20.Поняття субстанції, атрибутів та акциденції. Реальне та ідеальне буття.

В загальних рисах субстанцію розуміли як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів-Бог.

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:

- незмінна основа мінливих явищ (атоми Демокріта,монади Лейбніца);

- субстрат як носій певних влас-тей.

Емпіризм заперечував це поняття, оскільки в досвіді не представлені ні першопричина, ні незмінна основа явищ, ні субстрат властивостей. І. Кант розумів під субстанцією апріорну форму, яка так упорядковує досвід, що в мінливому завжди є щось незмінне.

Г.-В.-Ф. Гегель осмислює субстанцію як суб'єкт (ідея, Бог), який сам себе розвиває через творення світу і його пізнання. В онтології М. Гартмана поняття «субстанція» охоплює відносну стабільність в процесах, в мінливому, а також означає субстрат, носій мінливості. В цьому значенні, вважає він, поняття субстанції правомірно вживати лише у сфері неживої природи, де відносно незмінним виступає матерія чи енергія. В інших

сферах буття незмінність також наявна, але вони позбавлені моменту субстратності. І тому застосування поняття субстанції в цих сферах недоречне.

У субстанції є складові її атрибути і стани – модуси. Взагалі атрибутів нескінченне число, але так чи інакше будь-яка істота може бути представлена в двох атрибутах, доступних людині – мисленні і протяжності, без якої немислимі скінчені речі. Модус – це стан субстанції. Модус знаходиться в субстанції і виражається через її атрибути.

Акциденція – неістотне, випадкова зміна, властивість предмета – їй протистоїть субстанційне або істотне (вперше вживалося Арістотелем). Субстанційне існує само по собі(Спіноза). Акциденція – існує при чомусь; все існуюче – модуси субстанції. Філософ. акциденція: символ – одна із форм пізнання світу. У символі відкривається сама сутність людської свідомості, але ця сутність ніколи не втрачає зв’язку із первісними експресивними переживаннями.

В сучасній некласичній філософії М. Гартмана розвинуте нове бачення буття і сущого. Він виділив дві якісно різні сфери (шари) буття: реальне та ідеальне, але кожному з них надав самостійного значення. Реальне буття — це незалежне від субъективного відображення існування предметів, явищ і процесів.До реального буття потрапляє все, що існує в часі та має індивідуальну форму: матерія, життя, психічні та духовні явища. Причому простір має лише матеріальна реальність (неживе і живе), а інші (психічне, духовне) існують в часі. Так був подоланий матеріалізм, який усі сфери включав до матеріального. Реальному буттю якісно протистоїть ідеальне – математичні, логічні предметності та цінності. Ідеальні речі характеризуються позачасовістю, надіндивідуальністю, нематеріальністю.

Реальне буття є зовнішнім, фактичним, тимчасовим, а ідеальне – світ чистих суттєвостей (“ейдосів”), які мають справжню явність. Н.Гартман протиставляє матеріальне буття як емпіричне, тимчасове ідеальному буттю як надісторичному, вічному.

Основна думка щодо зв'язку ідеального й реального буття виражена таким чином:

“Ідеальне буття функціонує в реальному як рід основної структури. І, отже, реальний світ

перебуває у внутрішній залежності від нього. Ідеальне буття, із свого боку, не зумовлене реальним буттям, не пов'язане з існуванням чогось реального. Пануюча тут зумовленість однобічна”. Наявність “сутнісних” відносин у реальному світі оголошується свідченням їх “буттєвого” характеру, причому характер їхнього буття інший, ніж буття реального миру, а саме – ідеальний. Сфера сутностей постає в реальному світі як його ідеальна структура, як “загальна закономірність”.