12 . Головні особливості ведичної релігії

Ведична релігія містить яскраво виражені патріархальні риси, струнку ієрархію богів, напівбогів, які уособлюють сили та явища природи. Головними її особливостями є обожнення сил природи, анімізм, первісна магія. За своїм характером вона була обрядовою: стрижневим моментом у ній було жертвоприношення богам. Велику роль відігравали співи, гімни, молитви, магічні заклинання. Святилищ, храмів, зображення богів у ній не було. Жертвопринесення відбувалися під відкритим небом па спеціально побудованих вівтарях. Посередниками між людьми вважали жерці в-брахман і в, які володіли священними знаннями - ведами.

Головними богами ведичної релігії вважались бог неба Варун, богиня матері-землі Притхіва, боги сонця Сур'я, Савітар, Мітра, Вішну, Пушан, бог місяця Сому, бог бурі Рундру, бог-громовержець Індра, бог вогню Агні та ін. Матір'ю богів вважалася богиня Адита. За тодішніми уявленнями, боги перебували у стані постійної війни зі злими демонами-асурами. І боги, і демони уособлювали відповідні сили природи. Найпопулярнішим богом ведійського пантеону є Індра, якому з 1028 гімнів Рігведи присвячено 250. Його уявляли наділеним найбільшою силою, універсальним володарем світу, а його підтримку - запорукою перемоги в бою.

Важлива роль в обрядових дійствах відводилася богу вогню Агні, якого вважали посередником між небом і землею, який передає жертвопринесення богам. З часом боги стали уособлювати не тільки природні, а й суспільні сили. Наприклад, Індра почав уявлятись як цар богів і бог війни, Варун - як охоронець порядку.

Культ богів полягав у жертвопринесеннях, супроводжуваних гімнами і магічними формулами, які виражали конкретні прохання людей.

У пізньоведійській релігії з'являється практика аскези.

Аскеза (від грец. аскезіз - вправа, подвиг) - світоглядна концепція, спосіб життя, який передбачає відмову від життєвих благ і насолод.

В пантеоні богів з'являються Кала (час), Кама (любов, сексуальна практика), а найавторитетнішим серед усіх божеств стає Брахман.

Як цілісна система ведична релігія вже не існує, але її головні положення є серцевиною майже всіх релігій та релігійно-філософських вчень Індії.

Пізньоведичну релігію називають брахманізмом.

Брахманізм - давньоіндійська релігія, що сформувалась у процесі взаємодії ведійської релігії з місцевими культами, намагаючись пристосувати ведійську духовну традицію до особливостей формування в давньоіндійському суспільстві ранньофеодальних відносин.

Назва її походить від назви збірника ведичних релігійних текстів Брахман (друга книга), написаних у VII-VI ст. до н.е. Вони були призначені інтерпретувати відповідні веди, а за змістом то були міфи, перекази про історію та культуру індійської давнини, віронавчальні та ритуальні настанови, а також обґрунтування важливої ролі жерців цієї релігії - брахманів.

Пізніше (VІІ-VІ ст.) під їхнім впливом виникла філософська література Стародавньої Індії Упанішади, що означає - сидіти біля вчителя, слухати його одкровення, вивчати таємну суть тексту. У них ішлося про облаштування світу, взаємозв'язки людини і Всесвіту, життя і смерть, розмежування в людині духовного і тілесного, про переселення душ і перевтілення, про карму.

Виникнення брахманізму було зумовлене формуванням у І тис. до н.е. ранньофеодальних відносин, яке супроводилося розшаруванням його на чотири стани - варни (пізніше їх стали називати кастами). Кастова структура суспільства була зафіксована приблизно у V ст. до н.е. в збірнику "Закони Ману".

Отже, в період становлення рабовласницького суспільства його соціальну структуру становили чотири касти (варни):

• брахмани- жерці, які тлумачили Веди, здійснювали жертвопринесення та інші релігійні церемонії, брали участь у керівництві державою;

• кшатрії - військово-племінна адміністрація. її представники обіймали державні посади, були воїнами, володіли землями;

• вайшії - вільні члени общин, які займалися землеробством, скотарством, ремісництвом, торгівлею;

• шудри - неповноправні, залежні й підлеглі особи, раби. Сюди належали особи, які прибули до общин, або місцеві збіднілі ремісники, селяни, слуги, дрібні службовці. Вони були обмежені соціально, в тому числі щодо участі у релігійних церемоніях.

Зафіксований в "Законах Ману" міф так пояснює виникнення варн: Брахма для збереження Всесвіту створив з частин свого тіла людей: з уст - брахманів, щоб вивчали Веди, здійснювали обряд жертвопринесення, отримували і роздавали милостиню; з рук - кшатріїв, щоб охороняли підданих, роздавали милостиню, приносили жертви і вивчали Веди; із стегон - вайшіїв, щоб пасли худобу, роздавали милостиню, приносили жертви, вивчали Веди, займалися гендлярством, лихварством і землеробством; з ніг - шудрів, які повинні покірно служити всім іншим варнам. Дотримання кожним свого закону забезпечує шлях на небо й у вічність, порушення - до загибелі від змішання варн.

Народжені в перших трьох варнах після досягнення певного віку (брахмани - семи років, кшатрії - десяти, вайшії - одинадцяти) відбували ритуал посвячення у свою варну й отримували шнур, який клали на ліве плече і пропускали під правою рукою. Ця церемонія вводила людину в коло своїх спільників по варні, її називали другим народженням, а членів варн - двічі народженими.

У поздневедійскій період жрецькі школи інтенсивно ділилися і розгалужувалися, і це породило справжнє бродіння умів і хаос релігійно-аскетичних течій. Здебільшого вони мали антібрахманскую спрямованість. ЕСП період отримав назву шраманского. Шраманами називалися аскети, подвижники, які присвячували своє життя напруженого шукання духовної істини, поривали з мирським суспільством і часто мандрували. У цей час з'явилися вчителя нового типу: тапасіни (від слова тапас - жар, що викликається аскезою) і парівраджакі (пілігрими). Вони були стурбовані мірововззренческімі проблемами і ставили під сумнів доцільність громіздкого ведійського ритуалу і всієї ритуальної програми поведінки, пов'язаної з брахманізмом. На противагу брахманістам з їх кривавими жертвоприношеннями шраманского вчителя йшли жорсткого й суворого аскетизму. При цьому кожен з них розробляв свою релігійно-філософську доктрину. Паралельно продовжували існувати і традиційні брахманісти. Протиборчі сторони нерідко зустрічалися на диспутах, які зіграли роль своєрідних "лабораторій", поставляючи яскравих мислителів для різних течій релігійно-філософської думки. Деякі шрамани об'єднувалися навколо найпопулярніших вчителів та наставників, утворюючи подобу чернечих орденів. У той час існувало безліч різних груп та шкіл, велика частина яких тоді ж і вимерла. Тим не менш вони заклали потужний фундамент для подальшого філософського розвитку індуїзму. Філософія індуїзму Європейський термін "філософія" в індуїзмі єдиного і однозначного еквівалента не має. Йому відповідає кілька понять, найбільш уживане з них - даршана ("інтелектуальне, духовне бачення"). Зазвичай даршани діляться на ортодоксальні (визнають авторитет вед) і неортодоксальні. Основних ортодоксальних шкіл виділяють шість: санкхья і йога, ньяя і вайшешика, веданта і міманса. Неортодоксальні школи - локаята та аджівіка. Даршани не стільки суперечили один одному, скільки доповнювали одна одну. Усередині ж себе кожна даршана розвивалася у традиції тлумачення і коментування базового тексту - сутри. Санкхья ("число, обчислення, роздум") була дуже популярна в давнину, до XV століття її традиція практично припинилася. Школа розробляла систему онтологічного дуалізму і виділяла два вічні початки: єдину і мінливу природу-пракріті - основу світу і вічні незмінні духовні сутності-пуруші, які втілюються в живих істот. При порушенні рівноваги трьох сил-гун, пракріті розгортається в цілий ряд типів сущого-таттв. Школа розробляла також шляхи духовного звільнення та способи правильного пізнання. Санкхья була теоретичним фундаментом йоги - інший ортодоксальної даршани, яка розробила вісім стадій шляху, що ведуть до духовної звільнення. Особливо великої глибини вона досягла в трактуванні психологічних категорій. Ньяя ("спосіб, метод, міркування") займалася в основному методологією мислення, яке пізніше розвинулося у логіку. У системі традиційного індуїстського освіти ньяя вважається одним з найважливіших предметів, поряд з граматикою. Головним предметом розгляду школи вайшешика (від Вишеш "особливе") була реалістична онтологія, тобто вчення про буття. В ньому виділялися два пласти: космологічний і рефлексивний. Детально розроблена також атомістична теорія матерії. Загальний теоретично фундамент і схожість в теорії пізнання призвели до злиття цих двох шкіл (синкретична ньяя-вайшешика). Міманса ("дослідження") склалася на гребені брахманізму і з'явилася його філософським осмисленням. Ця школа зіграла особливу роль в історії індуїзму, так як вона змогла запропонувати цілісну трактування всього колосального обсягу ведійських ритуалів, приділяючи головну увагу при цьому питань філософії мови. Веданта ("завершення вед") - одна з найпопулярніших даршан зводила своє вчення безпосередньо до Упанішадах. Вона представлена ​​кількома напрямками: адвайта (недвойственності) веданта, вишиті-адвайта (обмежений недуалізм) та ін і жива до цих пір. Її головні теми - співвідношення абсолюту і світу, абсолюту і людини та шляхи досягнення мокші - звільнення від тягаря буття.

13 Становлення філософської думки у стародавньому Китаї спостерігається вже в 7ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "І-цзін" ("Книга перемін"), "Ші-цзін" (Книга пісень"), "Шу-цзін" ("Книга історії") та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію протилежних сил в єдиній субстанції: про природну закономірність; про природність людської душі і свідомості. Щодо розгляду цих проблем особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.). Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, – це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова.Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" – це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" – це конкретний шлях окремої речі або групи речей.Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао".Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість.Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Кон-фуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше з 551 по 479 рр. до н.е.Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція – це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь).Центральним принципом морялі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманнним" – означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним – означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Таким чином, (філософія Конфуція – це яскраве відбиття тендеції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, – це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція (Чжун-пі).

Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.).

Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення Лао-цзи. Ян-Чжу доводив, що віра в небо, в безсмертя душі та потойбічне життя грунтується на неуцтві. Він вчив, що життя – це буття, а смерть – небуття. З огляду на ці міркування, Ян Чжу вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя. Метою життя, говорив він, є чуттєва тваринна насолода, бо саме ця насолода і є людським щастям.

Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогоціннішим скарбом у світі є людина, її життя.

На захист конфуціанства, проти вчення Ян Чжу виступив відомий старокитайський філософ-мораліст Мен-Цзи (372-289 р. до н.е.)

Протилежну конфуціанству позицію займала школа "Фа-цзя ''. Представники школи "Фа-цзя" заперечували існування надприродного світу і священність неба. Вони твердили, що в природі все відбувається без втручання потойбічних сил. Теоретик цієї школи Сюнь-цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів. У галузі теорії пізнання Сюнь-цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи при цьому велику роль у пізнання істини мисленню, логіці.

Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість.

Значно менший вплив, порівняно з попередніми, мала школа "Мін-цзя", яка своєрідно переробляла лаоське вчення, абсолютизуючи момент відносності в процесі пізнання.

Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій подальший розвиток і досягла свого завершення у вченні видатного філософа і просвітителя Ван Чуна (27-97 р. н.е.).

Основний твір Ван Чуна – "Критичні міркування" – присвячений критиці тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи.

Ван Чун передусім відкидає вчення конфуціанства про священність неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження. Началом як неба. так і землі є субстанція "ці".

Своєрідно вирішує Ван Чун проблему руху природи, вказуючи, що тілесність і рух тісно пов'язані між собою, що джерело руху знаходиться в системі об'єктивної реальності.

Розкриваючи природу людини, Ван Чун вказує, що життя і людина з'явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції – "ці". Людина, вважав він, як і всі живі організми, має життєву енергію, що породжується кровообігом. Поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.

Для Ван Чуна характерна глибока віра в силу людського розуму, в його пізнавальні здібності. В теорії пізнання він відстоював позиції сенсуалістичного підходу, віддаючи належне і мисленню, оскільки за допомогою мислення можна так глибоко пізнати природу, що стане можливим передбачення багатьох явищ.

Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, зробимо висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначи-мою і гуманістичною.

14 Китайський філософ Конфуцій - один з найвідоміших представників політичної думки Стародавнього Сходу. Він відмовився від ідеї божественного походження держави і розвинув концепцію патріархальної аристократичної держави. Згідно з його вченням, держава виникає з об'єднання, сімей і уподібнюється сім'ї, де імператор - батько, що турбується про своїх підданих - дітей. Кінцева мета державної влади - досягнення спільного блага. Хоч Конфуцій негативно ставився до крайнощів майнової диференціації (до поділу суспільства на багатих і бідних), він виправдовував моральну ієрархію: поділ людей на "благородних" і "темних" - простий народ. Перших від других відрізняють такі якості, як знання, справедливість, почуття обов'язку, повага до старших, дотримання моральних норм. Політичний ідеал давньокитайського мислителя - влада, здійснювана аристократами, доброчинність, строге дотримання кожною людиною своїх обов'язків і наслідування ритуалів, що склалися. Конфуція відрізняло недовір'я до законів, він вважав, що суспільний порядок повинен підтримуватися ритуалами і мораллю.

. У Давньому Китаї фундаментальну роль в історії розвитку політичної та етичної думки відіграло вчення Конфуція (551-479 до н. е.) -конфуціанство, що стало певного роду еквівалентом релігії. Головна праця Конфуція - “Луньюй” (“Бесіди і судження“). Визнаючи божественну і природну сторони походження влади, Конфуцій свій головний інтерес вбачав у тому, як улаштувати життя людей, забезпечити мудрий і справедливий порядок у державі. Цей порядок припускає п'ять видів відносин: володаря і підлеглих, чоловіка і дружини, батька і сина, старшого і молодшого братів, друзів. У перших чотирьох повинне бути повеління з одного боку, і повне підпорядкування - з іншого. Панувати необхідно справедливо і з натхненням, підпорядковуватися - правдиво і щиро. У дружбі ж керівним принципом повинна бути взаємна доброчинність.

Основними категоріями конфуціанства є поняття “шляхетного мужа” (чоловіка), “людинолюбства” і “правил ритуалу”. Управляти державою повинні шляхетні чоловіки на чолі з володарем - “сином неба”, причому шляхетність Конфуцій визначає не за походженням, а за моральними якостями і знаннями людей.

Основою політичного вчення Конфуція є принцип доброчинності, людяності. На запитання, що таке людяність, він відповідав: “Тримати себе із шанобливістю вдома, благоговійно ставитися до справи і чесно поступати з іншими”. Найвищою метою його етичного кодексу було встановлення справедливої соціально-політичної структури у суспільстві та державі. Соціальний порядок Конфуцій вбачав у тому, щоб у суспільстві все перебувало на своїх місцях і кожний знав свої права й обов'язки. “Володар повинен бути володарем, слуга - слугою, батько - батьком, син - сином”.

В цілому, політичні ідеї Конфуція спрямовані на досягнення внутрішнього зв'язку між верхами і низами суспільства та стабілізації управління. Регулювання політичних відносин за нормами доброчинності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів.

15

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані не волі неба, а загальному божественному законові дао.

Антропологія філософська — філософське вчення про людину яке виводить культуру зі специфіки природи людини.

Метафізика — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу.

Праксеологія — наукова дисципліна, що вивчає умови і методи ефек­тивної практичної діяльності.

ПРАКСЕОЛОГІЯ (грец. praktikos- дійовий)- область соціологічних

досліджень, яка вивчає методику розгляду різних дій або сукупності дій з т. з.

встановлення і ефективності. Заснов. президентом Польші Тадеушем Котрабинським

і є одним з методів сучас. соціолог. досліджень. П. вивчає взаємодію індивіда і

колективу у процесі виробництва.

Даосизм (кит. – шлях, принцип) виник майже одночасно з конфуціанством (VII ст. до н.е.) і як цілісне релігійно-філософське вчення постав у IV-III ст. до н.е. Родоначальником даосизму вважається легендарна особа Лао-цзи (кит. – «Стара дитина», або «Старий філософ»), який згідно переказу народився старим, так як мати носила його кілька десятків років. Науковці сумніваються в реальному існуванні цієї особи. Послідовником даного вчення був Чжуан-цзи. В ІІ – ІІІ ст. даосизм поділився на філософію дао (дао-цзя) і релігію (дао-цзяо). Першим засновником релігійного об’єднання даосів вважається Чжан Даолін (Чжан Фухань). В релігійному даосизмі набули розквіту алхімія, демонологія, лікувальна терапія, знахарство, що було тісно пов’язане із проповіддю довголіття і можливості досягнення безсмертя.

Фундаментальним принципом цієї релігії є вчення про Дао як всезагальний закон, якому підкоряється людина, а також природа і суспільство. Дао – невидимий і всеохоплюючий, невіддільний від природи, всього матеріального світу, яким він управляє. Саме Дао є основою порядку і світової гармонії і якщо порушувати його закони, то виникає дисгармонія, хаос. Теоретична концепція даосизму викладена у книзі «Дао-децзин» (книга про Дао і Де), творцем якої вважають Лао-цзи. Поняття Де трактується як еманація (прояв, втілення) Дао, через яке діє Дао. Якщо Дао все породжує, То Де – все вигодовує.

Дао не вважається божеством, а трактується як абсолютний і вічний шлях, загальний закон розвитку світу, тобто близьке до поняття «божественного розуму». Вчення про Дао засвідчує спільність із індуїстським поняттям бога Брахмана. Дао є нествореним і саме виступає першопричиною всього існуючого у природі, від якого усе походить, і від якого усе залежить. Людина покликана зрозуміти його сутність і пізнати (можливість пізнання Дао дається тільки ним самим). Розкрити його сутність допомогли великі мислителі.

В основі практики релігійного даосизму лежить принцип наслідування дао, який іменують «у-вей» (недіяльність), тому що втручання людини у світову гармонію неприпустиме. Все аномальне у природі є результатом порушення її гармонії. Посуха, повені, стихійні лиха, так само і суспільні негаразди пов’язуються з тим, що люди і правителі забувають про дао.

Вища мета людського життя, згідно даосизму, полягає в тому, щоб пізнавши дао і наслідуючи його врешті-решт злитися з ним, що означало б подолання смерті. В цьому суть даоського вчення про безсмертя, яке є стрижневим у філософській концепції і з яким пов’язана ціла система анімістичних, магічних обрядів, що лежали в основі культової практики даосів. Багато елементів культу були тотожні з конфуціанством внаслідок тісної взаємодії із традиційними народними віруваннями. Широко використовувались фетиші, обряди ворожінь і заклинань, а також магія і міфологія. У середині ІІ ст. н.е. Чжан Дао – Лін розробив свою систему релігійних обрядів, магічних і чаклунських засобів, що склало основу нової релігійної практики. Згодом утверджується організаційна система церкви, зявляється інститут духовенства і чернецтва, будуються храми і запроваджуються богослужіння.

Даоські священнослужителі відзначались високим рівнем освіченості, здійснювали лікувальну практику, надавали психологічну допомогу, займались винайденням магічних формул, еліксирів молодості тощо. Це підносило їх суспільний престиж і сприяло популяризації даоської релігії серед населення Китаю. Особливого поширення набув релігійний даосизм в епоху Тан (618-907 рр.), коли став невід’ємною складовою «національного культу» – вірувань та обрядів широких народних мас. В народній свідомості підтримувалась пам'ять про імператора Цинь Шихуанді, який здійснив подорож на острови, де, за свідченнями даоських магів можна було віднайти еліксир безсмертя. Але експедиція не мала успіху, так як через велику кількість акул не можливо було дістатись на острови. Подібні експедиції відряджали і наступні імператори, бажаючи віднайти чудодійні трави і магічні ліки. Саме ці пошуки даосів стимулювали справжній розквіт китайської алхімії, медицини, астрології, найвизначніші здобутки яких не втратили актуальності і в сучасній науковій і медичній практиці.

У даоському вченні на противагу конфуціанству відчутніше виявлене ірраціональне начало. Ідея пасивного споглядання та проповідь пустельництва сприяли заснуванню монастирів, де активно розроблялись системи духовного і фізичного вдосконалення, вироблялись методи лікування та можливих шляхів омолодження організму людини, досягнення довголіття та безсмертя.

Ідея безсмертя добре відображена і в даоській міфології, героями якої виступають безсмертні святі та маги, які творили земні чудеса, зцілюючи хворих і даруючи вічну молодість завдяки використанню таємничих магічних формул і заклинань, цілющого зілля і напоїв. Один із популярних міфів розповідає про богиню західного Неба Сіван-му, яка проживає у гірському палаці на краю світу, де нема життя. Персикові сади, якими вона володіє, плодоносять один раз на три тисячі років. Ці плоди дарують безсмертя. Сіван-му уособлює жіноче начало – Інь, а її чоловік – правитель Сходу Дун Ванчун – символізує чоловічий корінь – Ян. Сіван-му раз на рік збирає богів, щоб почастувати їх персиками безсмертя.

У даоському віровченні особливу цінність становить розуміння ідеї всезагальної єдності світу, що опирається на вчення про взаємодію і взаємозалежність двох протилежних начал – Інь (жіноче, що уособлює пасивність, холод, темряву) і Ян (чоловіче, пов’язане з теплом, активною енергією). Тут присутнє розуміння того, що все існує у вічній єдності і боротьбі протилежностей, що у Всесвіті все взаємопов’язане і діє згідно механізму причинно-наслідкових зв’язків.

Людина, як елемент живої природи, є об’єктом впливу вищих небесних сил. Як вважають даоси, на неї здійснюють вплив 33 тисячі духів. Тому завдання полягає в тому, щоб скерувати їх силу на довголіття за допомогою усіх необхідних засобів – фетишів, магічних обрядів, а також через систему спеціального харчування, дихання, фізкультури. Здобутки даосів у цій галузі також не втратили цінності і сьогодні.

Оскільки лише через доброчесність пролягає шлях до Дао, основою релігійного вчення даосизму є морально-етична доктрина. Дао є найвищим моральним законом і той, хто виконує закон Дао, є доброчесною людиною. Висока мораль є ознакою високої духовності. Шлях до безсмертя пролягає через знищення плотських бажань і піднесення духовних, божественних сил. У моральних вимогах даосів вказується на необхідність здійснення протягом життя не менше 1200 доброчинних вчинків, причому навіть один аморальний проступок зводить усі зусилля нанівець. Тому досягнення кінцевої, вищої мети – злиття де матеріалізованого тіла з Дао – здатні досягнути одиниці. Акт досягнення безсмертя є невидимим і таємничим, бо наступає він після смерті, чого зафіксувати чуттєво неможливо.

Поряд із цими двома національними релігіями в Китаї знайшов поширення і буддизм, який набув тут рис китайського традиціоналізму і став своєрідним феноменом китайської релігійності.

В процесі історичної еволюції відбулось зближення і переплетення різних релігійних систем, що склало основу так званого релігійного синкретизму, коли поєднались в одне ціле елементи різних віросповідань – даосизму, буддизму і конфуціанства. Наприклад, в деяких сільських храмах одночасно знаходяться статуї Конфуція, Лао-цзи і Будди. Міжконфесійна толерантність китайців сприяє вільному функціонуванню кожної релігії, що засвідчує справжню китайську мудрість.

. Філософія даосизму є унікальним явищем хоча б у тому смислі, що зачіпає майже всі групи традиційних  філософських проблем. Її метафізичні, діалектичні, гносеологічні, праксеологічні, натурфілософські, антропологічні тощо сюжети взаємопроникають один в одного і, тісно переплітаючись, утворюють яскраву тканину цілісного світобачення.

Лао цзи (VI ст. до н.е.), старший сучасник Конфуція і автор невеликого трактату “Дао де цзін”.  Головна мета його філософії полягає у приведенні природної та людської Піднебесної до єдності у природному житті, піднесенні творчої сутності людини до рівня могутності природного буття. Категоріальну основу філософії Лаоцзи становлять категорії Дао і Де, звідки назва самої праці та її поділ на дві частини. У першій частині викладається вчення про Дао, у другій – про Де, хоча ці категорії слугують центром усієї сітки категорій при осмисленні не тільки онтологічних, а й гносеологічних, соціальних, етико-моральних проблем, які у своєму загальному змісті, випливаючи одна з іншої, постають як органічна цілісність.

Ієрогліф “дао” означає “дорогу, якою ходять люди”. В І цзін він витлумачується як закономірність, закон. Лаоцзи надає цьому поняттю універсального, всеохоплюючого змісту, розглядаючи його як спосіб всього сутнього, основу світу, “корінь неба і землі”, “матір усіх рчей”. Дао постійне, безіменне, проявляється в усіх речах. Ми не можемо передати його словами, воно не має вигляду, не володіє формами. Ми “дивимося на нього і не бачимо; слухаємо його і не чуємо; ловимо його і не можемо піймати”. Воно існує само по собі і не вимагає для свого існування нічого іншого. Дао перебуває в недіянні, але немає нічого, чого б воно не робило. Йому ніхто не наказує, воно постійно залишається самим собою. Це – тотожність, однаковість, яка пропонує все і не залежить від часу, розвитку чи загибелі Всесвіту. Фундаментальна й універсальна єдність світу Дао існує постійно, скрізь. А тому вона не тільки фундаментальна основа світу, а й його закон. Дао виконує свою роль зовсім природно, не змушує ні одну істоту, не втручається у її життя, дає змогу розвиватися природно; постійно перебуває у русі, не вступає ні з ким у боротьбу, не прагне нікого захоплювати, не вважає свою діяльність заслугою, не домагається панування над іншим. Така дія Дао і є вищим законом природи і суспільства.

В метафізиці, діалектиці, антропології і праксеології даосизму значне місце посідає інше ключове поняття - Де. Його також важкувато віднести до надто зрозумілих. Напевно, Де є, перш за все, протилежністю Дао, але не самостійною, а покладеною ним. Де - це кінечна форма Дао. “Обидва вони одного і того ж походження, але з різними назвами” [115]. Де - це дао окремих речей, конкретний життєвий шлях тієї чи іншої людин, який вона обрала з огляду на загальні світоуявлення і зробила законом свого життя. Подібно до того, як людина життєвими виборами формує і виховує себе, асимілюючи або відкидаючи певні зовнішні реалії, так і всеосяжне Дао входить у неї лише у тій мірі, в якій людина хоче чи здатна його асимілювати. “Створювати і виховувати суще... – ось що зветься глибинним Де” [117]. “Дао народжує речі, Де вигодовує їх, вирощує їх, виховує їх, вдосконалює їх, робить їх зрілими, слідкує за ними, підтримує їх” [130].

Де - це внутрішнє дао окремої людини. Воно може бути більш чи менш довершеним. “Хто вміщує в собі довершене Де, ... той цілковито гармонійний” [ 131]. Де, - неодноразово повторює Лао-цзи, - треба     постійно вдосконалювати, доводячи його довершеність до рівня вселенського Дао. “Тотожний Дао, отримує Дао” [ 122], “хто служить Дао, той тотожний Дао”, маючи його в собі замість недосконалого Де. Таку людину філософ називає досконаломудрою.

У VI–III ст. до н. е. значного поширення набуло наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне вчення даосизму (від "дао" – шлях, закон).

Даосисти критикували релігійні погляди, зокрема твердження про створення світу богом. Основна ідея даосизму зводиться до того, що життя природи і людей підкоряється не волі неба, богам, а закону "Дао". "Дао" – це закон самих речей і явищ. Він, як всезагальний закон, привносить порядок у хаос речей. "Дао" існує незалежно від свідомості і волі людини.

Основою світу є матеріальні частки "ці" (повітря, ефір). У процесі руху та розвитку матеріальних часток "ці" виникають жива матерія, тварини та людина. Народження, життя та смерть тлумачаться як процеси, пов'язані з матеріальними частками "ці", з їх накопиченням та розсіюванням.

"Ці" даосисти поділяють на дві групи – "тонкі" та "грубі". Людина, на їх думку, народжується в результаті з'єднання цих двох видів "ці". При цьому душа у неї складається з "найтонших", а тіло – з "грубих ці". Деякі даосисти вважали, що найтонші "ці" залишають людину після смерті і утворюють те, що люди називають "демоном" і "богом".

У даосизмі спостерігаються елементи стихійної діалектики. Визнавалося, що у світі немає нічого постійного, що все знаходиться в безперервному русі та розвитку. "Одні речі відходять, – стверджують даосисти, – інші приходять; одні розцвітають, інші в'януть; одні стають міцними, інші хиріють; одні з'являються, інші руйнуються".

Закономірним у розвитку речей, на думку дао- систів, с те, що кожна річ, досягнувши певного ступеня розвитку, перетворюється у свою протилежність: "неповне стає повним, криве – прямим, пусте стає наповненим, старе змінюється новим" і т. д.

Прибічники даосизму поширювали своє вчення про "дао" і на сферу суспільних явищ. Всі нещастя в житті народу спричиняються тим, що правителі порушують природний закон "дао".

Обмеженістю представників даосизму було те, що вони не розуміли того, що люди не лише можуть і повинні пізнати сутність світу, його "дао", а й, спираючись на пізнане, змінити природу і суспільство в потрібному їм напрямку. Вони зводили діяльність людини лише до пізнання "дао" як сутності світу і помилково вважали, що обов'язково зазнає невдачі той, хто втручається у природний хід подій, хто прагне підпорядкувати їх своїм інтересам.

Даосисти, по суті, пропагували пасивне ставлення людини до оточуючої дійсності. Правда, деякі з них виступали проти свавілля знаті та релігійних тверджень про потойбічне життя, закликали до задоволення своїх потреб у земному житті.

Слід зауважити, що в розумінні закону "дао" частина даосистів не були послідовними матеріалістами. Вони відривали "дао" від його основи – світу речей. "Дао" тлумачився вже як незаперечна воля богів. Ця тенденція спричинилася до виникнення у І ст. н. е. релігійної секти даосів, яка існує до нашого часу.