9. «Науки про природу» (точні, природничі) та «науки про дух» (гуманітарні, суспільні).

Тільки на початку минулого століття, розуміючи, що без наукового аналізу галузі духовного життя людей неможливо гарантувати обґрунтованість знань про світ природних процесів і явищ, виникає потреба визначення особливостей та меж тієї галузі, що трактується як гуманітарне пізнання, тобто «науки про дух». Оскільки вступити в безпосередній контакт із внутрішнім світом людини дослідник не може, то він має досліджувати усілякі зовнішні прояви духового життя і саме в них виявляти ті сутності, які складають його зміст. Такий опосередкований характер наукового пошуку й є специфічною рисою гуманітарного пізнання. Тому важливими складовими гуманітарної сфери кінця ХІХ – початку ХХ ст. стають мовознавство, психологія, історія та філософія.

Ідея «наук про дух» з самого початку пов’язана з вивченням інтелектуальних і вольових процесів, емоційних переживань, недоступних сприйняттю зовнішнього спостерігача, але відкритих особистісній рефлексії. Отже, побудова гуманітарного знання з необхідністю передбачала створення особливих способів його представлення, за допомогою яких воно має стати інтерсуб’єктивним. Необхідною стала розробка спеціальної мови, прийомів і методів пізнання, що свідчило про те, що гуманітарна галузь відрізняється від природничо-наукової за предметом, методом отримання і способом організації знання. Така специфіка потребувала формування особливої галузі пізнання – гуманітарної.

Ф.Шляйєрмахер, В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, В.Дільтей започаткували нову гуманітарну традицію через постановку проблеми визначення специфіки сфери гуманітарного знання і специфіки методології гуманітарного пізнання та обґрунтували необхідність повороту в пізнанні від виявлення загальних законів до пізнання одиничного, індивідуального. Відповідно до цього, як відомо, почали вирізняти і протиставляти «науки про природу» і «науки про культуру» та розрізняти методи природничо-наукової й гуманітарної сфери.

Предметом філософії природи та філософії історії постає вже не тільки й не стільки природа як цілісність чи, відповідно, історія як цілісність, скільки — й сам спосіб осягнення а) природи науками про неї; б) культури (духу) — науками про культуру (дух).