71. Ідеї та напрями філософії прагматизму, позитивізму та неопозитивізму.

Філософський напрям прагматизму виник у кінці XIX ст., був надзвичайно популярним у першій чверті XX ст. Ключовими поняттями цієї філософії є користь, вигода, ефективність. Людина з прагматично зорієнтованим світоглядом - це, перш за все, активна, ініціативна особистість, що зорієнтована на досягнення отримання максимального ефекту при розв'язанні будь-яких життєвих ситуацій.

Засновником цього напряму був американець Чарльз Пірс (1839-1914). Його філософська концепція сформувалась як гносеологічна, і в роботах послідовників гносеологічний аспект постійно був на першому місці. Проблема пізнання зводиться прагматиками не до отримання об'єктивної істини, а до отримання ідеї, яка дає необхідний результат. Пізнання виробляє здатність пристосовуватись до ситуації конкретного середовища і формує звички, що ґрунтуються на вірі, як довірі до здобутого знання. Віра у Пірса - це переконання, які базуються на довірі до певних ідей. Якщо віра не дає відповідного результату, то людина повинна «включити механізм сумніву», який буде початком нової віри.

Перехід від сумніву до віри відбувається завдяки впертості, авторитету, апріорному осягненню та науковому пізнанню. З усіх цих чотирьох засобів отримання віри Пірс наддає перевагу науковому пізнанню. Суть філософії пізнання Пірса полягає в тому, що він поняття предмета ототожнює з його практичним значенням, а істина в нього ототожнюється з практичною ефективністю знання.

Послідовник Пірса - Вільям Джеме (1843-1910) надає філософії прагматизму соціальної спрямованості. Для нього не суттєво: існує, наприклад, Бог чи не існує. Якщо віра в Бога допомагає людині в житті, то ідея Бога — істина. Прагматизм, за уявленнями Джемма, не протиставляє істину і благо, а об'єднує їх. Істинність-будь-якої теорії полягає у здатності працювати на людину.

Продовжувач філософії прагматизму Джон Дьюї (1859 -1952) вважає, що пізнання - це процес переходу не контрольованої людиною ситуації у контрольовану. Буття він розглядає як систему проблемних завдань, а ідеї — це варіанти рішень. Дьюї розглядає ідеї як інструменти при вирішенні завдань, а тому його теорію вважають предтечею філософії інструменталізму, на основі якого виник операціоналізм Вільямса Бріджмена.

У середині XIX ст., після розпаду гегелівської філософії, в Європі виникає безліч філософських напрямів, але вони довго не існували. У цей час набирає популярності вчення французького математика Огюста Конто (1798-1857 pp.), який, вивчаючи філософію, доходить до висновку, що вона не може бути наукою, тому що її положення розмиті, спекулятивні. Справжня наука, писав Конт, повинна спиратись на реальні факти, а її положення тоді достовірні, коли доведені і підтверджені досвідом. Називаючи свою філософію «позитивною», О. Конт хотів тим самим підкреслити, що її завданням є:

а) вивчати зміст реальних предметів та явищ, ігнорувати проблеми, які мають вигаданий, нечіткий характер;

б) розробляти ті теми, які мають практичну цінність, а не працювати заради пустої цікавості;

в) не обмежуватись критикою поглядів того чи іншого мислителя,

критика повинна стати засобом для формування позитивних рекомендацій у вирішенні актуальних проблем.

Представником позитивної філософії, писав Конт, може бути той філософ, який зрозумів, що справжніми науками є науки про природу, тобто ті, що дають позитивний результат, але аж ніяк не філософія.

Погляди О. Конта розвинули німецькомовні філософи — швейцарець Р.Авенаріус( 1843-1896) і віденський професор Е.Мах (1838-1916), які назвали свою філософію емпіріокритицизмом. Прийнято вважати, що емпіріокритицизм — другий етап розвитку позитивізму. Мах і Авенаріус основну увагу зосереджували на вирішенні питань пізнання. У першій чверті XX ст. в Європі набирає популярності напрям, який виник на основі позитивізму О.Конта, емпіріокритицизму, поглядів Дж.С.Мілля, Г.Спенсера, що отримав назву неопозитивізм.

Неопозитивізм. Це третій етап розвитку позитивізму. На відміну від двох попередніх, його представники Л.Вітгенштейн (1889-1951), Р.Карнап (1891 -1970), А. Тарський (1902-1984) та інші, шукаючи більш вагомі засоби інтерпретації реальності, ніж відчуття та переживання, звертаються до мови. Так, згідно з поглядами австрійського філософа і логіка Вітгенштейна мова є формою «життя і мислення». У праці «Філософські дослідження» Л.Вітгенштейн писав, що дійсність - це гра слів. Філософія логічно фіксує висловлювання про факти, а не з'ясовує сутність явищ. Тому, писав він, нам «... не слід створювати якихось теорій. У наших висловлюваннях не повинно бути нічого гіпотетичного. Всяке з'ясування суті явищ не може мати місця в наших роздумах, його мусить замінити описування, яке отримує своє світло, свою мету завдяки філософським проблемам».

У 1922 р. у Віденському університеті частина філософів-неопозитивістів (М.Шлік, Р.Карнап, О.Нейрагп, Г.Гантаін.) об'єдналась у гурток «Віденське коло», який став організаційним ядром логічного позитивізму. Основними принципами членів «Віденського кола» були: емпіризм, фізикалізм, емотивізм (погляди, згідно з якими оцінки і етичні норми є результатом дій емоцій, а не пізнавального процесу). Члени «Віденського кола» ще раз підтвердили свою переконаність у тому, що філософські положення не мають ніякої пізнавальної цінності[8, c. 376-378].

Висловлювання про щось має зміст тоді і тільки тоді, якщо йому передувала логічна послідовність висловлювань, сформованих на основі досвіду, протокольно зафіксованих стосовно якихось подій, явищ і т.д.

Неопозитивізм не є якимось одноманітним напрямом. В його 80-річній історії були різні течії і відтінки, але спільним для них було і є твердження, що:

• філософія не є справжньою наукою, вона тільки логічний аналіз наукової мови;

• в основі наукового знання є досвід людини;

• науковими знаннями можуть бути тільки ті знання, які ми можемо верифікувати досвідом (емпірично);

• істинними можуть бути також і ті знання, які ми можемо логічно довести.

72. Марксизм і його історичні інтерпретації в ленінізмі та лівому марксизмі.

Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Відзначимо те, що вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса виникло наприкінці 40-х років ХІХ століття в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби. Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових та національних відносин, створяться умови для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з погляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через установлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ суспільства на соціальні класи і приведе до однорідного, соціально справедливого суспільства.

У марксизмі розроблено такі стрижневі політичні ідеї: істинне народовладдя можливе тільки за умови подолання приватної власності на засоби виробництва, їх усуспільнення; досягнення в суспільстві цілковитої соціальної справедливості; визначальними в політичному розвитку суспільства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису й надбудови; головною умовою перемоги революції є диктатура пролетаріату; авангардом робітничого класу має бути комуністична партія; держава - механізм економічно наймогутнішого класу; право - зведена в закон воля панівного класу; комуністична суспільно-економічна формація складається з двох фаз - соціалізму та комунізму; в комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й права поступово відімруть, поступившися громадському управлінню не людьми, а речами й виробничими процесами; на найвищій фазі комуністичної формації людство здійснить стрибок із царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане передумовою вільного розвитку всіх.

У другій половині XIX ст. марксизм набув значного поширення в багатьох країнах світу, де розгорнувся робітничий рух. Починаючи з 50-х років ідеї марксизму стали популяризувати і в Росії. Ґрунт для їхнього сприйняття вже був підготовлений революційними демократами та народниками.

Особливу роль у поширенні й розвитку марксистської соціально-політичної теорії в кінці XIX - на початку XX ст. відіграв В.І. Ленін (1870-1924). Розробляючи свої організаційно-тактичні ідеї, Ленін використав як досвід європейської соціал-демократії, так і традиції російського визвольного руху, традиції Чернишевського, народників. На перетині історії соціалізму та російської історії виник своєрідний російський варіант марксизму, що відбивав особливості історичного розвитку країни.

По-новому необхідно оцінити й ленінську теоретичну спадщину. Ленінізм сформувався в період різкого загострення кризи всієї системи капіталізму і пожвавлення через це революційного руху. Таку ситуацію В.І. Ленін та його однодумці сприйняли як канун соціалістичної революції, щодо успіху якої в них не було жодних сумнівів. Незрілість матеріальних передумов для такої революції, низький рівень масової політичної культури Ленін намагався компенсувати активною діяльністю пролетарської партії, котра, на його думку, могла внести в робітничий рух передову соціалістичну свідомість. Зростаюча конфронтація між класами, посилення збройної боротьби породили водночас ідею про неминучість і доцільність використання насилля для здійснення соціалістичних перетворень. Згодом поняття революційного насилля і його носія - диктатури пролетаріату - були абсолютизовані. А це, у свою чергу, призвело до впровадження однобічного класово-партійного підходу до всіх явищ дійсності, особливо до науки і культури, нетерпимості до релігії та інакомислення. Відбулася канонізація ленінської теоретичної спадщини та створення культу особи Й.В. Сталіна з його численними злочинами проти свого народу та народів світу.

Суспільна практика показала, що історично обмеженими виявилися положення марксизму про насилля як бабу-сповитуху історії, про всесвітньо-історичну місію пролетаріату та його диктатуру, про зникнення товарно-грошових відносин за соціалізму. Проте і нині залишаються актуальними діалектичний метод аналізу суспільних явищ, ідеї соціальної справедливості і солідарності, положення про те, що вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх та багато іншого.

Марксизм-ленінізм поставив національне питання у зв'язок з революційною класовою боротьбою пролетаріату, у зв'язок з боротьбою за нове і справедливе безкласове суспільство - комунізм. Ленін, побачивши наростання російського шовінізму в Радянській країні, вдарив на сполох й оголосив йому "бій не на життя, а на смерть". Згадаймо, як він радив ширше залучити "націоналів" до вироблення національної політики та її практичного здійснення на місцях, радитись з ними, прислухатися до них і підіймати їхню ініціативу.

73.Класичний психоаналіз З. Фрейда і неофрейдизм К. Юнга та Е. Фромма про будову психіки та природу людини.

Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості, оскільки, аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої себе. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього світу.

Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" (id, ig), "Я" (ego, его) та "Над-Я" (super-ego, super-ero). Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я". "Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно". Особливого значення З.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетич-но, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства.

Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З.Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг (1875-1961). Основні розходження К.Юнга із З.Фрейдом стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого. К.Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа. Він якісно переосмислює концепцію несвідомого З.Фрейда. З його точки зору, несвідоме включає в себе не лише суб'єктивне та індивідуальне, витіснене за поріг свідомості, а й колективний і безособовий зміст психічного, що походить із глибокої давнини. Особистісне несвідоме у З.Фрейда є результатом життя індивіда, а колективне несвідоме К.Юнга — результатом життя людського роду. Емпіричним підґрунтям для ідей "колективного несвідомого" стала подібність між міфологічними мотивами давнини, образами сновидінь у нормальних людей та фантазіями психічно хворих. Ці образи К.Юнг назвав архетипами і розумів їх, по-перше, як психічне співвідношення інстинктів; по-друге, як результат спонтанного породження нейродинамічними структурами мозку образів, незмінних для усіх часів і народів; по-третє, як чистий формоутворюючий елемент сприймання, що обумовлює саму його можливість. І нарешті, основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900-1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. Протягом усієї своєї наукової діяльності Е.Фромм залишається вірним основним теоретичним положенням психоаналізу. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини — психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Фромм прагнув з'ясувати, яку роль відіграють психологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філософської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі при-стосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності. Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну та гуманістичну свідомість; протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда. Історичні зміни, за Фроммом, породжуються суперечностями між потребами людської природи та способом їх задоволення в конкретному суспільстві. Визнаючи позитивну роль соціального характеру в історичному процесі, Е.Фромм вважає, що соціальну перспективу відкривають люди з продуктивним характером, життєвими принципами яких є гуманістичні норми, орієнтація на буття. Їхня історична роль зводиться до завдань моральної просвіти людей, що є, на думку Фромма, головною умовою істинної революції, яка приведе людину до утвердження справжнього буття. Постановка Фроммом проблеми "соціального характеру" як певної психологічної структури особистості, спроба з'ясувати роль різних типів соціального характеру в суспільно-історичному розвитку, безумовно, слушні і заслуговують на увагу. Проте важко погодитись із ним у тому, що будь-яке конкретне суспільство формує переважно один соціальний характер, функція якого полягає в зміцненні та стабілізації існуючої соціальної системи.