6. Персоналізм

Теїстичний напрям сучасної західної філософії – персоналізм виник наприкінці XIX ст. у США. Його засновниками стали: Боун, Ройс та їх послідовники – Хокінг, Калкінс, Брайтмен, Хауїсон, Флюеллінг, що об'єдналися на­вколо журналу Реrsоnаlіs, заснованого в 1920 р. Французькі пер­соналісти (Ландсберг, Недонсель, Рікьор) згрупувались під керівництвом Муньє та Лакруа навколо журналу «Еsрrіt», заснованого 1932 року. Представниками нерелігійного персона­лізму були Коутс (Англія), Штерн (Німеччина) та інші.

Розповсюдження персоналізму – симптом кризи позитиві­стського світогляду і посилення тенденцій ірраціоналізму. Пред­ставники персоналізму розглядали особу як первинну ре­альність і найвищу духовну цінність, а світ – як вияв творчої активності верховної особи – Бога. Вони намагатись поєднати сцієнтизм і антиспієнтизм, науку і релігію.

Центральним поняттям у персоналізмі є поняття особи, котру розуміють не як реальну людську особу, а як «першоеле­мент» буття, певну духовну сутність, якій властиві активність, воля, самосвідомість. Природа є сукупністю духовних осіб, яку увінчує верховна особа – Бог.

Філософія персоналізму намагається захистити цілісність персональності, зберегти причетність її до прогресу культури. Так, представники російського та українського персоналізму (М. Бердяєв, Л. Шестов, М. Лосський) вважали особу єдиним суб'єктом історії і культури у протилежність народним масам і виступили одними з перших теоретиків масової культури і «масового суспільства». На думку Бердяєва і Шестова, аналіз людини тільки у співвідношенні з природою і суспільством недостатній, однобічний, адже особа мусить затвердити своє неповторне «Я».

Персоналізм розриває поняття індивіда і особи. Якщо індивід – це людина як частина суспільства, роду, «біологічний або соціальний атом», то людина як особа стверджує себе тільки на шляху вільного волевиявлення, бо воля долає і кінцевість життя людини і соціальні перепони як би зсередини людини. Таким чином, у фундаменті вчення персоналізму лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про законо­мірності соціального розвитку не може бути вирішене раціо­нальним пізнанням. Рішення завжди походить від особи, перед­бачає спрямованість волі, вибір, моральну оцінку.

Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок твор­чої активності особи. Однак принцип раціоналізму в персо­налізмі не заперечує, а навпаки, допускає віру в Бога. Розум повинен йти слідом за вірою. Отже, наукові знання не супере­чать даним релігії. Персоналісти розмежовують сфери впливу релігії і науки. Бог розглядається як джерело духовного багат­ства людської особистості. Людина не тільки отримує свою творчу енергію від Бога, але Бог немислимий без людини, бо його сутність відкривається тільки в людському бутті; хоча персоналістський Бог всемогутній, але тільки людина дає йому можливість втілити цю всемогутність у реальну дійсність. Із надприродного абсолюту Бог у вченні персоналістів перетво­рюється в діяльну сутність людини.

Зведення надприродної сутності Бога до природної сутності людини є одночасно і реалізацією Бога, і усуненням його.

Персоналістське розуміння особи характеризується трьома основними рисами у їх діалектичній взаємодії: екстеріоризація, інтеріоризація, трансценденція. Екстеріоризація – це самоздійснення людини зовні; інтеріоризація – внутрішня зосеред­женість індивіда, його духовний світ. Ці дві взаємопов'язані риси захоплені рухом трансцендування, спрямованим до вищих божих цінностей – істини, краси, блага.

Однією з центральних ідей у розумінні особи є думка про залучене існування, що означає активний діалог християн з су­часністю, залучення віруючих людей у соціальні рухи на сто­роні прогресивних сил, де релігійне світосприймання поклика­не відігравати роль конструктивного фактора у перетворенні світу на людських засадах. Персоналісти акцентували виховну функцію особистісної філософії, вбачали в ній педагогіку, спрямовану до пробудження особистішого першопочатку у лю­дині. Велике значення має особистіше спілкування, в якому при­бічники персоналізму вбачають мету і призначення людського існування (кожний індивід «має мету в собі і водночас у всіх»). Зустріч Ти і Я у Ми створює особливий персональний досвід – комунікацію душ, коли відбувається об'єднання людей «по той бік слів і систем».

Джосайя Ройс розробив концепцію «абсолютного волюн­таризму», згідно з якою окремі особи у сукупності створюють «універсальну спілку», що виконує волю «абсолютної особи», котра постійно вабить їх у потойбічний світ «божественної гармонії». Індивіди, за Ройсом, об'єднуючись у політичні, еко­номічні і релігійні спілки, утворюють «досконалий порядок». Американську буржуазну державу Ройс вважав втіленням волі «абсолюту», а найвищою чеснотою – «лояльність» до існую­чого устрою.

Головний представник французького персоналізму – Емманюель Муньє оголошує християнське вчення про особу осно­вою революційного перевороту в житті людства, що дозволяє створити деяке «суспільство осіб» за подобою християнської громади. Оскільки особа, згідно з персоналізмом знаходиться у ворожих стосунках з дійсністю, життя особи починається з того, що вона зламує контакт з середовищем; вона повинна увійти в себе, «зосередитися». Внутрішні властивості особи, «покликан­ня», «інтимність» повинні, на думку Муньє, застерегти особу і суспільство як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, по­єднати особи між собою. Головний спосіб самоствердження особи – внутрішнє самовдосконалення.

Персоналізм – це утопічна спроба конкретизувати христи­янський ідеал особи в умовах сучасного суспільства. У наш час персоналізм значною мірою втратив свій вплив, його основна проблематика розробляється феноменологією, екзистенціаліз­мом, філософською антропологією та герменевтикою.