logo search
Конспект лекций_технология и дизайн

2. Практика – критерій істини, основа і ціль пізнання. Види практики

Пізнання виникає на основі практики і для потреб практич­ної діяльності людини. Тільки у процесі практичної взаємодії із зовнішнім світом у людей складаються певні уявлення і понят­тя про дійсність, вони починають пізнавати її, набувають знань про неї. Звичайно, поза практикою і незалежно від неї не може бути дійсного, наукового пізнання світу.

Оскільки практична діяльність має усвідомлений характер, то ідеальна основа складає її необхідний момент. Між прак­тикою і теорією існує внутрішня єдність. Але це зовсім не оз­начає, що теоретична діяльність є формою практики, причому слід зауважити, що в діалектичному взаємозв'язку теорії і прак­тики пріоритет належить саме практичній діяльності. При цьому теорія не зводиться до простої реєстрації фактів дійсності або її теоретичного коментування. Вона покликана випереджати практику, виявляти об'єктивні потреби і тен­денції соціального розвитку.

Практика це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом засвоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і складає загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика багатогранна і має різні рівні. Під практикою розум­іють усі види чуттєво-предметної діяльності людини (як вироб­ництво, так й інші види діяльності, наприклад, педагогічну, ху­дожню, адміністративну тощо).

Структура практики містить у собі такі моменти, як по­треба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допо­могою яких досягається мета і, нарешті, результат діяльності.

Практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, служить критерієм, мірилом перевірки істинності результатів пізнання. Практика виступає критерієм істини, тому що вона як мате­ріальна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з'єднує і співвідносить об'єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме у такій дії ви­являється істинність думки.

Практика – це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспіль­ства, на пристосування природного і суспільного середовища до по­треб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспря­мована діяльність людей, що веде до перетворень об'єктивного світу.

Суспільно-історична практика людей включає в себе безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі:

1. Основним і вихідним видом суспільної практики є перш за все матеріально-виробнича діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей.

  1. Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.

  2. Науково-пізнавальна діяльність: у поняття практики вхо­дить також експеримент (виробничий, природничо-науковий і соціальний).

  3. У практику входить також діяльність людей у сфері сімей­ного і побутового життя, що являє собою певну сукупність ма­теріальних та ідеологічних відносин..

У такому широкому розумінні практика і становить основу всього процесу пізнання, виконуючи величезну теоретико-пізнавальну і гносеологічну роль.

Проблема практики в пізнанні це проблема взаємодії суб'єкта і об'єкта. Як відомо, від античності і аж до німецької класичної філософії під суб'єктом розуміли людину як особливу природ­ну істоту, котрій притаманні свідомість, здатність усвідомлюва­ти себе, свою діяльність. При цьому зовсім ігнорувалась соціаль­на сутність людини, її активна роль у перетворенні навколишнього світу. Об'єктом пізнання виступав весь матері­альний світ, що існує поза суб'єктом і його діяльністю і актив­но впливає на суб'єкта. Тому зв'язок між суб'єктом і об'єктом виявлявся зовнішнім, одностороннім і зводився головним чи­ном до того, що суб'єкт пасивно сприймає об'єктивний світ.

У теорії пізнання діалектичного матеріалізму суб'єктом пізнання виступає не просто людина як біологічна істота, а як істота соціальна, що знаходиться в певних стосунках з іншими людьми. Людина може бути суб'єктом тільки як член суспіль­ства, включений у систему суспільних відносин.

Суспільний характер має не тільки суб'єкт, але й об'єкт, з яким на основі практики суб'єкт взаємодіє. Суб'єкт взаємодіє на кожній сходинці свого розвитку не з усім об'єктивним світом, а тільки з тією його частиною, яка так або інакше залучається у сферу діяльності суспільства на тому або іншому етапі пізнан­ня. Таким чином, об'єктом, пізнання на кожній історичній схо­динці розвитку суспільства виступає не вся матерія, не вся об'єктивна реальність, а тільки та її частина, що знаходиться у взаємодії з суб'єктом у його практичній діяльності. Точніше, об'єктом пізнання стають тільки ті явища природи, що так чи інакше залучаються у сферу трудової діяльності.

Отже, обов'язковою умовою пізнання на основі практики виступають взаємодії між суб'єктом і об'єктом. Вирішальним у цьому експерименті є об'єкт, бо він обумовлює можливості влас­ної зміни. Але реалізація цієї можливості здійснюється завдя­ки активній, перетворюючій діяльності суб'єкта, тобто в діалек­тичній взаємодії суб'єкта і об'єкта. Активною стороною тут виступає суб'єкт.

Які ж гносеологічні функції практики? По-перше, вона пов’язує суб'єкт пізнання, тобто людину з об'єктом, з наявністю того, що пізнається. Істинне знання бере свій початок з безпо­середньої практики. Практика дає пізнанню можливість існу­вання і обґрунтування його. У цьому відношенні практика ви­ступає як джерело всіх знань.

По-друге, зв'язок практики з процесом пізнання полягає в тому, що саме пізнання об'єктивного світу зумовлене потреба­ми суспільної практики людей. Наприклад, астрономія виникла з практичної необхідності визначати успішне мореплавання людей, геометрія була породжена потребою виміру земельних площин, фізика з необхідності знати будову і властивості матерії з метою практичного оволодіння силами природи.

По-третє, практика вказує людині об'єкт пізнання, який виді­ляється з безлічі і розмаїття явищ оточуючої дійсності, пізнання котрих стає історичною необхідністю. Практика надає пізнанню необхідний фактичний матеріал, що підлягає узагальненню і те­оретичній обробці. Практика формує сам об'єкт пізнавальної діяльності, визначає будову, зміст і напрямок його розвитку.

Крім того, практика озброює пізнання приладами, різним обладнанням і тим самим сприяє успіхам пізнання. Отже, саме практика є вихідним пунктом і основою всього пізнання.

Наукові знання мають життєвий сенс лише у тому випадку, коли вони втілюються у життя. Кінцевою метою пізнання є не знання самі по собі, а практичне перетворення дійсності для за­доволення матеріальних і духовних потреб суспільства і людини.

Практика виконує у процесі пізнання винятково важливу роль: практика основа наукового пізнання, вихідний пункт пізнавального процесу, рушійна сила розвитку пізнання, критерій його істинності і кінцева мета.

Таким чином, пізнання це процес активного цілеспрямо­ваного відображення матеріального світу у свідомості людини. Це відображення є складним процесом руху людського пізнан­ня від незнання до знання, від неточного знання до знання більш повного і точного. Підґрунтя теорії пізнання становить визнання існування об'єктивного світу і відображення його в мозку людини. Пізнання виникає завдяки виливу на людину природи і явищ суспільного життя. Вихідним пунктом і осно­вою всього процесу пізнання є практика критерій істини.