59. Держава – базовий інститут політичної системи

Поняття "держава" виникло близько трьох тисячоліть тому (стародавня держава Урарту існувала в IX—VI ст. до н.е.). Держава виникла як результат процесів, що відбувалися в суспільстві, як реакція на розвиток його потреб. У різні епохи формувалися і різні погляди на походження держави. За теологічною теорією походження держави пояснюється Божою волею.

Патріархальна теорія доводила, що держава походить від сім'ї; абсолютна влада монарха є продовженням влади батька в сім'ї (патріарха).

Договірна теорія (Гроцій, Гоббс, Руссо) обґрунтовує положення, що держава виникла внаслідок угоди (договору) між людьми. Ця теорія виводить державу не з економічних відносин, а безпосередньо з волі і свідомості людей, їхнього розуму.

Психологічна теорія (Петражицький, Фрейзер, Тард) пояснює державу особливими властивостями психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпорядкуванні. Теорія ненасильства (Гумплович, Дюрінг) обстоює виникнення держави актом насильства, завоюванням землеробів кочівниками. При завоюванні має бути певний рівень продуктивних сил, має існувати власність.

Згідно з макрсизмом, держава виникає разом з поділом суспільства на класи, соціальні групи. Організація, яка виникла із родоплемінних форм, стає державою, коли її зміст і функція зводяться до захисту економічних, політичних та ідеологічних інтересів групи, що володіє основними засобами виробництва. Зовнішніми ознаками утворення держави в древній Греції були: заміна суспільного поділу за ознакою кровних зв'язків територіальним поділом і організацією; виділення зовнішнього щодо суспільства апарату влади (армія, поліція, суд); утримання цього апарату за рахунок податків з громадян.

Своєрідно витлумачив суть держави німецький вчений М.Вебер, який розробив "політичну соціологію панування". Влада, за Вебером, означає можливість здійснення волі всередині певного соціального відношення, навіть всупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він вважав здатність апарату управління гарантувати "порядок" на даній території шляхом погроз або й застосування психічного й фізичного насильства.

Держава як політична організація — це такий суспільний механізм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.

Функціонування держави у внутрішньополітичному і зовнішньополітичному просторі набуває особливого значення, оскільки без цього політичного інституту неможливі національна ідентифікація і самовизначення. В такому разі функції держави покликані "захистити" вільний розвиток нації як складової світового співтовариства.

60. ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА Життя суспільства - складний, цілісний процес активно-творчої діяльності людей, яка спрямована на засвоєння та перетворення світу, створення, збереження, примноження, засвоєння культури, у ході чого задовольняються, виробляються, розвиваються людські потреби. Світ культури - це світ предметів, наповнений ідеальним змістом та значенням, у яких закодована, акумульована соціальна інформація, досвід багатьох поколінь. У реальному суспільному житті щільно переплетені та рівно необхідні матеріальне, речове та ідеальне, духовне. Духовне просякає усі сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, суто духовну. Адже у будь-якому виді діяльності людина прагне задовольнити не тільки матеріальні, але й духовні потреби, переслідує ту чи іншу мету. Цей процес виробництва та використання закодованої інформації і є духовним життям суспільства.

Духовне життя суспільства - це активно-творча діяльність людей — засвоєння та перетворення світу, яка є у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та ідеального змісту. Духовне життя суспільства зв'язане з задоволенням духовних потреб, функціонуванням свідомості, стосунками між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства охоплює не тільки ідеальні явища, але й суб'єктів духовного життя, які мають певні потреби, інтереси, ідеали, а також соціальні інститути, що займаються виробництвом. Стан духовного життя визначається усіма його складовими.

Духовне життя суспільства має і другий аспект. Духовне життя суспільства виступає і як відносно самостійна сфера суспільного життя. Розподіл праці та соціальна диференціація суспільства привели до того, що духовна діяльність відокремилася в самостійний вид виробництва і стала заняттям окремих спільностей людей. Так виникла духовна сфера суспільного життя - один з рівнів духовного життя суспільства, що зв'язаний з спеціалізованим духовним виробництвом, спрямованим на задоволення переважно духовних потреб, з функціонуванням спеціалізованих соціальних інститутів, що професійно зайняті створенням, зберіганням та поширенням духовних цінностей. Зрозуміло, що і в таких умовах зберігаються непрофесійна духовна діяльність та стихійна система розподілу, споживання духовних цінностей.

61. ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ЛЮДИНИ. СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ ЛЮДИНИ.. Проблема людини вирішувалася по-різному різними філософськими школами і напрямами, серед яких можна виділити основні: об'єктивно-ідеалістичне розуміння сутності людини, суб'єктивно-ідеалістичне, метафізично-ідеалістичне, діалектико- матеріалістичне, ірраціональне.

Особливе значення ця проблема має в діалектико-матеріалістичної філософії. У ній була позначена мета суспільства: забезпечення вільного розвитку кожної людини, її всебічного розвитку.

Важливість вирішення проблеми людини пов'язана з тим, що людина це творець історії суспільства, суб'єкт усього різноманіття видів діяльності і без розуміння сутності людини неможливо зрозуміти історичний процес . У сучасних умовах при загостренні глобальних проблем підвищилася відповідальність людини за свою діяльність і перш за все його відповідальність за збереження природи та збереження життя на Землі.

Людина - явище дуже складне, тому дослідження людини - це завдання медицини, фізіології, педагогіки, психології, психіатрії, естетики, культурології та ін, тобто цілого комплексу наук.

Специфіка філософського підходу полягає в тому, що у філософії людина розглядається як цілісність, людина і світ людини в його основних проявах. Ще деякі античні філософи, і в їх числі Аристотель, зрозуміли основну сутність людини, називаючи його громадською твариною. Пізніше проблема людини розглядалася багатьма філософами, в тому числі Г. В. Плехановим, який писав, що людина це громадське істота, здатне виробляти і використовувати знаряддя праці, змінювати навколишній світ, що володіє свідомістю як функцією високоорганізованого мозку і членороздільною мовою.

У цьому визначенні висловлена важлива думка про поєднання в людині природного і соціального.

62. СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ ЛЮДИНИ, ІНИВІДА, ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ, ОСОБИПоняття "людина — індивід - особа - особистість - індивідуальність", характеризують якісні прояви людини. Поняття "людина” означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот.

Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні і унікальні природні і соціальні якості. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін.

Поняття "особи" характеризує певні реальні якості людського індивіда. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають два найважливіших моменти.

По-перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані: за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях, постає представником певних соціальних верств По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.

Коли людина характеризується як особистість до характеристик особи додається "самість". вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей: наявність у особи такої "самосії" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особистість.

Як особистість людина усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги і постає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.

Індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.

63. КУЛЬТУРА І ОСОБАКультура (лат. cultura — обробіток, культивування) — сукупність матеріальних і духовних цінностей, створення і створюваних людством у процесі суспільно-історичного практики, включаючи творчу і діяльність по їх виробництву, а також способи їх застосування і передачі. Вузьке розуміння культури означає матеріальну культуру і духовній культурі .Культура явище історичне, що розвивається залежно від зміни соціально-економічних відносин і політичних систем. На противагу ідеалістичним теоріям культури, що відривають духовну культуру від матеріальної основи і пояснюють її як духовній продукт еліти, матеріалізм розглядає процес виробництва матеріальних благ як основи і джерело розвитку духовної культури і звідси випливає, що в безпосередніх або опосередкованих формах культура створюється діяльністю трудящих. Будучи залежною від матеріальних умов духовна культура не змінюється автоматично слідом за матеріальною основою, а характеризується відносно самостійністю (спадковість), взаємовплив культур різних народів. Моральна культура особи невід'ємна складова частина духовної культури. Моральна культура особи — це міра її моральної соціалізації, тобто ступінь освоєння і привласнення пануючих у суспільстві моральних цінностей, ступінь реалізації їх у діяльності в різних сферах суспільного життя. Інакше кажучи, — це досягнутий особою ступінь морального розвитку, який характеризується засвоєними і реалізованими в діяльності моральними цінностями.

Культуру можна описати як здатність людини формувати свою поведінку, спілкування з іншими, середовище і ставлення до життя за допомогою духу. Метою і призначенням культури є краса або гармонія всього, що існує. Краса – це промінь світла з неба, відображення буття особи і її головне бажання, це місце, де зустрічаються істина й доброта, де виховується гуманність: через Бога – до ближніх.

Культурна особа та, котра гармонізувала в собі чесноти і цінності. Світло, радість, подяка, краса – це вічні джерела, котрими вона наскрізь просякнута. Якщо чогось із цього не вистачає, то замість мистецтва вона створить підробку, замість істини – напівістину, замість доброти – удавання, замість свободи – рабство пристрасті. Культурна людина – скромна і правдива. Вона цінує іншого, милосердно, великодушно ставиться до його слабкостей, комплексів та обмежень. Глибини культури можна досягти тільки завдяки пожертві, самозреченню і пошуку..

64. ІСТОРИЧНІ ФОРМИ СПІЛЬНОСТЕЙ ЛЮДЕЙСоціальні спільності людей. Важлива роль у життєдіяльності суспільства належить соціальним спільностям людей.

Доведено, що соціальні спільності виникають природно-історичним шляхом, тобто під впливом об'єктивної необхідності, незалежно від волі та свідомості людей. Як свідчать дослідження історично першими спільностями людей були рід та плем'я. Саме вони забезпечували функціонування та розвиток виробництва засобів до існування, форм їх обміну, розподілу та споживання, відтворення самої людини. Згодом, на руїнах родоплемінного суспільства з'явилися класи та народності, а пізніше соціальна структура суспільства поповнилась ще одним елементом - нацією.

1) Група кровних родичів, що ведуть своє походження по одній лінії усвідомлюють себе нащадками спільного предка, мають спільне родове ім'я, утворюють таке об'єднання, як рід. Л.Морган, досліджуючи систему родових відносин у ірокезів, вирізняв, зокрема, такі основні риси: рід обирає старійшину чи вождя й може звільнити його з цієї посади; регулює шлюбні стосунки; слідкує за рівним поділом майна померлих членів роду; здійснює взаємодопомогу, захист та кровну помсту; має своє ім'я, спільне місце поховання й демократичні збори, де вирішуються корінні питання життєдіяльності.

Етнографічні, історичні, археологічні факти свідчать, що визначальними рисами родових стосунків є: рівність всіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами.

 2) Плем'я охоплює декілька родів, проте не вичерпується їхньою кількісною характеристикою, а визначається спільністю території, економічною характеристикою, відносинами одноплемінників, єдиною племінною мовою, культурою, самосвідомістю й традиціями.

3) Народність виникає з потреби збереження такої внутрішньої спільності людей, що формувалась під впливом їхнього проживання на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв і рис характеру.

Народність – це історична спільність людей, що утворюється з племен і передує нації. У нерозвиненому вигляді має всі ознаки нації – проживання на спільній території, одна мова, спільний психологічний склад, що виявляється в особливостях культурного розвитку та побуту. Проте для народності є характерною слабкість внутрішніх економічних зв'язків, відносна ізоляція (натуральне господарство, замкнутий спосіб життя, труднощі зв'язків населення різних областей) людей.

 Звичайно, історія не стоїть на місці. Розвивається виробництво, зростає продуктивність праці, удосконалюються техніка й технологія, наука і культура. Універсальні зв'язки руйнують натуральне господарство. На руїнах народності виникає така спільність, як 4)нація.

65. ЦІННОСТІ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВАУ сучасному світі одне з перших місць займають наукові цінності. Але був час (первісне суспільство), коли наука навіть не існувала і, отже, не існували ЇЇ цінності. В епоху Середньовіччя, коли панував релігійний світогляд, вищими цінностями вважалися божественне одкровення і догми священного писання.   Класифікація цінностей залишається науковою проблемою. Вважається, що найзагальнішою основою класифікації цінностей виступають: сфери громадського життя, носії цінностей, ієрархія цінностей. Основні сфери громадського життя звичайно розрізняють три групи цінностей: матеріальні, соціально-політичні і духовні.   Матеріальні цінності — це ціннісне значення природних об'єктів і предметних цінностей, тобто засобів праці і речей — безпосереднього споживання. Природні цінності: природне благо, укладене в природних багатствах. Предметні цінності, створені людиною: споживча вартість продуктів праці (корисність взагалі), культурна спадщина минулого, що виступає у вигляді предметів багатства, сучасників і предметів релігійного поклоніння.   Соціально-політичні цінності — це ціннісне значення соціальні і політичні явища, подій, політичних актів та дій. Соціально-політичні цінності: соціальне благо, що є в суспільно-політичних явищах, і прогресивне значення історичних подій (революцій, угод, договорів та ін.).  Духовні (суб'єктивні) цінності — це нормативна, рекомендаційно-оціночна сторона явищ суспільної свідомості, що виражається через відповідні форми, служить нормативною формою орієнтації людини в соціальній і природній реальності. Всі ідеї у сфері цінностей виконують яку-небудь функцію, регулюють ті чи інші відносини людей, виступаючи засобами й об'єктами їх діяльності. Особливе місце займає культура як цінність інтегрального порядку. По-перше, тому, що культура поєднує матеріальні, соціально-політичні і духовні цінності, створені працею людини для задоволення своїх потреб. По-друге, тому, що культура — це не тільки сукупність створених цінностей, але й спосіб створення і засвоєння цінностей, тобто спосіб реалізації творчого потенціалу людини у сфері матеріальної і духовної діяльності. Інакше кажучи, це не просто сума предметів і цінностей, але й процес розкриття здібностей і дарувань людини, формування в нього відповідних ціннісних орієнтацій. Культура як цінність — це все те, що сприяє розвитку людини, її гуманності, шляхетності і творчих здібностей, що сприяє зростанню її волі, збільшенню влади над природою, суспільними відносинами і самим собою.   Кожне покоління використовує накопичений досвід, освоює досягнення і рухається далі, до створення нових цінностей. У культурі існують три види цінностей: цінності — ідеали; цінності — властивості речей, виявлені в результаті взаємодії з цінностями — ідеалами; цінності — речі, що мають ціннісні властивості. З погляду носія розрізняють: індивідуальні, групові або колективні, загальнонародні і загальнолюдські цінності. Особиста, або індивідуальна цінність — це цінна значимість предмета, явища, ідеї для конкретної людини. Особисті цінності визначаються схильностями, смаками, звичками, рівнем знань та інших індивідуальних особливостей людей.. Групові цінності — це цінна значимість предметів, явищ, ідей для яких-небудь спільностей людей (класів, націй, трудових, військових колективів та ін).   Загальнонародні і загальнолюдські цінності — це ціннісна значимість предметів, явищ, ідей для даного суспільства або для світового співтовариства.  Вищі цінності — частина матеріальних, духовних і соціально-політичних цінностей, що, як правило, мають загальнонародне і загальнолюдське значення — мир, життя людства, цінності суспільного ладу, уявлення про справедливість, волю, права й обов'язки людей, дружбу, любов, довіру, родинні зв'язки, цінності діяльності (праця, творчість, творення, пізнання істини), цінності самозбереження (життя, здоров'я), цінності самоствердження і самореалізації, цінності, що характеризують вибір особистих якостей: чесність, хоробрість вірність, справедливість, доброта та ін. Вищі соціально-політичні цінності — патріотизм, захист Батьківщини, військовий обов'язок, військова честь та інші, що мають загальнонародний, традиційний характер.

   Моральні цінності — явища моральної культури, за допомогою яких задовольняються суспільні й індивідуальні потреби в подоланні суперечностей між поведінкою особи й інтересами суспільства. Втрата моральних цінностей — це втрата морального здоров'я людини і суспільства.