мості (від Ренесансу до промислової революції); виробництво соціального з його діалектикою енергії (праці) і законів приро­ди (промислова епоха); симуляція соціального з її кібернетикою невизначеності і коду. На цій останній стадії, як вважає Бодрийяр, стає можливим підрив системи.

Сучасний світ складається з моделей і симулякрів, котрі не володіють ніякими референтами, не базуються в жодній іншій «реальності», крім їх власної, що являє собою світ самореференційних знаків. Симуляція, що видає відсутність за присутність, одночасно змішує будь-яке розрізняння реального і уявного. Знак, за Бодрийяром, проходить чотири стадії розвитку, Пер­ша – відображення деякої глибинної реальності; друга – мас­кування і спотворення, викривлення цієї реальності; третя – маскування відсутності будь-якої глибинної реальності; четвер­та – втрата усякого зв'язку з реальністю, перехід з устрію ви­димості в устрій симуляції.

Хоча симуляція, згідно з Бодрийяром, і безглузда, але в ній є і «зачарована» форма: «спокуса», або «розбещування», «спокушан­ня», що проходить три історичні фази: ритуальну (церемонія), естетичну (розбещування як стратегія спокусника) і політичну. Бодрийяр вважає, що спокушання притаманне будь-якому дис­курсу і усьому світові, бо перш ніж бути створеним, світ був спо­кушений. У праці «Фатальні стратегії» мислитель доводить, що Всесвіт не діалектичний, він рухається до крайнощів, а не до рівно­ваги. Тому завдання теорії Бодрийяр вбачає не у раціональній критиці, а у тому, щоб випередити процес виходу об'єктів із своєї сутності, котру приписала їм метафізика з її «принципом Добра», що перетворила об'єкти у відображення суб'єкта.

Світ, згідно з Бодрийяром, тепер неможливо розглядати з позицій суб'єкта (кантівські категорії часу, простору, цілеспря­мованості, причинності втратили своє значення). Необхідно перейти на бік об'єкта, що підкорюється іронічному, амораль­ному, тобто знаходиться по той бік вартостей – цінностей, «принципу Лиха». Систему у цьому «безповітряному гіперпросторі» характеризують гіпертрофія, гіпертелія, гіперфункціональність, гіперкаузальність. Симуляція породжує реальне, як раніше реальне породжувало уявне. Присутність перекрес­люється не порожністю, а подвоєнням присутності, що пере­креслює опозицію присутності і відсутності; порожнечу перекреслює не повнота, а перенасичення – те, що повніше за по­вне, що є «огрядність» об'єкта, який переростає самого себе і «зникає зі сцени» часу і простору, бо стає «непристойним».

«Непристойними», за Бодрийяром, є так звані «маси», дещо таке, що соціальніше від соціального, яке увібрало у себе усю енергію антисоціального. Маси Бодрийяр називає екстазом соц­іального, мовчазними «чорними дірами», що знаходять свій спосіб вислизнути від всевладдя кодів.

Дельоз називає художників «клініцистами цивілізації», що ризикують, експериментують на собі, а цей ризик дає їм право на діагноз. Він вважає, що необхідно взяти на себе ризик твор­ця, і тоді з'явиться можливість мислити цим досвідом, увійти у цю подію, а не робити її об'єктом «незацікавленого» споглядан­ня, що цей досвід руйнує. На противагу орієнтаціям на раціо­нальний модус здорового глузду Дельоз спирається на безосо­бове і доіндивідуальне поле, яке не можна визначити як поле свідомості: неможливо зберегти свідомість як середовище, відмовляючись від форми особи і точки зору індивідуації.

Доіндивідуальні, безособові, аконцептуальні сингулярності, за Дельозом, вкорінені у нейтральній, проблематичній, байдужій, незворушній стихії, головною властивістю якої є індифе­рентність щодо приватного і загального, особистого і безособо­вого, індивідуального і колективного. Сингулярність безцільна, безнамірна, нелокалізована. Наприклад, свавільна одиничність битви не дозволяє їй здійснитися, не дає поділити її учасників на боягузів і сміливців, переможців і подоланих; битва як подія розгортається після всього цього, за її здійсненністю.

Дерріда тлумачить реконструкцію як спонтанну свавільну подію, що більш нагадує самоінтерпретацію. Така подія не по­требує ні мислення, ні свідомості, ні організації з боку суб'єкта. Позитивним моментом є те, що деконструкція розглядається через «винахід», що охоплює багато інших значень: відкриття, творіння, уява, установлення тощо. Стосовно філософії, яку він тлумачить як метафізику свідомості, суб'єктивності та гуманіз­му, Дерріда критикує самі її засади, адже з багатьох відомих дихотомій (матерія та свідомість, дух та буття, свідомість та несвідоме, зміст та форма, внутрішнє та зовнішнє, позначене та непозначене, чоловік та жінка тощо), метафізика, як правило, надає переваги певний одній частині, частіше це виявляється свідомість та все, що з нею пов'язане: суб'єкт, суб'єктивність, лю­дина, чоловік. При такому виборі метафізика розглядає суб'єкта як автора і творця, що наділений «абсолютною суб'єктивністю», прозорою самосвідомістю та здатністю все контролювати. При­чому метафізика виявляється фаллоцентризмом, оскільки в центрі стоїть людина, в першу чергу – чоловік.

Дерріда висуває гіпотезу про існування «архиписьма», що передує усній мові та писемній, притаманне їм. Вся історія виявляється історією репресій, гноблення, принижень та витіснення, бо «письмо» віддало свою первинну роль усній мові та логосу, Дерріда пропонує відновити справедливість, показати, що «пись­мо» має навіть більший творчий потенціал, ніж голос та логос.

У розумінні Дерріди несвідоме не мас системних властиво­стей, воно не пов'язане з часом та місцем, воно всюди та ніде; проте воно весь час вторгається у свідомість, збуджує її, а отже, свідомість втрачає впевненість, логічність та прозорість. Звичні опозиції (нормальне та патологічне, буденне та ідеальне, реаль­не та уявне тощо) Дерріда перетворює на поняття «нерозв'язувані»: вони не можуть бути ні первинними, ні вторинними, ні істинними, ні невірними, ні поганими, ні добрими. Смисл «нерозв'язуваних понять» розгортається через перехід у свою протилежність, що продовжує процес до нескінченості. Відбу­вається неперервне зміщення, зсув, перехід у щось інше, адже « у кожного буття є своє інше» В аналізі постмодерніста Дерріду цікавить не результат, а лише пульсація думки, а претензії логіки, розуму та свідомості виявляються невиправданими.

Мішель Фуко розробив концепцію європейської науки та куль­тури, основу якої складає «археологія знання», а її ядром виступає проблематика « знання – мови», в центрі якої – поняття епістеми.

Епістема являє собою «фундаментальний код культури», що визначає конкретні форми мислення, знання та наук для даної епохи. З 70-х років на перший план, за Фуко, виходить пробле­ма «знання – насильство» та «знання – влада». Влада в теорії Фуко перестає бути власністю певної політичної сили, конкрет­ного класу, тому її не можна захопити, передати. Вона не локал­ізується тільки в державному апараті, а розповсюджується по всьому соціальному полю. Така влада стає анонімною, невизна-ченою, невловимою, нідкорюючи і гнобителів, і пригноблених.

Ваттімо представляє герменевтичний варіант постмодерністської філософії. Поняття буття, на його думку, ослаблене, воно розчиняється в мові, а тому виступає єдиним буттям, що може бути пізнаванне. Філософське мислення має три основні властивості: 1) воно є «мисленням насолодження», що під час пригадування та переживань духовних форм минулого; 2) воно є «мисленням контамінації», що означає змішування різних видів та форм досвіду; 3) воно виступає як осмислення техно­логічної орієнтації світу, що включає намагання осягнути «ос­танні основи» сучасного життя.

У методологічному плані постмодерністська філософія спи­рається на принципи плюралізму та релятивізму, вона посту­лює «численність порядків», неможливість встановлення ієрархії. Кожна теорія, парадигма, концепція, інтерпретація ма­ють однакові пізнавальні характеристики та є однаково віднос­ними. Згідно з принципом плюралізму світ не має єдиного цен­тру, він розпадається на множину фрагментів, між якими відсутні стійкі зв'язки

Постмодернізм відмовляється від категорії буття як фунда­менту, єдиним буттям визнає мову. Скептично ставлячись до істини, він рішуче заперечує сцієнтизм та перегукується з аг­ностицизмом. Постмодерністська філософія висловлює розча­рування в раціоналізмі, в розроблених на його засадах ціннос­тях та ідеалах Для нього характерне скептичне ставлення до людини як суб'єкта діяльності та пізнання, заперечення антро­поцентризму та гуманізму.

Загалом, постмодерністська філософія виглядає досить супе­речливою, парадоксальною, невизначеною. її можна сприймати як перехідний стан в перехідну епоху, коли постмодернізм успішно руйнує сторони та елементи попередньої епохи, що віджили, але не може запропонувати нову методологію творення нового світу.