4. Філософія епохи Відродження: антропоцентризм

Епоха Відродження визначається як історичний процес ідей­ного і культурного розвитку, що приходить на зміну середньо­віччю і сам передує періоду ранніх буржуазних революцій. У цілому епоха Відродження починається у ХІV–ХV ст. і завер­шується в ХVІ–ХVІІ ст. Епоха Відродження (фр. – Ренесанс) є періодом подолання попередньої тривалої стагнації (застою) виробничих сил. Це епоха започаткування капіталістичних відносин, формування національних держав, абсолютних монархій, епоха глибоких соціальних конфліктів.

Філософія епохи Відродження тісно пов'язана з розвитком природознавства, великими географічними відкриттями, успіхами в галузі медицини Відмінними рисами філософії Відродження, антифеодальної у своїй основі, є її світський характер, гуманістичний світогляд, «відродження» античної традиції, античної культури (звідси і назва), спрямування проти християнсько-схоластичної культури середньовіччя.

8 руйнуванням старих феодально-релігійних уявлень і створенням нової системи цінностей, що відповідала буржуазній епосі, яка зароджувалась, був пов'язаний антропоцентризм. Центром світу проголошувалась людина, котру вважали частиною природи, найдосконалішим її витвором. На противагу феодально-церковному аскетизмові, проповіді пасивності нова гуманістична етика звеличувала людську діяльність. «Я людина, і ніщо людське мені не стороннє», – цей старовинний вислів став лозунгом гуманістів, їх погляди просякнуті оптимізмом, вірою в силу людської особистості, у її право на земні радощі. Гуманістичний характер чітко виявляється уже на першому, ранньому етапі Ренесансу (ХІV–ХV ст.) і зосереджується перш за все в Італії. Пізніше, у XVI–XVII ст. Відродження набуває природничої орієнтації.

Гуманізм у широкому розумінні означає потяг до людяності, створення умов для гідного людини життя. Гуманізм з'являється тоді, коли людина починає міркувати про саму себе, – свою сутність і призначення, сенс свого буття. У вузькому розумінні слова гуманізм визначається як ідейний рух періоду Ренесансу, змістом якого є вивчення і поширення античних мов, літератури, мистецтва й культури.

Філософія в епоху Відродження повертається до проблем людського буття. Якщо в середні віки існувала думка, що людина створена за подобою Бога, але вона гріховна, то гуманізм Відродження зовсім інакше розуміє призначення людини. Людська особистість, що намагається розірвати ланцюги стано­вого та корпоративного ладу, постає в центрі уваги. Філософія як наука про людину рішуче протиставляється гуманістами того часу наукам про Бога. Індивідуалізм епохи Відродження спрямований проти ієрархії родового аристократизму, бо доводить, що шляхетність дається не з народженням, а досягається особистими зусиллями.

Антропологізм гуманістичної філософії означає, по-перше, першочерговий розгляд не проблем онтології, а етичних проблем; по-друге, перебудову всієї картини світу, переосмислення співвідношення Божого і природного. Велику увагу гуманісти приділяють земним проблемам існування людини, її діяльності.

Гуманісти не відкидали тези про створення людини Богом, безсмертя душі; основне завдання філософії вони вбачали не у протиставленні Божого і природного в людині, а у розкритті гармонії духовних і матеріальних засад у ній.

Філософія в цей період перестала бути служницею богослов'я. Було відкинуто церковні догми і створено новий, раціональний, життєстверджуючий світогляд. Так, П'єтро Помпонацці у трактаті «Про безсмертя душі» зазначав, що всі найважливіші проблеми повинні розглядатися у двох різних планах – філософському та релігійному. Безсмертя душі, свобода волі, можливості чудотворців не можуть бути доведені філософією, а тому повинні бути визнані лише для «простого люду», а істинними «богами землі» є філософи. «Чудодійства» Помпонацці пояснює збудженою фантазією Людини або брехнею жерців.

Мартін Лютер у «богословських тезах» критикував офіційну католицьку доктрину. Висуваючи тезу про «загальне священство», він, по суті, робив непотрібним духівництво. Лютер переклав Біблію німецькою мовою, зробивши її зміст ближчим і зрозумілішим для більшості віруючих.

По-новому переосмислювалася антична спадщина. Особливо поширилися ідеї пантеїзму, які використовували у боротьбі зі схоластикою. Пантеїзм (усе Бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим початком, розлитим в усій природі, тотожним з нею або з її субстанцією. Пантеїст Мюнцер вважав, що віра – це пробудження розуму людини. Немає потойбічного пекла, покарання, все треба шукати в земному житті. Христос був такою самою людиною, як і ми. Пантеїстичною є і філософія Пікколо Кузанською: він стверджував, що «Бог в усіх речах, як всі вони в ньому».

Одним із головних завоювань філософської думки був розвиток натурфілософії (Н. Кузанський, Г. Галілей, Н. Коперник, Дж. Бруно, Б. Телезіо). Натурфілософія – система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу. Обмеженість наукових знань про природу натурфілософія намагалась компенсувати філософськими роздумами про неї. В епоху Відродження натурфілософія відіграла важливу роль у боротьбі проти схоластики. Натурфілософи того часу розвинули низку глибоких матеріалістичних та діалектичних ідей: Дж. Бруно, наприклад, висунув ідею про нескінченність природи і незліченність світів, що входять до її складу, Нікколо Кузанський – про збіг протилежностей у безмежно великому і нескінченно малому.

Нікколо Кузанський був кардиналом римської церкви, але став захисником віротерпимості та церковної реформи. Він вважав, що Всесвіт нескінченний, що Земля не є центром світу, а подібна до інших планет. Визначний астроном і математик свого часу, він склав першу географічну карту Центральної та Східної Європи. Пізнання вищих істин досягається не шляхом схоластичних роздумів, а на засадах досвіду. Таке пізнання Кузанський називав «вчений незнанням» на відміну від схоластичного «знання». Збіг протилежностей Кузанський ілюструє та обґрунтовує даними математики. Разом із тим він стверджував, що тільки інтуїтивним шляхом людина може збагнути, що у вищій єдності світу збігаються протилежності.

Великим науковим відкриттям, що сприяло звільненню природознавства з-під влади релігії, було створення видатним польським вченим Коперником геліоцентричної системи світу. У своїй праці «Про обертання небесних сфер» він висунув і обґрунтував положення про те, що центром світу є не Земля, а Сонце, що Земля – одна з пересічних планет і не є нерухомою, а рухається навколо своєї осі й Сонця. Таким чином, було підірвано релігійні теорії геоцентризму й антропоцентризму, що панували тривалий час та стверджували, що Земля перебуває в центрі Всесвіту і створена Богом заради людини.

У 1600 р. у Римі за вироком інквізиції був спалений на вогнищі мужній вчений Джордано Бруно, який висунув сміливу на той час ідею про нескінченність Всесвіту і безмежну кількість світів, подібних до нашої Сонячної системи, що постійно виникають і гаснуть. Він стверджував матеріальну єдність світу та об'єктивність його законів. Дійсна філософія, на думку Бруно, повинна спиратися на науковий досвід; потрібно покінчити із схоластикою, з її далекими від життя дефініціями, з її ворожнечею проти дослідницького знання. Бруно виступав проти підкорення знання вірі, проти теорії «двоїстої істини» і вважав за істину тільки науку.

Бруно розробив нову матеріалістичну концепцію Всесвіту. Згідно з його теорією Всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Земля – маленька частинка у необмеженому світі. Матеріалістичний та атеїстичний світогляд Бруно мав пантеїстичний характер. Основою світу він вважав єдину матеріальну субстанцію наділену творчою силою. Природа для нього – це «Бог» у речах. Завдання філософії – пізнання єдиної субстанції як причини, початку всіх природних явищ. Згідно з теорією пізнання Бруно існує три ступеня осягнення істини: відчуття, розум та інтелект. Філософія Бруно оптимістична. Світ у цілому гармонійний та досконалий, недосконалість та смерть притаманні лише одиничним явищам.

Галілео Галілей запропонував ідею матеріальної субстанції як єдиного незмінного підґрунтя природи, що має структуру і вимагає для свого опису виключно механіко-математичних засобів (фігури, числа, руху). Так звані вторинні якості (смак, запах, колір) не мають субстанціаль­ності, ненаукові. У гносеології вчений розвивав ідею безмежності пізнання природи.

Діяльність Н. Коперника, Дж. Бруно, Галілео Галілея та інших вчених завдала удару церковному вченню про Всесвіт і приро­ду, заклала підвалини науково-дослідницького природознавства.

Творчість Леонардо да Вінчі – це яскравий зразок поєднання художньої та наукової діяльності. Леонардо виступив проти духовної диктатури католицької церкви, називаючи її «розсадником брехні». Піддаючи критиці теологію та забобони, він стверджував, що всі явища природи підкорюються об'єктивному зако­ну необхідності. «Необхідність –наставниця та улюблениця природи. Необхідність – тема та винахідниця природи, і вуздечка, і вічний закон». Він виступав проти теорії «двоїстої істини», стверджуючи, що істина одна і належить вона не релігії, а науці.

Витоками чуття він вважав вплив навколишнього світу, природи на органи чуття, а чуття – початок пізнання. Необхідно спиратися на експеримент, що є істинним підґрунтям науки. Леонардо намагався поєднати емпіризм та раціоналізм; спираючись на досвід, встановлювати причинний зв'язок явищ приро­ди, «починаючи з досвіду та з ним шукати причину».

Бернардіно Телезіо, пропагуючи дослідницьке вивчення природи, зазначав, що об'єктивно існує вічна і незмінна матерія, однорідна, нестворювана та незнищувана. Разом із тим він вважав, що всі природні сили живі. У ролі джерела рухомості матерії він вбачав протилежність тепла та холоду.

Письменник-сатирик Еразм Роттердамський у своєму творі «Похвала Глупоті» впроваджує ідею поширення освіти як засобу для виправлення всіх соціальних прикрощів. Він висміює вади феодального суспільства, якими, на його думку, опікується «цариця Глупота». Він виступає за миролюбні стосунки між народами. У творі «Скарга Миру» він стверджує, що у війні зацікавлені тільки ті, чий добробут залежить від людського горя.

Із закликом до віротерпимості виступив французький філософ Мішель де Монтень. Його філософії був притаманний скептицизм. Змінюються люди, говорив він, а з ними змінюються і погляди; кожна думка є плодом індивідуального розвитку людини, і тому не потрібно надавати цим поглядам об'єктивного значення. Відчуття, головне джерело наших знань, – облудні та недостовірні. Скептицизм Монтеня спрямований проти середньовічної схоластики. Він поширюється і на політичну сферу. Він виступає проти революційних нововведень, за дотримання законів, співчуває бідним. Його ідеалом є людина, вільна від феодально-станових ланцюгів, релігійного гноблення, ідейної та політичної диктатури церкви. У центрі його філософії – людина як вільна індивідуальність. «Я розмірковую про самого себе», – говорить Монтень. Другим пунктом його програми є культ природи. Закономірний і постійний плин природи, незалежний від людської мінливості стан речей – ось що викликає захоплення Монтеня.

Філософські праці П'єра Шаррона «Про мудрість», «Короткий трактат про мудрість» присвячені аналізу людської психіки, правил пізнання і основних моментів права як учення про взаємовідносини людей. Шаррон вважав, що людина метушлива та несильна, схожа на тварину, є її «сусідкою та ріднею». У той же час людина горда та пихата і може підкорятись голосу істинної моралі. Основа цієї моралі – наслідування природі. Причиною всіх вад та хиб у поведінці людини є відволікання від природи, її сутності. Людина – частина природи, і у кожній людині є частина природи. Істинна мораль впливає з природи, а не з релігії. Наслідування природі та «здоровий глузд» Шаррон тлумачить як «насолоду».

Таким чином, філософська думка епохи Відродження все більше відходить від схоластики і наближається до пізнання людини, її здібностей, потреб, вчинків. На противагу теологіч­ному тлумаченню явищ природи, що його давала схоластика, на перший план висувалися спроби їх наукового пояснення.

Епоха Відродження – це початок формування нового типу виробництва, епоха формування європейських націй. Соціально-економічні зміни, які сталися в епоху Відродження, відобразилися в соціальних концепціях, що презентували суспільство як суму ізольованих індивідів. У цей період виникли соціальні утопії (Т. Мор, Т. Кампанелла), що проповідували ідеї рівності людей, ліквідації приватної власності, соціально-корисне застосування досягнень науки. Можна виділити три напрямки побудови соціальних концепцій: концепції централізованої держави, теорії природного права й утопічні соціалістичні теорії.

Нікколо Макіавеллі відокремлює політику від теологічних уявлень. Політика – автономна частина людської діяльності. Вона є втіленням вільної людської волі у межах необхідності («фортуни»). Політику визначає не Бог, не мораль, а практика, природні закони життя і людська психоло­гія. Мотивують політичну діяльність, за Макіавеллі, інтереси, потреби, потяг до збагачення. Правитель нового типу, що став на шлях «долі», «фортуни», не повинен пов'язувати себе правовими приписами, нормами, релігією або власним словом. Він керується тільки фактами і має право бути грішним, жорстоким, нещадним. Термін "макіавеллізм" став синонімом політики, що керується принципом "мета виправдовує засоби".

В епоху Відродження активно обговорювались і проблеми права. На той час існувало два тлумачення права: як вияв Божого суду і тому воно мало характер необхідності, абсолютності й вічності (так було в середні віки) і як продукту угоди людей, який є відносним, може змінюватись (цей підхід зустрічаємо вже за давніх часів). Але існує ще й третя інтерпретація, згідно з якою право має людське походження, але, незважаючи на це, воно необхідне, бо його сутність випливає з загальної людської природи. Це так зване «природне» право. Цієї концепції дотримувався Гуго Гроцій, який визнає існування Божого права і права людського. У людському праві він розрізняє громадянське і природне право. Громадянське право виникає історично, обумовлене політичною ситуацією, а природне право випливає з природного характеру людини і є предметом не історії, а філософії.

В епоху Відродження, пов'язану з первинним накопиченням капіталу, виникають теорії, що критично реагували на соціальну диференціацію. У них висловлюються ідеї соціальної рівності людей. Ці теорії одержали назву утопічних. Термін «утопія» (неіснуюче місце) походить від назви фантастичного острова з однойменного твору (1516) англійського філософа Томаса Мора, де нібито було створено ідеальний суспільний лад. Надалі термін «утопія» був поширений на всі науково необґрунтовані проекти взірцевого суспільного устрою. Корінь зла Мор вбачав у приватній власності. Він говорив, що держава – це змова багатіїв задля гноблення простого народу. Ідеалом суспільного устрою для Мора були суспільна власність, високоорганізоване виробництво, доцільне керівництво, що гарантує справедливий і рівний розподіл суспільного багатства. Т. Кампанелла у своїй праці «Місто Сонця» також висунув ідею рівності людей, виступав проти приватної власності, проти багатих і бідних. Нове суспільство засновано на засадах загальної праці, що є найбільш почесною справою. Мета «Міста Сонця» – земні благополуччя, добробут його жителів («солярійців») і розвиток культури.

Таким чином, у них перших соціалістичних утопіях проголошено вимоги щодо встановлення повної рівності, добробуту, миру, щодо розвитку духовних сил людства. Взагалі ж, філософська думка епохи Відродження відійшла від схоластики і наблизилась до пізнання людини, її вчинків, потреб і нахилів.