Характерні особливості Німецької Класичної філософії (Фіхте, Шеллінг, Гегель).

І. Г. Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Він був переконаний у справедливості твердження великого філософа про науковість філософії. Фіхте називає свою філософію вченням про науку (науковчення). Наука, на його думку, систематична, а системний характер є необхідним, проте недостатнім визначенням істинного знання. Істинність усієї системи, на думку Фіхте, базується на істинності її наукового основоположення.

В основі філософії Фіхте лежить твердження, що практично діяльне ставлення до предмета передує теоретично-споглядальному відношенню до нього. Свідомість у Фіхте не дана, а задана, породжує сама себе. Очевидність її, гадає Фіхте, засновується не на спогляданні, а на дії, не вбачається інтелектом, а стверджується волею.

Філософія Фіхте в цілому, незважаючи на певні недоліки та суперечності, мала значний вплив на подальший розвиток філософської думки. По-перше, Фіхте спробував поєднати пізнання і природу, людину і світ; по-друге, він розуміє свідомість як діалектичне утворення, в якому почуття, сприймання мисляться як нижчий щабель реалізації самосвідомості; і, по-третє, вчення Фіхте справило вплив на розвиток філософії «активної сторони», тобто на розвиток «рефлексії практичних відносин «Я» із зовнішньою реальністю.

При конкретизації та більш детальному розгляді філософської системи Шеллінга слід зазначити, що вона складається із: 1) «Системи теоретичної філософії»; 2) «Системи практичної філософії»; 3) «Філософії мистецтва» (теологія і мистецтво).

У системі теоретичної філософії Шеллінг при дослідженні проблеми − як вивести об'єкт із суб'єкта − зіткнувся з фактом, що всі люди сприймають зовнішній світ як незалежний від свідомості. Проблема виявилась у поєднанні цих двох протилежних тверджень. Наскільки це можливо, щоб об'єкт від нас не залежав і в той же час був результатом суб'єктивної діяльності. Вирішуючи її, Шеллінг створив теорію підсвідомої творчості.

У системі практичної філософії Шеллінг розглядає проблему свободи і необхідності. Свобода − усвідомлена діяльність, необхідність - підсвідома діяльність. Шеллінг досліджує зв'язок між ними.

Цей зв'язок − перетворення свободи у необхідність: вільна діяльність, об'єктивуючись, перетворюється у діяльність необхідну. Отже, свідома діяльність приводить до протилежних результатів. Суперечливість свідомої діяльності він називає необхідністю. Шеллінг вважав, що люди не можуть переслідувати цілі, які можуть повністю здійснитися, і тому не припускав, що антагонізм свободи і необхідності з часом може бути усунений.

У філософії мистецтва Шеллінг розглядав мистецтво як завершення філософської системи: «Мистецтво - зброя філософії». Мистецтво, як форма його змісту («естетичні споглядання»), і є процесом пізнання.

Натурфілософія Шеллінга може показати, як природа приходить до розуміння, яким чином природа у сходженні своїх потенцій створює в людині розум. Шеллінг вважав, що найвищим результатом емпіричного пізнання є закон. Теоретичне мислення є виведенням законів із принципів. Натурфілософія вища від емпірії і передує теоретичному мисленню. Натурфілософія - необхідна сходинка розвитку знань.

Далі необхідно звернути увагу на те, що вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, вважає Гегель, є відносною, як і їх взаємна протилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктивною людською діяльністю, а й не залежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є «інобуттям» цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.

При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес безперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною та ідеальною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії «чистого мислення» і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає «інобуттям» абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї - це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).