7. Феноменологія Гуссерля

Спроба уникнути соліпсизму вимага­ла суб'єктивних ідеалістів вносити у філо­софію елементи об'єктивізму. Прикладом цього стала феноменологія, засновником якої вважають німецького філософа Едмунда Гуссерля. У своїй двотомній праці «Логічні дослідження» Гуссерль визначив основний об'єкт філософського дослід­ження – наукове знання і пізнання. Його мета полягала у тому, щоб побудувати науку про «науковчення». Головна проблема теорії пізнання – питання про «об'єктивність пізнання». Феноменологія претендувала на побудову філософії «як суворої науки» – наукової теорії, наукового знання.

Предметом феноменології є опис актів свідомості стосовно об'єктів. Центральним поняттям феноменології є «інтенційність», тобто спрямованість свідомості на об'єкт. Однак інтенційні пред­мети, про котрі йдеться у феноменології, не мають нічого спільного з реальними, які виключаються з розгляду. Філософію як науку про «чисті сутності» феноменологи протиставляють пізнанню реальних фактів. «Нова філософія», що мислилась Гуссерлем як науковчення, була зорієнтована на вивчення науки, а не реальної дійсності.

Гуссерль вимагав від філософії послідовного переходу до свідомості і суб'єктивності як останньої і єдиної основи «дійсно» філософського аналізу. «Оскільки я думаю про світ, пізнаю його, продовжує Гуссерль, – то світ, який існує поза мною, є суб'єктивним процесом, що відбувається в мені».

У цілому сутність вчення Гуссерля можна звести до трьох основних ідей:

1) філософія не має ніякого відношення ні до навколишнього світу, ні до наук про нього; предмет філософії – феномени свідомості, що розглядаються як єдині і безпосередньо дані;

2) феномени – це не психічні явища, а абсолютні сутності, що мають загальне значення, не залежать від індивіду­альної свідомості і в той же час знаходяться тільки у ній і не існують поза нею;

3) зазначені сутності не пізнаються шляхом абстрагуючої діяльності розуму, а безпосередньо переживаються, а потім описуються так, як вони осягаються у акті інтуїції.

На думку Гуссерля, філософія не повинна спиратися на досвід, бо «бажання обґрунтувати або скасувати ідеї на засадах фактів є дурницею». Необхідно перевести свідомість на внутрішній світ. Таку підміну установки мислитель називав «феноменологічною редукцією». Ми повинні, за Гуссерлем, «взя­ти в дужки» оточуючий світ і зосередитись на «феноменологі­чних залишках», котрі будемо вивчати. Таким чином, сутність у концепції Гуссерля відокремлена від існування. Пізнання ідеальної речі (янгол, круглий квадрат, будь-який абсурд) входить до «поля феноменологічного дослідження» нарівні з істинами математики та логіки.

Гуссерль вважає, що сутності (ейдоси) з'являються не в ре­зультаті абстрагуючої діяльності, а як наслідок осягнення, спо­стерігання сутностей. Предметом філософії стає, таким чином, «безпосередньо дане», потік переживань без будь-яких раціо­нальних зв'язків.

Переворот у філософії, як його проголошує Гуссерль у своїй програмній статті «Філософія як сувора наука», пов'язаний з акцентом на методологію суворої науки про свідомість. Суворість у вченні про свідомість полягає, по-перше, у відмові, утриманні (епохе) від висловлювань, у яких «просто», тобто без рефлексії щось стверджується про існування предметів у їх просторово-часових і причинних зв'язках; по-друге, відмова від висловлю­вань відносно причинно-асоціативних зв'язків переживань.

За міркуванням Гуссерля, епохе і феноменологічна редук­ція є висування на передній план смислового зв'язку свідомості і світу і перегляд крізь нього усіх різноманітних відносин лю­дини і світу. Лозунг Гуссерля «Назад, до самих предметів» – це вимога утримувати увагу на смисловій спрямованості свідо­мості до предметів, у якій предмети розкривають свій зміст без відсилання до природних або рукодільних зв'язків з іншими предметами. В цій процедурі немає нічого надприродного: дос­татньо, наприклад, спрямувати увагу на будинок як на архітек­турну споруду, що несе певний культурно-історичний або соціальний смисл, «замкнути у дужки» будинок як перешкоду (або мету) і будинок як результат діяльності будівельників.

Смисловий зв'язок реалізується у потоці феноменів, що не містять у собі різниці між буттям і явищем: явище психічного і є буття. Осягання смислових зв'язків Гуссерль називає «спог­ляданням сутностей», де кожна сфера аналізу свідомості – вив­чення смислових відтінків сприймання, пам'яті, фантазії, сум­ніву, актів волі і таке інше – порівнюється за обсягом з природознавством.

У праці «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія» Гуссерль вирішує проблему парадоксу людсь­кої суб'єктивності, що є одночасно і констатуючий світ суб'єкт, і існуючий у світі об'єкт, а потім поширюється до парадоксу універсальної інтерсуб'єктивності, котра як людство, що містить «усю сукупність об'єктивного», є частина світу і в той же час конституює весь світ. За Гуссерлем, метод розв'язання цих па­радоксів – суворе, радикальне епохе, вихідний момент якого – конкретне людське Я.

Наука за Гуссерлем не повинна дедуктивно виводити свої положення із сфери буденного досвіду, але вона з необхідністю торкається основного способу орієнтації у життєвому світі – сприймання, бо саме сприймання – підґрунтя (фундуючий акт) утворення абстракцій і кінцевий пункт верифікації або фаль­сифікації теорії. Однак головне полягає у тому, що саме у жит­тєвому світі суб'єктивність вченого набуває досвіду смисловіднесеності до світу. У рефлексії цей досвід дає можливість усунути не виявлені, тобто не співвіднесені з певним способом смислопокладання передумови. Для Гуссерля криза європейсь­кої культури взагалі – в об'єктивізмі, який приховує справжній раціоналізму, зміст «імманентної духовної історії Європи».

Гуссерль значною мірою вплинув на формування екзистен­ціалізму, персоналізму, феноменологічної соціології (Шюц), розвиток неотомізму і структуралізму, деяких шкіл у психології, психіатрії, літературознавстві, методології науки.