22 Релігійний характер філософської думки Середньовіччя

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог).

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів'я», і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істининим буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль. ,

По-друге ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.

На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому «сидить» диявол.

По-третє, світ сприймається як двоїсте буття, справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

. Середньовічний світогляд має певні особливості, які відрізняють його від античного.

Античний світогляд орієнтований на зовнішній світ (космоцентризм). Людина займає в ньому центральне місце в силу центрального положення Землі в структурі світобудови. Нерівність людей пояснюється їх природою (за Арістотелем). Час в античному світорозумінні циклічний, він рухається немовби по колу.

У середньовічному світогляді, який ґрунтується на християнській релігії (теоцентризм), світ вперше набуває часового вектора (спрямування) – час втрачає циклічність, світ рухається від створення його Богом до майбутнього "страшного суду". Історія набуває направленості. Центральне місце людини в світі обумовлене тим, що вона є вищим творінням Бога, створена за образом і подобою його.

Суттєва відмінність людини від усього тваринного світу в середньовічному світогляді вбачалася в духовності. За цим критерієм зрівнювалися всі люди. Визнання природної (людина – творіння Бога) і духовної рівності людей було величезним кроком вперед у самопізнанні людини, але кроком суперечливим. Адже воно не означало визнання соціальної, економічної та політичної рівності.

Відбувається також зміна основних тем, які підлягають усвідомленню, що було пов'язано з загальним світоглядним переворотом у розумінні місця людини в світі та статусу самої людини в теологізованій філософії Середніх віків.

Центральною у філософській проблематиці стає тема внутрішнього світу людини. На відміну від античного культу людської тілесності, захоплення її красою, в середньовічному світогляді людська плоть розумілася як носій гріховності. Тому її необхідно постійно приборкувати, умертвляти.

Важливішою темою середньовічної філософії була тема відношення Бога та створеного ним світу. Особливо активно розроблялася ця тема так званою схоластикою (XI–XVI ст.), яка ставила своїм завданням раціональне обґрунтування віри. Це вже певною мірою сприяло виправданню людському розуму, визнанню його ролі в пізнанні, хоча це спочатку обмежувалося сферою релігійних догматів віри. В цей час знання розглядалося як абсолютне, незмінне, як "божественне одкровення". Джерелом всіх знань вважалася Біблія. Процес пізнання зводився до процесу викладання, передачі знання Біблії від знаючих до незнаючих. Під наукою розумівся зміст Біблії, під вивченням – засвоєння давно знайденого людством знання. Метою пізнання була перебудова душі за допомогою слова Божого. Не випадково слово "схоластика" стало синонімом абстрактних умоглядних міркувань, які не ґрунтуються на досвіді, відірвані від практики.

Вирішення проблеми відношення "бог – світ" привело до нового розуміння причинності порівняно з античним. Причинність в середньовічній філософії розуміється як спосіб породження світу Богом. А в Арістотеля причина не породжує річ, а лише структурує матерію, надає їй форму. Причина тут – фактор, що визначає, а не той, що породжує.

На ґрунті середньовічної схоластики розробляється платонівська проблема взаємозв'язку вічних і незмінних ідей та чуттєвих речей. Тут вона набуває форми взаємовідносин загальних понять (універсалій) і конкретних, емпіричних предметів та явищ. У спробі вирішити проблему проявилися два основні напрямки.

Ансельм Кентерберійський (1033–1109 pp.) вирішував її в дусі платонізму і прагнув довести реальність універсалій, розглядав їх як думки Бога перед актом творення, оскільки творення не могло здійснитися без певного плану та зразку. Цей погляд отримав назву "реалізм".

Вільям Оккам (1281–1349 pp.) запропонував інший підхід до вирішення проблеми взаємозв'язку універсалій (загальних понять), речей та явищ. Цей різновид схоластики відомий під назвою "номіналізм". В. Оккам стверджує, що загальні поняття – це продукти людського мислення, вони є лише іменами, назвами предметів. Існують одиничні предмети, вони є справжніми, дійсними, а універсали – це фікції, що спираються не на справжню самостійну реальність, а лише на подобу індивідуальних речей.

Одним із найбільш авторитетних філософів Середніх віків був Августин Блаженний (354–430 pp.). Головними темами його роздумів були проблеми буття і часу, руху історії, а також особистості людини, її волі і розуму.

Августин вважає, що Бог створив світ із нічого, тобто він створив не лише порядок і влаштування в світі, а й саму субстанцію (першоматерію). Бог створив і час, який не існував до нього, сам Бог перебуває поза часом. Людина нерозривно пов'язана з часом, народжується і проходить в ньому. Час є людським поняттям, наш розум має здатність розкладати події на "до", "зараз" і "після". Він існує лише в розумі людини, яка згадує, споглядає, чекає, тобто час може бути лише у свідомості.

З ідеєю часу в Августина пов'язана й ідея історії. Августин вважав, що історія визначається божественним провидінням, вона має спрямування (вектор руху). Рух історії – це рух її від "земного града" до "града Божого" або, по-іншому, від земних язичницьких царств до царства Христа, прообразом якого є християнська церква. Історія закінчиться другим пришестям Христа, який буде судити народи й окремо кожну людину за гріхи. Для наступної філософії важливе значення мала ідея Августина про історію не як вічний "кругообіг", повторення, а як процес, що мае певний смисл, значення і кінцеву мету.

Важливе значення у філософії Августина має проблема особистості людини, її волі, розуму та свободи вибору.

Людина є розумна душа, яка користується земним тілом. Людина прагне до Бога, тому що в ньому вона знаходить любов, спокій і благодать. До Бога людина йде через розум ("богопізнання"). Інший шлях до Бога – через віру, яка проявляється у волі людини. Воля і віра, які ведуть людину по життю, набагато вищі за розум, який часто є відірваним від життя, схильним до помилок, недостовірним. Але віра і її одкровення не відкидають цінностей розумного пізнання природи та суспільства.

Августин стверджує, що людина не просто "раба божа", вона – особистість, що пов'язана з Богом. Людина – подоба Бога, значить може володіти волею, спрямовувати її до спасіння, до віри або зневіри, до добра або зла. Людська особистість вільна вибирати між добром, благом і злом. Зло – це недостача добра. Зло коріниться в людській природі. Бог не винен в існуванні зла. Він – творець гармонії добра, благодаті і любові.

Визнання Августином будь-якої людини особистістю (навіть раба, дитини) є прогресивним досягненням його філософії. Вперше було чітко і зрозуміло сказано про унікальність, цінність і волю будь-якої особистості, її відповідальність за свої дії.

Видатним мислителем Середніх віків був Фома Аквінський (1221–1274 pp.). У центрі проблем, які він прагнув вирішити, були проблеми співвідношення релігії і філософії, віри та знання. У 1323 р. Папським престолом Фома був проголошений "святим", а його система стає офіційною філософською доктриною римсько-католицької церкви.

Центральною в філософії Фоми Аквінського є категорія буття, під яким розуміється все, що є, і все, що може бути. Це – реальне буття, таке, яким воно дається людині в її відчуттях. Зрозуміло, відчуття здатні вводити в оману, але ми їх коригуємо розумом.

За Фомою, речі мають змінюватись, але суще не змінюється, воно просто набуває інших форм. Наприклад, вода, стає парою або льодом. По суті це одне й те саме, але за формою – різне. Проте одночасно не можна бути льодом і парою. Речі і процеси чітко визначені в певний момент, хоча кожен з них може ще чимось стати. Тому під повнотою буття слід розуміти також і те, чим річ може стати, тобто її можливість. Речі постійно змінюються, а це означає, що вони не повні. Однак всі речі – це частина чогось повного, цілого, якоїсь граничної повноти буття. Така гранична повнота буття є Бог.

Бог – кінечна реальність, його сили знаходяться в постійній дії. Бог створив світ, але Фома допускав думку про те, що світ – без початку і без кінця. При цьому Бог, за Фомою, може створити і безпочаткове, і безкінечне в часі і просторі, оскільки він сам – поза простором і часом і створив все із нічого.

Фома Аквінський прагнув поставити філософію на службу релігії. Основна його ідея – підкорення істини розуму істині одкровення. Розум і віра не виключають, а допомагають одне одному в прагненні душі людини до пізнання істини – Христа і його вчення. Істина одна, але до неї є два шляхи. Один шлях – це шлях віри, одкровення, який є коротким і безпосереднім. Другий шлях – шлях розуму, науки. Це довгий шлях з багатьма доказами. Оскільки християнська віра істинна, то все, що ми пізнаємо в природі, створеній Богом, також істина і не суперечить вірі. Отже, в цілому, за Фомою, розум і наука, які спираються на факти природи, не суперечать церкві й вірі, а теологія не заміняє філософію і науку. Філософія – преамбула віри.

Для соціально-політичних поглядів Фоми характерним є переконання його в необхідності монархічного правління. Метою державної влади має бути всезагальне благо. Людина – це суспільна істота. Визнає, хоч із деякими застереженнями, право народу повстати проти тирана, який систематично порушує справедливість.

З другої половини XIX ст. вчення Фоми Аквінського стає основою неотомізму.

23 Апологéстика — система раціоналістичних аргументів, що має на меті довести істинність тієї чи іншої релігії, системи вірувань чи поглядів. Апологет — особа, що розробляє таку систему, захищає певну систему поглядів за допомогою логічної, раціоналістичної аргументації.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої «апологетики» (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 рр.), який проголосив Думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжю основу буття: «Вірую, бо це — абсурдне». Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім, днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування.

Крім того, Тертулліанове «вірую, бо це — абсурдне» — це відкриття і визнання «надрозумової реальності», яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

Найвідомішим серед «отців» західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл людської історії — ось ті проблеми, які цікавили його понад -усе. Етична проблематика займає у нього головне місце.

Зло у світі, за Августином, — не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло — це вільний вибір .людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі — від свавілля людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти твориш. .Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло — це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.

Він вважає, що розум є потрібним для сприйняття християнської доктрини, але його повинна випереджати віра. «Віруй, щоб розуміти», — таку тезу висуває Августин.

Цікавою була також думка Августина про лінійний розвиток людської історії. У своїх працях «Про місто Боже» і «Сповідь» він поділяє всю історію людства на шість історичних епох: від дітей Адама і Єви і до народження Христа людство проходить перші епохи, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства.

24 Патристика (лат. pater - батько) - сукупність теологічних, філософських, політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II-VIII вв. (т. з. батьків церкви). У межах патристики розрізняється:

Ø Східна патристика: Климент Александрійський, Ориген, Іоанн Златоуст. Це, переважно, теологічна філософія.

Ø Західна патристика: Тертулліан Квінт Септілій (160 - 220), Августин Блаженний. Основна тема - взаємовідносини філософського Знання і Віри.

У східній патристиці підкреслюється компонент Віри, тлумачення Священного писання. У західній патристиці більш розвинута проблема Знанння-Віра. Тертулліан писав: "Христианська догматика не може бути раціональною", "Вірую, тому що абсурдно", - тобто в це можна тільки вірити, не можна осмислити.

Перший період розвитку патристики представлений діяльністю так називаних Апологетів – захисників християнства проти язичництва. Хоча апологети не створили власних філософських вчень, вони намітили коло питань, що далі стали головними для християнських філософів: питання про буття Бога, про створення світу, про природу людини та її ціл