4. Філософія життя

«Бунт проти розуму» – характерна риса ірраціоналізму. Ірраціоналістична, навіть «міфологічна» антитеза раціональної традиції Просвітництва постає з творів представників так зва­ної «філософії життя», яка об'єднала таких несхожих і водно­час єдиних у своїх міфологічних установках на світ мислителів, як Артур Шопенгауер, Едуард фон Гартман, Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, Освальд Шпенглер та ін.. «Філософія життя» звертається до «життя» як первинної реальності, цілісного органічного процесу, що передує поділу па матерію та дух, бут­тя та свідомість.

Саме поняття життя тлумачиться у різних планах, як біо­логічне явище («воля до влади»), космологічне («життєвий порив»), культурно-історичне (потік переживань, що культур­но-історично обумовлені), як творче становлення. Залежно від цього можна виділити три напрямки «філософії життя».

Біологічно-натуралістичне тлумачення (Ніцше, Клагес, Лессінг) полягає у визначенні «живого», природного як проти­лежного штучному, механічно сконструйованому. Це тлумачення опонує до матеріалізму, духу, розуму, раціоналізму, характе­ризується зверненням до примітиву та культу сили, бажанням звести ідею до вітальних потягів, інтересів, інстинктів, волі індивідів або групи. У межах цього тлумачення мораль і пізнання трактуються прагматично: добром і істиною вважається те, що посилює первинний життєвий початок, а злом та неправдою – те, що його послаблює. Особисті засади підміняються індивіду­альними, а індивід – родом, тотальністю. Саме це тлумачення сприяє формуванню ідеології націонал-соціалізму, фашизму.

Історицистський варіант (Дільтей, Шпенглер, Зіммель, Ортега-і-Гассет) пропонує визначення «життя» як внутріш­нього переживання у сфері історичного досвіду і духовної куль­тури. Особлива увага надається індивідуальним, культурно-істо­ричним зразкам. Для цього тлумачення характерне релятивістське розмивання всіх моральних, культурних цінно­стей у потоці життя, історії. Протест проти перенесення методів природознавства у сфері історії і культури призводить до роз­робки спеціальних методів пізнання духу (герменевтика і соц­іологія «розуміння» Дільтея, морфологія історії Шпенглера). Антитеза органічного і механічного постає у вигляді протистав­лення культури і цивілізації.

Па}теїстичний варіант ніби відновлює «світову думку» неоплатоніків та Шеллінга, котрі безперервно породжують себе і творчі нові форми. Життя сприймається як космічна сила «життєвого пориву», «запа­лу» (Бергсон). Субстанцією життя визна­чається чиста «тривалість», змінність, що сприймаються інтуїтивно.

Теорія пізнання «філософії життя» – це ірраціоналістичний індивідуалізм. Динаміка життя, індивідуальна природа предмета не можуть відбиватися у загальних поняттях, вони сприймаються тільки в акті безпо­середнього споглядання, інтуїції. Звідси й випливає культ творчості, генія у «філософії життя» і несумісність філософського і наукового підходів до світу. Наука згідно з таким тлумаченням намагається заволодіти світом, підкорити його, а філософія є його спогляданням, мистецтвом.

Велику увагу представники «філософії життя» звертають на художні символи: Шпенглер доводить, що культури давнини та Нового часу розгортаються із «символу прадуші» кожної куль­тури; Зіммель вважає, що культура – паросток з «прафеномена», як рослина і насіння; Бергсон розуміє концепцію, ідею як прояв глибинної інтуїції її творця.

Творчість ці мислителі вважають синонімом життя. Бергсон сприймає творчість як народження нового, виявлення багатства і повноти природи. Зіммель, Степун підкреслюють трагічно-двоїстий характер творчості, бо продукт творчості застигає і стає ворожим для творця. Звідси виходить надривно-безвихідна інтонація Зіммеля, фаталістичний пафос Шпенглера, пафос далі, «любові до фатуму» Ніцше.

Основні поняття філософії Ніцше – «світ», «життя», «річ», «становлення», «людина» – покликані відновлювати цільність життя і одержувати свій конкретний зміст залежно від контексту. Вихідний пункт філософії Ніцше – визнання того, що життя су­часної Європи йде до «жахливого напруження суперечностей і хилиться до занепаду». Вся наша європейська культура... – пише він, – мов би прямує до катастрофи». Ознаки і симптоми цього занепаду Ніцше бачить у загальному послабленні духовного жит­тя, у поширенні песимізму і шанобливому захопленні декадентсь­кими ідеями, у втраті віри в духовні цінності, одним словом, – в нігілізмі, що став стягом століття. Ніцше хоче подолати цей нігілізм і дати своєму класові нове, оптимістичне вчення.

Згідно з Ніцше становлення, безцільність світу конкрети­зується в ідеї «вічного повернення одного в те саме». Весь світ Ніцше зображує як шумуюче море енергії, як «становлення», зміст якого складає боротьба «центрів сили», чи «пунктуаційної волі», які постійно збільшують чи втрачають всю владу. Світ – вічне становлення без початку і кінця. Воно не приводить ні до чого сталого, не підлягає жодним законам, відбувається без напрямку і мети. Це хаос, гра сил, що виникають з оточуючого небуття і занурюються в нього, «процес, який не веде нікуди».

В основі філософського вчення Ніцше лежить скептицизм і біологічний волюнтаризм. Вчення Шопенгауера про космічне значення волі Ніцше інтерпретував у термінах модного на той час біологізму.

Антагоністична і прагматична тенденція філософії Ніцше виявляється в його розумінні інтелекту, який «не пізнає, а схе­матизує» світ до тої міри, до якої це необхідно для практичних потреб. Все мислення є наскрізь метафізичним, причому об­разність пов'язує людину з дійсністю, тоді як наукові поняття не мають цього зв'язку. За Ніцше причина послідовність, відносність, число, закон, свобода та інші категорії суть суб'єктивні фікції, – співвіднесеністю їх до світу є міфологія. Взагалі диск­ретний образ світу є ілюзорним, хоча дискретність забезпечує можливість мислення.

Центральним поняттям всієї філософії Ніцше – життя. Ніцше – фундатор біологічно-натуралістичного напрямку «філософії життя». Життя – це світ в аспекті данності суб'єкта, що пізнає; це світ, розглянутий як організм; врешті-решт, це істина і єдина реальність, яким повинен підлягати духовний початок у людині. Людина розглядається Ніцше як біологічний організм, що в процесі розвитку виробляє все більш складні форми пристосування до навколишнього світу. Перш за все, – це тіло, це деяка ієрархічна структура, де інтелект є вищим шаром, необхідним для збереження життєвих необхідних інстинктів. Підкреслюючи генетичну посередність різних рівнів людської психіки, Ніцше вважає, що у людини в знятому виг­ляді наявні всі ступені її розвитку. Ніцше намагається стати поза матеріалізмом та ідеалізмом. Життя і його носій – організм є нематеріальна і неідеальна, а якась третя реальність.

Основа життя, за Ніцше, – це воля; життя є проявом об'єкти­вації волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, певної волі – волі до влади. «Життя, з його слів, – це воля до влади», яка тлумачиться, насамперед як інстинктив­ний, ірраціональний першопочаток, якому підкоряються думки, почуття і вчинки людини. Людина зображується Ніцше як ірра­ціональна істота, котра живе інстинктами, несвідомими спонуканнями. «Волі до влади» Ніцше надає значення, що виходить за межі життя, розглядає її як постійний першопочаток, основу і рушійну силу світового прогресу. Ніцше стверджує, що світ не пізнається. Наш апарат пізнання, вироблений у ході еволюції, призначений не для пізнання, а для оволодіння речами з ме­тою біологічного виживання, зміцнення волі до влади.

Ніцше не лише заявляє, що світ брехливий, а наука логіка – лише система «принципових фальсифікацій», але й стверджує, що брехня необхідна і становить необхідну умову життя. Він «ар­гументує» це тим, що життя людини на землі, як існування самої землі, позбавлене сенсу, тому, щоб витримати життя в «безглуздому світі», потрібні ілюзії і самобрехня. Слабким вони дозволяють переносити тягар життя, для сильних вони є засо­бом ствердження волі до влади. Ніцше проповідує абсолютний скепсис у теорії пізнання. Свій нігілізм Ніцше вкладає в прин­цип «Я вже ні в що не вірю».

Усі негаразди сучасного суспільства за Ніцше полягають у тому, що люди сприйняли ідеї християнської релігії про рівність перед Богом, і тепер вони вимагають рівності на землі. Ідеї соціаль­ної рівності Ніцше протиставить міф про природу, нерівність людей. Ніцше стверджує, що існує раса хазяїв, покликаних «ка­рати», і раса рабів, що повинні підкорятися. Суспільство завж­ди складалось і буде складатись із пануючої аристократичної верхівки і безправної маси рабів. Ніцше вимагає «переоцінки всіх цінностей», він закликає класи хазяїв відмовитися від лібераль­них переконань, демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань – від усіх політичних і духовних ціннос­тей, які або виходять з визнання прав трудящих, або можуть служити виправданням їх боротьби за свої права. Він вимагає відновлення рабства та ієрархічного устрою суспільства, вихо­вання касти хазяїв, зміцнення їх волі до влади.

Умовою їх панування є відмова від християнської моралі – «моралі рабів», і визнання «моралі хазяїв», яка не знає жалю та співчуття і виходить з того, що сильному все дозволено. Велику роль у здійсненні цього ідеалу Ніцше відводить-культу війни. Він покладає великі надії на посилення мілітаризму, передбачає, що наступне століття принесе з собою боротьбу за панування над землею, що будуть такі війни, яких ще ніколи не було на землі.

У книзі «Так казав Заратустра» Ніцше створює ідеал «надлюдини». Така людина може вважати себе «по той бік добра і зла», приблизно тією ж мірою, якою «по той бік добра і зла» є вітер, трава і ліс, морська хвиля – будь-яка частина цілісної світобудови. Ніцше намагається наділити її вищими рисами і досконалостями. Але у наступних його творах поетична маска цього ідеалу спадає і «надлюдина» постає із своїм дійсним обличчям. Вона виявляється «білявою бестією», новим варваром, Істотою, що піддалася інстинктам дикого звіра, але ця «білява бестія», за Ніцше, повинна врятувати капіталізм.

Представник історицистського варіанту філософії життя Освальд Шпенглер трактує культуру як «організм», якому, по-перше, притаманна жорстка наскрізна єдність, і, по-друге, який відокремлений від інших, схожих па нього «організмів». Це значить, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. У своїй основній праці «Занепад Європи» він показує, що біля греко-римської культури такий перехід до цивілізації відбувався в епоху еллінізму, а для західного світу – у XIX ст., з якого починається його «занепад».

З приходом цивілізації художня і літературна творчість ро­биться нібито непотрібною, а тому Шпенглер пропонує відмо­витися від культурних претензій і віддатися голому техніцизмові.

Хосе Ортега-і-Гассет розробив вчен­ня раціовіталізму. Життя він тлумачив антропологічно, як «вслуховування» у життя за допомогою «життєвого розуму». У праці «Повстання мас» він доводить, що духовна «еліта» творить культуру, а «маса» людей задовольняється несвідомо засвоєними стандартними поняттями і уявленнями. Він вважає, що політичним феноменом XX ст. стало ідейно-культурне роз'єднання, відокремлення «еліти» і «мас», а наслідком цього – загальна соціальна дезорганіза­ція і виникнення «масового суспільства».

Представник пантеїстичного варіанту філософії життя Анрі Бергсон метою філософії вважав «подолання точки зору розу­му». Життя – це сутність світу, воно ірраціональне, а тому ірра­ціональне його осягнення. Життя Бергсон ототожнює з пере­живаннями. Вихідним пунктом філософії є наше власне почуття, яке виявляється у зміні чуттів, емоцій, бажань, тобто у зміні стану нашої психіки. Єдиною реальністю є потік пере­живань. Станові індивідуальної свідомості Бергсон надає онто­логічного значення і видає його за означення самого буття.

Існують, за Бергсоном, дві основні здатності свідомості: Перша – це інтуїція, тобто осягнення тривалості, неподільний потік свідомості, суб'єктивне переживання часу; завдяки інтуїції відбувається заглиблення у свідомість суб'єкта, потім – до безособистої свідомості, а далі – до духу, сутності усього Всесвіту. Друга – інтелект як дієва сторона свідомості, коли відбуваєть­ся рух зовні, до речей матерії. Матерія нерухома, інертна, це повторення, простір, одноманітність, механічний детермінізм та фатальна передумовленість. Розвиток же особи – це її три­валість, творчий акт, що не підкоряється ніякій закономірності. Духовне життя – це царство – індетермінізму.

Інтуїцією називається «рід інтелектуальної симпатії», завдя­ки якій переносяться всередину предмета, щоб злитись з ним і осягнути єдине, невимовне, несказанне. Умовами інтуїції фран­цузький мислитель вважає, по-перше, відмежування від інтере­су, від корисної дії, а по-друге, напруження волі («використати насилля і штовхнути інтелект зовні себе самого»). За Бергсоном, ми переходимо «межі самих себе». Таким чином, інтуїція тлума­читься «як воля, що осягає сама себе, стає космічним зусиллям», – «життєвим поривом». Матерія ж сприймається як продукт по­слаблення творчої сили духу. Дух творить, матерія деградує. Життя виступає як результат запровадження творчих засад «у нерухому, інертну матерію». Звідси джерелом життя вважається «надсвідомість», що є центром, з якого, наче квіти з букету, «ви­кидаються світи». Тут знаходить своє місце ідея Бога, фідеїзм.

Заслуговує особливої уваги тлумачення Бергсоном суспіль­ства, яке він сприймає перш за все, як «мурашник», як біологіч­не співтовариство, замкнуте товариство. Але людина, за Бергсо­ном, не тільки тварина, але й містик, а тому утворює відкрите, суспільство, людство взагалі. На засадах двоїстої природи люди­ни Бергсон виробляє два типи соціальних відносин, моралі, релігії. Замкнуте суспільство характеризується соціальним інтелектом, зміцненням соціальної групи, статичною релігією (вірою у міфи, у безсмертя), ієрархією у суспільстві, привілеюванням окремих індивідів. Мораль у такому суспільстві підкорює індив­іда інтересам більшості. Таке суспільство націлене на війну.

У відкритому суспільстві мораль, динамічна релігія (хрис­тиянство) виводять особу за межі національних і державних кордонів, пропагують святість індивіда, особисту свободу, рівність. Генії не наказують, а закликають, не примушують, а заохочують. В обох випадках – і у відкритому, і у закритому суспільстві – не існує ніяких об'єктивних законів. Людство піде, за Бергсоном, туди, куди його поведуть видатні особи.

Таким чином, філософія життя стала виявленням кризи класичного західного раціоналізму. «Життя» тлумачиться як деяка цілісна реальність, що осягається інтуїцією. Найбільшого впливу ці ідеї досягли у першій четверті XX ст., їх висловлюва­ли деякі представники неогегельянства, прагматизму. Надалі філософія життя розчиняється у інших напрямах ідеалістичної філософії XX ст., а деякі її принципи запозичені екзистенціаліз­мом, персоналізмом і особливо філософською антропологією.