5. Філософія Нового часу: наукоцентризм

Розвиток науки Нового часу, соціальні перетворення, що були пов'язані з розкладанням феодальних суспільних відносин, а також послаблення впливу церкви обумовили нову орієнтацію філософії. Якщо в середні віки філософія виступала у союзі з богослов'ям, в епоху Відродження – з мистецтвом та гуманістичними знаннями, то тепер вона головним чином спирається на науку.

У кінці XVII ст. та у першій половині XVIII ст. у Західній Європі формуються прогресивні напрямки у філософії, що були пов'язані з досягненнями природознавства і ворожі до середньовічної схоластики. Щоб зрозуміти проблеми, що розглядає філософія XVII ст., потрібно звернути увагу, по-перше, на спе­цифіку нового гину науки – експериментально-математичного природознавства, основи якого закладаються в цей період; по-друге, на те, що оскільки наука посідає провідне місце у світогляді епохи, то у філософії на перше місце виходять проблеми теорії пізнання (гносеології), особливо проблема наукового методу. Вже в епоху Відродження середньовічну схоластичну освіченість піддавали постійній критиці. Ця критика ще більш гострою стає у XVII ст., але незважаючи на це, хоч і в новій формі, продовжується середньовічна полеміка між двома течіями філософії: номіналізмом, що спирається на досвід, та реалізмом, який абсолютизує розум. Ці два напрямки в XVII ст. трансформуються в емпіризм та раціоналізм.

Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон. Основні філософські погляди його викладені у працях: «Досліди, або повчання моральні й політичні», «Новий Органом наук», «Про гідність і примноження наук» та «Нова Атлантида». Бекон рішуче виступив проти релігійно-ідеалістичного світогляду, схоластичної філософії, відірваної від життя. Він називав схоластику неплідною, «як присвячену Богу монахиню, замість плодів вона приносить чортополох та колючки суперечок та непогоджень».

Як і більшість мислителів Нового часу, він вважав, що завдання філософії – створити новий метод наукового пізнання, переосмислити завдання науки. Союз філософії з природознавством він називав «весільним храмом Духу та Всесвіту», і побажання на такому весіллі полягають у тому, щоб з'явились засоби допомоги для людства в цілому і винахідників у їх дослідній праці. Мету наукового пізнання він вбачає у принесенні користі людству. Об'єктом науки є природа, а її мета –перетворення природи у царство людини. Наука – засіб, а не мета сама по собі, її місія полягає в тому, щоб пізнати причинний зв'язок природних явищ задля їх використання на користь людства. Бекону належить відомий афоризм «Знання – сила», у якому відобразилася направленість науки. Він зазначав, що «правильно знати – це знати опосередковано причинами», і закликав застосовувати такі нові методи пізнання, як індукція, дедукція, експеримент.

Розглядаючи історію науки, Ф. Бекон установив, що в ній виразно простежуються два шляхи пізнання: догматичний та емпіричний. Він показує, що вчений, який дотримується догматичного методу, нагадує павука, що тче павутину з самого себе, робить висновки, відірвані від життя. Вчений, який дотримується емпіричного методу, намагаючись накопичити максимум фактів, нагадує мурашку, що нерозсудливо тягне до мурашника все, що трапляється на її шляху. Істинний метод пізнання полягає в розумовій переробці матеріалів, котра дає досвід. Учений, який дотримується такого методу, нагадує бджолу, що збирає солодкі соки із квітів і переробляє їх на мед. Таким чином, Бекон намагався уникнути крайнощів емпіризму та раціоналізму.

Усяке пізнання і всякий винахід повинні спиратися на досвід, тобто повинні рухатися від вивчення поодиноких фактів до загальних положень. Такий метод має назву індуктивного. Індукція – форма висновку, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення.

Бекон закликав звільнити знання від теології і схоластики. Він зазначав, що «Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного весь Всесвіт». Звідси випливає його механічне по суті уявлення про істину як «точне» віддзеркалювання предметів і процесів природи і про помилку – як створення дзеркальної «копії» внаслідок впливу різноманітних зовнішніх причин, що він називає «ідолами» або «привидами». Привиди бувають чотирьох видів: роду, печери, площі, театру. «Привиди роду» – це спотворення, що пов'язані з тим, що людина прикладає до природи речей свою власну природу. Спотворення, котрі залежать від індивідуальних особливостей кожної людини, різного рівня знань та світогляду, Бекон називає «привидами печери». До «привидів площі» належать спотворення, що викликані неправильним використанням слів, некритичним відношенням до неточної термінології. «Привиди театру» за Беконом, – це помилкові теорії, що ваблять людей, як і театральні вистави, багатим вбранням, зовнішніми принадами. Вони породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції.

Бекон створив вчення про матерію та її рух. Він розглядав рух як невід'ємну властивість матерії. Матерія вічна, вона першопричина всього сущого. Він висловив думку про постійність кількості матерії. Матерії, на думку засновника експериментальної науки, притаманна «напруженість», внутрішня сила. Він припускав існування в ній «чуттєвої» душі. Бекон вважав світ об'єктивно існуючим, припускав існування форм, що складають джерела «натур». «Одне і те ж є форма тепла і форма світла». Віддаючи данину алхімії, він зазначав, що, «знайшовши форму, яка створює властивості золота, можна прикласти цю форму до срібла й отримати золото». Таку науку він називав «натуральною магією».

Звичайно, філософська концепція Бекона була непослідовною. Він вважав, що наука і релігія сумісні, повинні мирно співіснувати, не втручаючись у справи одна одної. Оскільки душа людини походить від «Божого дихання», то про неї повинна піклуватися тільки релігія. Він дав класифікацію наук. Історія та досвід засновують натуральну історію, на ній базується фізика, потім філософія, а на вершині цієї ієрархії – Бог.

Бекон виступав за сильну централізовану державу, де торгівля, купці є «головною артерією» політичного тіла. Народ він вважав джерелом «смути», непорозумінь, а тому закликав застосовувати «кровопускання» і «навіювання нездійсненних надій», щоб заспокоїти народ. Війну він сприймав як необхід­ну вправу політичного тіла, як фізичну зарядку для держави.

Томас Гоббс у своїх творах «Про громадянина», «Левіафан», «Про тіло», «Про людину» він виступає проти теології, схоластики, псевдонаук. Його філософія складається з матеріалістичної онтології, номіналістично-емпіричної гносеології і теорії суспільної угоди (індивідуалістичної теорії держави і суспільства). На перший план у філософії Гоббс висуває механістичне тлумачення реальності, він заперечує існування першоматерії. На його думку, реально існують лише конкретні речі. Головними властивостями матерії він вважає фігуру і протяжність; оскільки у янголів немає цих ознак, вони і не існують.

Філософія Гоббса – типовий приклад механістичного тлумачення людини як частини природи, функції котрої принципово зводились до механічної форми руху, а закони розуму як природної властивості людини – до законів математики. Він не розумів специфіки органічного світу: «Що таке серце, як не пружина? Що таке нерви, як не такі ж нитки, дріт, а суглоби – не такі самі коліщата, що надають рух усьому тілу, як того хотів майстер?».

Гоббс змушений визнати, що людина є і моральною, духовною істотою. Він вказує на її двоїсту природу, на біологічне і соціальне в ній. Проте цю специфіку людини він тлумачить механістично. Людина відрізняється від інших тіл природи тим, що здатна створювати штучні тіла: «Природне тіло створює штучне тіло, суспільство». Але ця діяльність не є творчою, оскільки людина лише повторює природні зразки.

Вихідним моментом міркувань Гоббса про суспільний устрій і державу є «природний стан людей». До виникнення суспільства це була війна всіх проти всіх. У цій війні не може бути переможців. Вихід з неї Гоббс бачить в утворенні держави, заснованій на узгодженні інтересів. Держава – продукт суспільної угоди. Вона повинна забезпечити загальний мир і безпеку. Гоббс відкинув концепцію походження держави від Бога.

Джон Локк пов'язував теорію пізнання з психологією, обґрунтовував залежність психіки від оточуючого середовища. Своє вчення про пізнання він починає з критики теорії Декарта «про уроджені ідеї». Локк доводить, що в розумі людини немає жодних уроджених ідей. Всупереч Декарту він вважає, що уроджені ідеї взагалі не існують; люди народжуються з повністю чистою душею, подібно до білого паперу або до чистої дошки, яка потім заповнюється записами у процесі накопичення людиною знання і життєвого досвіду. Він вважає, що всі знання люди отримують тільки внаслідок досвіду, впливу матеріальних тіл на органи чуття.

Пізнання, згідно з Локком, є процесом взаємодії людини з предметами матеріального світу. Досвід, з якого отримуємо знання, поділяється, за Локком, на внутрішній і зовнішній. Зовнішній – це досвід, що породжує ідеї внаслідок чуттєвого сприйняття зовнішніх матеріальних речей і явищ; внутрішній – досвід, що спирається на переживання і спостереження власне людини. Зовнішній досвід є сукупністю відчуттів (жовтого, білого, гарячого, холодного тощо), внутрішній – рефлексія (прийняття таких операцій нашого розуму, як сприймання, мислення, сумнів, віра та ін.). Однак не всі ідеї однаково адекватно відображають свій об'єкт, і залежить це від якості самого об'єкта. Тому філософ розрізняє первинні й вторинні якості. Первинні – це ті якості, що належать самим тілам. Оскільки вони невіддільні від тіл, то Локк називає їх реальними якостями. До них він відносить протяжність, рух, спокій, форму, число. До вторинних якостей належать кольори, звуки, смаки. Вторинні – це ті якості, котрі, нам здається, належать до речей, але насправді не знаходяться в них. Він вважав, що реальний світ не є таким багатобарвним, як це здається нам.

Локк намагався замінити віру на розум, зазначаючи, що Бог створив світ, але потім не втручався в його розвиток. Уперше в історії політичної думки Локк висунув ідею розподілу державної влади, бо тільки за цих умов можна гарантувати права особи. Верховна влада повинна складатися з трьох незалежних, але взаємопов'язаних інститутів. Законодавча влада призначена парламенту, виконавча в основному суду й армії, а федеральна, що відає відносинами з іншими державами, – королю та його міністрам. Ця концепція конституційної монархії – це теоретичне осмислення компромісу між буржуазією і дворянством.

Рене Декарт (у латинському написанні Картезій) у своїх творах «Міркування про метод», «Роздуми про першу філософію», «Засади філософії», «Про пристрасті» визначав субстанцію як річ, котра не потребує для свого існування нічого, крім самої себе. Якщо виходити з цього визначення, то субстанцією за Декартом є тільки Бог. Створений світ Декарт поділяє на два види субстанцій: духовну та матеріальну. У розумінні субстанції Декарт посідає позицію дуалізму. Головною ознакою духовної субстанції є її неподільність, найважливіша ознака матеріальної – подільність до нескінченності. Основні атрибути субстанцій – це мислення і протяжність, інші їх атрибути похідні від цих перших: уявлення, відчуття, бажання – модус мислення; рух, положення – модус протяжності.

Нематеріальна субстанція має в собі згідно з Декартом ідеї, що належать їй, а не набуті з досвіду, тобто є уродженими. До уроджених ідей Декарт відносив ідею Бога, чисел, а також деякі загальні поняття. Щодо матеріальної субстанції, головним атрибутом якої є протяжність, то її Декарт ототожнював з приро­дою і говорив, що все в природі підкоряється законам механіки. Він був одним з творців класичної механіки.

Всесвіт згідно з Декартом – це великий механізм. Тваринний світ і саму людину він розглядає як складні машини, що підкоряються законам механічного руху. Декарт говорив: «Я – мисляча річ, або річ, яка має властивості мислити».

У теорії пізнання він розвиває раціоналізм, тобто вчення, згідно з яким розум, думка визнаються найвищою цінністю. На місце віри він ставить розум.

Аналітичний метод вимагає ясності й чіткості пізнання, розчленування об'єкта на складові частини і вивчення руху думки від простого до складного. Засновник раціоналізму сформулював чотири правила методу: по-перше, визнавати істинним тільки очевидне і чітке. Він вводить поняття «інтелектуальної інтуїції», що слугує вихідним пунктом виведення одного поняття з іншого; по-друге, починати з простого і очевидного; по-третє, шляхом дедукції одержувати більш складні висловлювання. На противагу емпіризму (його метод індукція) Декарт висунув дедукцію. Зразок дедукції – хід математичного доведення від аксіоми до теореми; по-четверте, діяти так, щоб не випустити жодної ланки, тобто зберегти неперервність ланцюга умовиводів.

Обґрунтовуючи вирішальне значення раціоналізму в пізнанні, Декарт з недовірою ставиться до даних органів чуття. Він розвиває «метод сумніву». Усе те, що викликає сумнів, тобто може бути, а може і не бути, несе в собі момент суб'єктивності й тому має бути відкинуте. Оскільки чуття іноді обманюють, Декарт готовий припустити, що не існує жодної речі, котра була б такою, якою її змальовують органи чуття. Можна піддавати сумніву існування світу і навіть власного тіла. Але безсумнівним щодо реальності існування, незаперечно очевидним є ідеально духовне мислення. Звідси знамените положення філософа: «Я мислю, отже, я існую».

Розглядаючи в цілому раціоналістичний метод Декарта, варто зазначити як позитивне, що у ньому, по-перше, відкидаються забобони, необґрунтовані авторитети і, по-друге, висувається вимога обґрунтування розумом навіть того, чому ми довіряємо.

Видатний представник європейського раціоналізму XVII ст. Бенедикт Спіноза у своїх творах «Про Бога і людину та її щастя», «Богословсько-політичний трактат», «Трактат про удосконалення розуму», «Етика» вчив, що існує лише одна субстанція – природа, атрибутами якої виступають протяжність і мислення. Атрибут – це суттєва, невід'ємна властивість предмета або явища, без якої вони не можуть існувати і мислити. Спіноза під атрибутом розуміє те, у чому виражається сутність субстанції. Субстанція – причина самої себе. Спіноза заперечує існування надприродного, ототожнює Бога з природою, стоїть на позиціях пантеїзму. Природа існує вічно, не має кінця, вона є причиною і наслідком, сутністю і явищем. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять згідно зі Спінозою нерозривну єдність.

Вічна і нескінченна матеріальна субстанція виявляє своє існування у нескінченності модусів. Спіноза називає модусами індивідуальні конкретні речі і явища, причому єдність усій множині модусів надає особливий нескінченний модус – рух. Модусів існує безліч, субстанція ж одна.

Людина за Спінозою є частинкою природи, одним із її модусів, котрому притаманний атрибут мислення. Проте не тільки людина, а й інші модуси-речі, за вченням мислителя, хоча і різною мірою є живими. По суті Спіноза стоїть на позиціях гілозоїзму (філософське вчення, за яким здатність відчувати ніби притаманна всій матерії).

У теорії пізнання Спіноза розвиває раціоналізм. Чуттєве пізнання, з його точки зору, дає поверхневе знання, правильні знання ми отримуємо лише за допомогою розуму. Найвищою формою пізнання Спіноза вважав інтуїцію, тобто таке пізнання, котре дозволяє людині чітко й виразно пізнавати речі і явища. Критерієм істини є чіткість.

Свобода згідно зі Спінозою є пізнана необхідність. Вільною, на думку Спінози, називається така річ, котра існує згідно лише із самою необхідністю, властивою природі, і викликається до дії сама собою. Необхідною є така річ, котра чимось іншим визначається до існування і дії за відомим і певним способом. «За необхідністю своєї власної природи» існує лише субстанція – Бог. Отже, свобода притаманна лише субстанції. Щодо людини, то вона лише «частинка» природи (модус) і тому є швидше за все річ «примушувана», ніж «вільна». Людина, зазначає він, як частина цілої природи, від якої вона залежить і якою вона управляється сама по собі, нічого не може робити для свого спасіння і щастя. Таким чином, поняття свободи стосовно людини набуває фаталістичного забарвлення.

Отже, для вчення Спінози про природу і людську діяльність характерним є: по-перше, заперечення теології; по-друге, механічний детермінізм (однозначний зв'язок причини і дії, усунення випадковості) і, по-третє, фаталізм – «Речі не могли бути утворені Богом жодним іншим чином в жодному іншому порядку, ніж утворені».

Лейбніц прагне якомога більше враховувати індивідуальність, унікальність і неповторність реального існування. Згідно з Лейбніцем, реальність складається з нескінченної множини монад (безтілесних, простих субстанцій, неподільних, незнищуваних). Об'єктивний ідеаліст Лейбніц вважає, що монаді притаманна сила, самостійність. Виникають монади «з висвітлень Бога», вони «позбавлені вікон у зовнішній світ». Кількість монад нескінченна, усі вони активні. Монади є суто ідеалістичними, духовними конститутивними елементами буття. Монади, хоча і не взаємодіють фізично, але утворюють єдиний світ, розвиток і рух якого регулюються верховною монадою (Богом). Монади, згідно з Лейбніцем, утворюють своєрідну ієрархію: від найпримітивніших несвідомих «малих перцепцій», монад-душ і монад-духів (з чітко виявленою самосвідомістю) аж до найдосконалішої монади – Бога.

Він широко тлумачить зміст самої необхідності. Лейбніц відносить до необхідності все те, що не є можливим. Необхідність допускає ситуацію вибору, без якого ні про жодну справжню свободу йтися не може. Свобода є свободою діяння. Лейбніц розробив теорію про «передвстановлену гармонію» –теодицею. Теодицея – це боговиправдання, спроба виправдати явне й непри­миренне протиріччя між вірою у могутнього Бога й існуванням у світі зла і несправедливості.

У теорії пізнання Лейбніц намагався замирити раціоналізм та емпіризм. Згідно з Лейбніцем людське знання має два джерела: досвід і розум і, відповідно, поділяється на істини досвіду (факту) та істини розуму (які є вічними). Лейбніц намагався відмежуватися від крайнощів теорії «уроджених ідей», він стверджував: «Немає нічого в інтелекті, чого б не було у чутті. Крім самого інтелекту». На його думку, «уроджені ідеї» не є готовими поняттями, а тільки «неусвідомленими уявленнями розуму», які ще повинні бути реалізовані. Людський розум схожий за Лейбніцем не на чисту дошку, а на брилу мармуру з окресленими обрисами фігури, що може вирізьбити з неї скульптор.

Джордж Берклі – проповідник містичного ідеалізму у своїх творах «Дослід нової теорії зору», «Трактат про засади людського знання» наголошує на тому, що загальновідомий факт існування речей (столів, стільців тощо) аж ніяк не означає їх об'єктивного, незалежного від духу існування. Берклі проголошує усі якості суб'єктивними і внаслідок чого заперечує існування речей поза нашою свідомістю: «Я не за перетворення речей в уявлення, а, швидше, навпаки – уявлень у речі». Ідеї він вважав не відбиттям речей, а власне реальними речами. Річ за Берклі – це сукупність уявлень, об'єднаних єдиною думкою: «Якщо я їм вишню, вона реальна. Прибери відчуття м'якості, вологості, червоного, солодкого – вишня зникне, – доводив він. – Коли я відкриваю і закриваю очі, світ народжується і вмирає разом зі мною».

Речі і предмети є не чим іншим, як тільки нашими відчуттями. Об'єкт і відчуття за Берклі одне й те саме, і тому не можуть бути абстраговані одне від одного. «Існувати означає сприйматися». Це означає, що існують речі, що кимось сприймаються. Якщо якась річ ніким не сприймається, то ми не можемо говорити, що вона існує. Проте річ, що перестала сприйматися одним суб'єктом, може бути сприйнята іншим. А якби всі суб'єкти зникли, речі б існували як сума ідей у свідомості Бога. Бог – це такий суб'єкт, який ніколи не може зникнути, у зв'язку з цим не може зникнути і світ речей, створений ним. Бог існує вічно і «вкладає» у свідомість окремих суб'єктів зміст їх відчуттів. Визнаючи існування Бога, Берклі виходить вже з позицій об'єктивного ідеалізму, а не суб'єктивного.

Вчення Берклі було своєрідною реакцією на механістичний матеріалізм і емпіричне природознавство ХVІІ–ХVІІІ ст. і стало одним з витоків суб'єктивно-ідеалістичних напрямів у філософії кінця XIX –початку XX ст.

Девід Юм вважав, що єдиними реально існуючими об'єктами є лише враження. Що ж до «субстанції» (матеріальної чи духовної), то це просто зручна фікція нашої уяви. У «Трактаті про людську природу» він намагався довести, що наша уява цілком вільно комбінує враження, результатом чого і є реальність. Дійсність – це потік вражень. Отже, єдино незаперечним є існування вражень, що ж до існування (чи неіснування) поза цими враженнями субстанції (тілесної чи духовної) – тут нічого сказати не можна. Психічне життя – це теж потік уявлень, пов'язаних з асоціаціями (простір, час, тотожність, контраст, причинність).

Поставивши проблему об'єктивного існування причинно-наслідкових зв'язків, Юм вирішив її агностично; він вважав, що їх існування не можна довести, оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, логічно з неї не виводиться і не схоже на неї. Юм вважає, що причинність має суб'єктивний характер, існує лише для того, щоб встановити послідовність (услід за блискавкою настає грім, це психологічно привчає пов'язувати їх разом). На думку Юма, не існує об'єктивної закономірності. Юм сумнівається в існуванні матеріального світу і в можливості його пізнання, тобто, позиція Юма є скептичною: «Ми не тільки не знаємо, який світ, але й чи існує він насправді».

Французьке Просвітництво – це широкий і міцний рух, що сформувався у другій чверті XVIII ст. Це не було лише політичне або філософське явище, хоч філософія, особливо матеріалістична, відігравала в ньому важливу роль. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони вірили в людину, її розум і високе покликання. У цьому просвітники продовжували гуманістичні традиції Відродження.

Значний внесок у розвиток Просвітництва внесли енциклопедисти – французькі філософи, письменники і публіцисти XVIII ст., котрі брали участь у виданні «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», 35 томів якого вийшли в 1751–1780 рр. у Франції за редакцією Дідро і Д'Аламбера. До енциклопедистів належали Монтеск'є, Вольтер, Гельвецій, Гольбах, Руссо, Бюффон, Маблі, Кондільяк, Тюрго. Енциклопедія систематизувала наукові досягнення передової думки XVIII ст.

Монтеск'є всупереч традиційному (у дусі «божественної зумовленності») тлумаченню історії запропонував розуміння її як природного, зумовленого законами процесу. Монтеск'є пов'язує дію закону, що детермінує історичний процес, не з самим лише «розумом» як таким, але й з певними природними обста­винами (розмірами території, рельєфом, звичаями і побутом народу). Монтеск'є виступає за розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади.

Вольтер – деїст визнавав Бога першоосновою світу, заперечуючи його втручання в явища природи та в хід суспільних подій. Він боровся проти кріпосництва, виступав за рівність громадян перед законом, вимагав свободу друку тощо. Але критику приватної власності рішуче заперечував, вважав неминучим поділ суспільства на багатих і бідних. Розумним державним ладом за Вольтером є конституційна монархія на чолі з освіченим монархом. В основі філософії історії, на його думку, лежить ідея прогресивного розвитку суспільства незалежно від волі божества. Але причиною змін в історії вважав зміну ідей, тобто був ідеалістом.

Руссо у творах «Роздуми про походження і засади нерівності між людьми», «Про суспільну угоду, або принципи політичного права» Руссо стверджує, що основою суспільного життя є «тілесні потреби», тоді як духовні потреби – його прикрасою. Головну причину переходу від рівності, котру він вважав природним станом, до нерівності Руссо вбачав у приватній власності, у виникненні держави і взаємній залежності людей. Суспільство, в якому існує нерівність, має бути ліквідовано і натомість збудовано нове на принципах суспільного договору. Новий суспільний договір – це фактично заклик повернутися назад до первісної простоти і рівності «природного» стану людини.

Проект створення «Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» є однією з видатних спроб філософського і наукового характеру. Ідейним вождем енциклопедистів був Дені Дідро. Він відстоював вчення про вічність і нескінченість природи. Природа ніким не створена, крім неї і поза нею немає нічого.

Представниками французького матеріалізму XVIII ст. були Ламетрі, Гольбах, Гельвецій. Найбільш ґрунтовні ідеї матеріалізму викладено у праці Гольбаха «Система природи». Всесвіт, доводить Гольбах, – це колосальне поєднання всього існуючого, матерії і руху, це ланцюг причин і наслідків. У своїх творах «Природна історія душі», «Людина-машина», «Людина-рослина» Ламетрі закликає до перебудови фізіологічної науки на матеріалістичних засадах. Заперечення надприродних сил, пояснення природи з неї самої – важливий принцип французьких матеріалістів. Матерія як сукупність усього існуючого тотожна природі, вона нескінченна в просторі і часі, котрі є об'єктивними формами її буття. Водночас матерія розглядалась як така, що складається з неподільних частинок речовин. У Гольбаха і Гельвеція – це атоми, яким притаманні метрично-механічні характеристики (густота, протяжність, інерція, рухомість), у Ламетрі й Дідро – молекули, яким властива ще й чуттєвість (гілозоїзм).

Французькі матеріалісти у вченні про нерозривний зв'язок матерії і руху, про внутрішню активність матерії та її якісну різноманітність близько підійшли до діалектичного розуміння природи. У теорії пізнання французькі матеріалісти були прихильниками сенсуалізму. Згідно із сенсуалізмом, відчуття – єдине джерело знань. «Немає більш надійного керівника, ніж почуття. Вони є моїми філософами» – зазначав Ламетрі. Гельвецій доводив, що здатність мислити залежить від фізичної чуттєвості пам'яті. Помилки, омана не можуть випливати з чуттєвої основи пізнання, а пояснюються різними афектами, неуцтвом та зловживанням словами, некритичним ставленням до термінології, – писав Гельвецій у творах «Про розум», «Про людину, її розумові здібності і її виховання». У поглядах на суспільне життя мислителі абсолютизували значення ідей у житті суспільства, причину тих чи інших суспільних явищ шукали в природі, навколишньому середовищі та у біологічній природі людини.

Таким чином, можна визначити особливості філософії Нового часу.

Перш за все, це опора на науку. Якщо в середні віки філософія виступала у союзі з богослов'ям, в епоху Відродження – з мистецтвом і гуманітарними знаннями, то у цей час посилюється орієнтація на дійсне пізнання світу. На перший план у ній виходять проблеми теорії пізнання. Перед філософами цього часу постають питання про сутність, характер самого пізнання, а тому гносеологічна орієнтація нової філософії стає особливо значущою. Третьою особливістю є боротьба емпіризму і раціоналізму. Філософія на континенті в XVII ст. була як раціоналізм, англійська філософія – як емпіризм. Як емпіричне, так і раціональне пізнання ведуть до розвитку науки як цілого, формують її характер і визначають основні напрямки філософського мислення Нового часу.

Матеріалістичний емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, французький матеріалізм XVIII ст.) джерелом чуттєвого досвіду вважає об'єктивно існуючий зовнішній світ. Ідеалістичний емпіризм (Дж.Берклі, Д. Юм) обмежує досвід сукупністю уявлень, відчуттів, заперечуючи, що підґрунтям досвіду є об'єктивний світ. Обмеженість емпіризму полягає у перебільшенні ролі чуттєвого пізнання, у недооцінці значення наукових абстракцій і теорії у пізнанні, а також у запереченні активної ролі й відносної самостійності мислення. Емпіризм не вирішив проблеми походження загальних ідей. У своїх крайніх суб'єктивістських варіантах він узагалі призвів до заперечення зовнішнього світу (Дж. Берклі і Д. Юм).

Французький матеріалізм намагається розглядати тіла природи як наділені внутрішньою активністю, рухом, хоча власне цей рух трактується як механічний, а тому за своєю сутністю як зовнішній відносно матерії. У той самий час взагалі для філософських систем XVIII ст. характерна боротьба проти метафізики, матеріалізм у атеїстичній формі, зв'язок з природознавством, а також механістичний характер матеріалізму, споглядальність у теорії пізнання, ідеалізм у розумінні суспільства.

У XVIII ст. французькі просвітники, енциклопедисти та матеріалісти сприяли соціальному і науковому прогресу, були виразниками передових ідей свого часу. Центральною філософською установкою Просвітництва була ідея про особливу роль знань у соціальному розвитку. Таку установку можна позначити як просвітницький раціоналізм, що базується на уявленні, що світ – дещо ціле, пов'язане розумними законами, перш за все законами механіки. Розумна поведінка людини та суспільства як організму – це слідування законам природи, пізнання яких оголошується найвищою цінністю та місією людства. Саме тут закладаються основи послідовної матеріалістичної метафізики, того різновиду монізму, де єдиною субстанцією визнається матерія.

Держава та громадянське суспільство вважаються вищою цінністю людського співжиття, що здатна вивести людство з варварського стану війни всіх проти всіх (Т. Гоббс). Важливою рисою Просвітництва є також своєрідний просвітницький атеїзм, що полягає у тому, що філософи-просвітники піддають критиці не тільки релігію як особливий світогляд, але і церкву як соціальний інститут.