1. Буття, субстанція, матерія

Що лежить в основі світу? Виник світ природнім шляхом чи є актом божого творіння? Чи існують інші світи? Реально існують свобода та творчість, чи це просто ілюзії нашого обме­женого розуму? Саме такі питання, що мають граничний харак­тер, і належать до розуміння світу і людського буття в цілому, є предметом перш за все філософського аналізу.

Винятково широке філософське узагальнення знань про навколишній світ мають категорії буття, субстанції, матерії. Саме вони дозволяють усвідомити, яким чином поєднуються природ­ничі знання про матерію, рух, простір, час з філософськими уявленнями про природу, з картиною світу, що створюється у межах філософії.

Вчення про буття отримало назву «онтології». Онтологія є важливішим розділом метафізики як вчення про граничні засади буття, пізнання та ціннісного відношення лю­дини до світу.

Грецький філософ Парменід у творі «Про природу» запиту­вав: «Бути чи зовсім не бути?» Що ж таке буття? Це поняття, звичайно, пов'язане з дієсловом «бути», тобто це визнання того, що світ, я і всі речі існують. Уже в античній філософії розрізняєть­ся буття і небуття, сутність та існування, намічаються підходи до розуміння об'єктивного і суб'єктивного. Істинним буттям Платон вважає світ ідей, а не світ чуттєвих речей. Арістотель розріз­няє різні рівні буття (від чуттєвого до інтелігібельного).

У середні віки філософія протиставляє буття Боже і буття, створене Богом, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) і мож­ливе (потенцію). В епоху Відродження загальне визнання одер­жує культ матеріального буття, природи. Цей новий тип світосп­риймання, обумовлений розвитком науки, техніки і матеріального виробництва, підготував концепції буття XVII–XVIII століть. У ці часи буття розглядається як реальність, котра протистоїть людині і підпорюється законам, що діють автоматично. У таких натуралістично-об'єктивістських концепціях природа – це ме­ханізм, що діє сам по собі, незалежно від людини. Для Нового часу характерний субстанціональний підхід, коли фіксується субстанція і її властивості як підґрунтя світу.

Поряд з цим формується інший спосіб тлумачення буття на шляху гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості. Він представлений в основній тезі метафізики Декарта– «думаю, значить, існую» і в тлумаченні Лейбніцем буття як сутності духовних субстанцій монад, і у ототожненні Берклі існування і реальності у сприйманні. Така інтерпретація буття знайшла своє завершення у німецькому класичному ідеалізмі. Для Кан­та буття – це не властивості речей, а спосіб взаємозв'язку на­ших понять і суджень. Фіхте розуміє буття як вільну, чисту діяльність абсолютного «Я», Шеллінг вбачає його у свободі людини, у її духовній діяльності. У ідеалістичній системі Гегеля буття вважається першим, безпосереднім ступенем у сход­женні духу до самого себе; воно невизначене, безпосереднє, без'якісне.

Спроба зрозуміти буття з аналізу свідомості характерна і для західної філософії ХІХ–ХХ століть. Так, у «філософії жит­тя» (Дільтей) буття збігається з цілісністю життя, у неокантіанстві воно роздвоюється на світ сущого і світ цінностей, у феноменології Гуссерля підкреслюється зв'язок між психічни­ми актами свідомості і об'єктивно-ідеальним буттям, світом смислів. Шеллер включає до буття і емоційні переживання, і оцінки, Хайдеггер обмежує його тільки колом інтерпретацій. Сартр протиставляє «буття в собі» і «буття для себе», розріз­няє матеріальне буття і людське буття. Основна характеристи­ка людського буття, за Сартром, – вільний вибір можливостей.

Діалектико-матеріалістичне розуміння буття виходить з неможливості відособленого, незалежного від матерії буття, як «чистого буття», «буття в собі». При цьому підкреслюється ба­гаторівневий характер буття (органічна і неорганічна природа, біосфера, суспільне буття, буття особи). Один рівень не можна зводити до іншого: матерія і форми її руху – предмет природ­ничих наук, а суспільне буття вивчають соціологічні та істо­ричні науки.

Отже, буття – це філософська категорія, що означає: все, що реально існує; реальність, що існує об'єктивно, поза свідомістю людини і незалежно від неї; загальний спосіб існування людини,

Проаналізувавши усі концепції буття, які існували в історії філософії, можна виділяти такі основні форми буття:

• буття речей і процесів, що існують незалежно від люди­ни та її діяльності – «перша природа» і буття речей і про­цесів, створених людиною – «друга природа»;

• буття духовного (ідеального), котре розділяють на індив­ідуалізоване і об'єктивізоване;

• буття людини як існування її у світі речей і у світі духов­них цінностей;

• буття соціальне, що розділяють на буття окремої люди­ни і буття суспільства в цілому.

Отже, у світі, що оточує нас, існує безліч різних предметів і явищ. Чи є між ними щось спільне, яка їх природа, що лежить у їх основі?

Спроби розв'язати ці питання історично привели до виник­нення поняття субстанції (лат. сутність, дещо, що лежить у основі). Під субстанцією розуміли якусь загальну первинну основу всіх речей, що є їх останньою сутністю. Якщо різні предмети і явища можуть виникати і зникати, то субстанція нестворювана і незнищувана, вона тільки змінює форму свого буття, переходить з одного стану в інший. Вона є причиною самої себе й основою всіх змін, найбільш фундаментальним і найбільш стійким шаром реальності.

В історії філософії категорія субстанції набула три базових категоріальних розуміння: по-перше, її ототожнювали з субстра­том, з конкретною речовиною, з якої утворюються предмети; по-друге, її сприймають як діяльну духовну першооснову; по-третє, під субстанцією розуміють незмінну основу, з якої розгортаєть­ся все розмаїття предметів та явищ.

Філософи намагалися розв'язати і питання щодо кількості субстанцій. Так виникли монізм, дуалізм і плюралізм.

Плюралізм (від лат. множинний) – філософська концепція, за якою все існуюче складається з множини само­стійних рівнозначних духовних субстанцій, що не зводиться до єдиного першопочатку. На позиціях плюралізму стояв Г.В. Лейбніц (учення про незалежні духовні сутності – монади), ці позиції поділяють деякі представники прагматизму, персоналізму, неореалізму.

Дуалізм (від лат. двоїстий) – принцип філософсько­го пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) – духу і матерії, ідеаль­ного і матеріального. Дуалізм був започаткований Спінозою у вченні про стосунки атрибутів мислення і протяжності. Одним з видатних представників дуалізму був Рене Декарт, котрий вважав, що в основі світу лежать дві субстанції: духовна (мисляча) і тілесна (протяжна). Дуалізм був властивий і філософії І. Канта, котрий поділяв дійсність на світ явищ, єдинодоступний пізнанню, та світ надчуттєвих непізнаних «речей в собі». Виявом дуалізму є і психофізичний паралелізм (XIX ст. – Вундт, Ліппс, Рібо), за яким психічні і фізіологічні процеси, що відбуваються в мозку, спричиняють два паралельні і незалежні один від одного ряди явищ, котрі відповідають один одному, але причинно не пов'язані між собою.

Монізм (від грецьк – один, єдиний) – філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиної пер­шооснови – матерії (матеріалістичний монізм) або духу (ідеал­істичний монізм). Як предметний аналог поняття матерії в ан­тичності розглядались першоречовини (вода, вогонь, повітря). Різномаїття було зведене до єдиного. Труднощі виведення різноманітних речей з єдності античними філософами не усві­домлювались, їх підмітив Арістотель і наділив формоутворюючими здібностями ідею, надавши матерії лише роль пасивного субстрату. Якщо ідеалісти оцінюють матерію як субстрат, що не здатний до самоформування, а сам формується ідеєю, то мате­ріалісти характеризують матерію як здатну до самоформуван­ня субстанцію.

Матеріальна єдність світу виявляється в тому, що всі пред­мети і процеси існують об'єктивно, що всі вони мають одне дже­рело – матерію; відбувається взаємоперетворення одних форм матерії і руху у інші; немає абсолютно ізольованих речей і явищ; існують загальні фундаментальні закони природи і суспільства.

Ідея про матеріальну єдність світу підтверджується усім розвитком філософії і природничих наук. Наприклад, Ч. Дарвін установив єдність в походженні і розвитку тваринного і рослин­ного світу. Дослідженнями Шлейдена і Шванна була доведена єдність клітинної будови всього живого. Періодичний закон Менделєєва встановив єдність якісно різних хімічних елементів, основою якої є структурна єдність хімічних елементів, атомів і атомна вага. Фізіологи Сєченов і Павлов довели спільну мате­ріальну природу психічних явищ і викрили дуалістичну ідею про людину, протилежні засади душі і тіла.

На відміну від матеріалістичного, релігійно-ідеалістичне ро­зуміння світу визнає у ролі субстанції Божу волю, абсолютний рух, людську свідомість, що відривається від мозку, абсолюти­зується, обожнюється.

Матеріалістична філософія загальною субстанцією, субстра­том будь-яких властивостей, зв'язків, відносин і форм руху вва­жає матерію (від лат. – речовина). У матеріалістичних вченнях мілетської школи в старовинній Греції в ранг субстанції зводились конкретні форми речовини: вода (Фалес), повітря (Анаксімен), вогонь (Геракліт), що утворюють сонце, зірки, всі інші тіла і обумовлюють вічну змінюваність світу. У філософії Анаксімандра субстанцією вважалась не конкретна речовина, а певна нескінченна і невизначена матерія – апейрон, вічна в часі, невичерпна в структурі і така, що безперервно змінює форми свого існування. Демокріт, Левкіпп, Епікур, Лукрецій Кар при­пускали існування найпростіших частинок – атомів, котрі нестворювані і незруйнівні, перебувають у безперервному русі. Кількість атомів у Всесвіті нескінченна, з атомів утворюються живі істоти і сама людина. В атомістичній теорії вперше був висунутий у конкретно визначеній формі принцип збереження матерії як принцип неподільності атомів. З ідеї збереження і аб­солютності матерії неминуче випливало положення про вічність і нескінченність світу, первинність матерії відносно свідомості людини, про закономірну зумовленість усіх явищ у світі.

Атомістична теорія розроблялася далі у філософії і приро­дознавстві Нового часу в працях Гассенді, Бойля, Ломоносова, Гоббса, Гольбаха, Дідро та інших. На противагу атомістиці ви­никли різні ідеалістичні теорії субстанції, в яких у ранг загаль­ної основи світу зводились божественна воля, світовий розум, абсолютний дух тощо.

У ХУІІ–ХІХ ст. зазнали абсолютизації відомі механічні за­кони руху, фізичні властивості і стан матерії. Єдність світу ро­зуміли як однорідність і одноманітність його будови, як нескінчене повторення одних і тих самих зірок, планет та інших відомих форм матерії. Однак природа виявилась значно склад­нішою, ніж вбачали багато хто з фізиків і філософів.

Удругій половиніXIX ст. дослідженнями Фарадея і Максвелла були встановлені закони зміни якісно нової порівняно з речовиною форми матерії – електромагнітного поля. На­прикінці XIX – початку XX ст. – нова серія відкриттів: радіо­активності, складності хімічних атомів, електронів, змінності маси тіл залежно від швидкості. У фізиці виникла криза меха­нічної картини світу і метафізичного розуміння матерії. Радіо­активний розпад атомів емпіріокритики тлумачили як «зникнення» матерії, перетворення матерії в енергію. Все де призве­ло до розробки філософського поняття матерії, на відміну від конкретно-природничого, що існувало до XIX ст.

Матерія стала розглядатися як філософська категорія для означення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, котру людина може і намагається пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від самої людини. Отже, матерія не зво­диться до якихось визначених її видів – частинок речовини, до тіл, які чуттєво сприймаються, тощо.

Для кожного матеріального утворення існувати – значить бути об'єктивною реальністю щодо інших тіл, перебувати з ними в об'єктивних зв'язках і взаємодії, бути елементом загаль­ного процесу зміни, розвитку матерії. Матерія існує у вигляді нескінченної різноманітності конкретних об'єктів, систем, кож­на з яких має рух, структурність, просторово-часові зв'язки і взаємодії та багато інших загальних і часткових властивостей. Поза конкретними об'єктами і системами матерія не існує, і в цьому розумінні немає матерії в чистому вигляді і як первин­ної структурної субстанції.

Таким чином, в історії філософії і природознавстві розви­вались два аспекти, дві точки зору на розуміння матерії: філо­софський і природничо-науковий (фізичний). Природничо-науковий аспект включає знання про фізичну, структурну будо­ву матерії. Він досліджується окремими конкретними науками, особливо фізикою і хімією. Філософський аспект – це погляд на матерію як сутність – субстанцію, яка лежить в основі внутрі­шньої єдності усього різномаїття явищ і предметів.

Матерія як об'єктивна реальність має безліч властивостей, притаманних її різноманітним видам і станам. Одним з універ­сальних, невід'ємних властивостей матерії є їїструктурність, тобто розчленованість на якісно різні рівні її організації. Струк­турна розчленованість матерії полягає у тому, що вона завжди і всюди у просторі і часі певним чином організована у конкретні матеріальні системи, тобто такі цілісні утворення, зв'язок між елементами у яких є більш-менш стійким і тривалим, ніж зв'я­зок між кожним з елементів оточуючого середовища.

Орієнтовно виділяють такі основні типи матеріальних сис­тем і відповідні їм структурні рівні матерії: 1) система неживої природи, 2) система живої природи і 3) суспільство. Система неживої природи включає елементарні частинки і поля, атомні ядра, атоми, молекули, макроскопічні тіла, геологічні утворен­ня, Землю та інші планети, Сонце і всі зірки, Галактику, систе­му галактик – Метагалактику, яка є лише однією з систем не­скінченного Всесвіту.

Кількість елементарних частинок постійно зростає і переви­щує вже 300 різновидів. Стійких же різновидів небагато: фото­ни (кванти електромагнітного поля), гравітони (гіпотетичні кванти гравітаційного поля), електрони, позитрони, нейтрони, протони і антипротони. Дослідження універсального взаємопе­ретворення частинок при великих енергіях взаємодії призвело до розвитку кваркової моделі структури адронів (протонів, ней­тронів, гіперонів, мезонів та інших, що приймають участь у сильних взаємодіях) і котра стала підґрунтям передбачення відкриття низки нових частинок.

Жива і соціально організована матерії відомі поки що лише на Землі, їх виникнення є результат природного і закономірного саморозвитку матерії. Жива матерія – це сукупність організмів, здатних до самовідтворення з передачею і накопиченням у про

цесі еволюції генетичної інформації. У системі живої природи існують внутрішньоорганізмові та надорганізмові біосистеми. До перших належать молекули ДНК і РНК, як носії спадковості, комплекси білкових молекул, клітини, тканини, органи, функці­ональні системи (нервова, кровоносна, травлення, газообмінна та інші), організм у цілому. До надорганізмових систем належать сімейства організмів, різні популяції – види, біоценози, біогео­ценозу географічні ландшафти і вся біосфера.

Соціально-організована матерія – це вища форма розвитку життя, сукупність мислячих і свідомо перетворюючих дійсність індивідуумів і угрупувань різного рівня. В свою чергу суспільство включає багато типів взаємоперехрещених систем: людина, сім'я, різні колективи (виробничі, наукові, спортивні та інші), об'єднан­ня і організації, партії, нації і держави, суспільство в цілому.

Структурність матерії характеризує її стан з точки зору перервності і неперервності. Матерія перервна, оскільки існує у вигляді множини окремих структурних систем. Одночасно вона неперервна, бо простір між матеріальними структурними системами, тобто між усіма частинками і тілами не є абсолют­ною порожнечею, а містить у собі матеріальні поля: гравітаційні, електромагнітні, ядерні та інші. Перервний і неперервний ха­рактер будови матерії яскраво виявляється у класифікації видів матерії за її фундаментальними фізичними властивостями. У зв'язку з цим розрізняють два види матерії: речовина і поле.

Речовина все те, що має в основному механічну масу спокою. Вона знаходиться у різних станах, у стані електронів, протонів, ріди­ни і твердих тіл, біополімерів, живих організмів. Найбільш розпов­сюдженим видом речовини є плазмовий її стан, у якому знаходять­ся зірки. Реально також існує антиречовина, що утворюється з античастинок: антипротонів, позитронів, антинейтронів тощо.

Поле – це вид матерії, що не має маси спокою. Електро­магнітні, гравітаційні поля забезпечують взаємодію і зв'язок ре­човини у макросвіті. У мікросвіті взаємодія елементарних час­тинок речовини забезпечується ядерними, мезонними, електропозитронними, нуклонними та іншими полями. Поля за­повнюють більшу частину простору як у макросвіті, так і в мікросвіті.

Речовина і поле – якісно різні види матерії і відрізняються один від одного, перш за все, масою спокою. Частинки речовини мають масу спокою, а електромагнітне і гравітаційне поля її не мають. Речовина і поле різняться і за закономірностями руху: швидкість розповсюдження електромагнітного і гравітаційного полів завж­ди дорівнює швидкості у порожнечі, а швидкість руху частинок речовини завжди менше швидкості світла. Третє розрізняння по­лягає у ступені проникності: речовина малопроникна, поля дуже проникні. Речовина і поле різняться також ступенем концентрації маси і енергії. У частинок речовини концентрація маси й енергії завелика, а у елетромагнітного і іравітаційного полів вона мала. Проте, у ядерних полях ця різниця стирається. Крім того, речови­на і поле розрізняються і як корпускулярна і хвильова сутність. Речовина характеризує матерію з точки зору її перервності, корпускулярності, поле неперервності і хвильової природи. Межі між речовиною і полем чітко виступають лише у макросвіті, а для мікропроцесів вони досить відносні.

Слід визначити також, що у світі може існувати і багато інших, невідомих нам видів матерії з незвичайними специфіч­ними властивостями, але всі вони – елементи об'єктивної ре­альності, що існує незалежно від нашої свідомості.