85 . Рушійні сили суспільного розвитку

Проблема рушійних сил у філософській та соціально-політичній літературі завжди вирішувалась неоднозначно. Одні мислителі вважали, що рушієм суспільного розвитку є суперечності, інші пов'язували їх з об'єктивними чи суб'єктивними чинниками, треті з діяльністю людей чи окремих особистостей, четверті шукали їх у певних соціальних детермінантах і таке ін. Непоодинокими є випадки, коли деякі мислителі пов'язують рушійні сили суспільства з певними прогресивними перетвореннями, з набуттям суспільством певних позитивних якостей, здобутків. Слід зазначити, що кожен з цих підходів має раціональне зерно, хоча й не є самодостатнім, оскільки страждає певною однобічністю, відображаючи якусь одну сторону, грань процесу, не зачіпаючи його в цілому.

Розв'язання даної проблеми у межах основних напрямів філософії формувало матеріалістичне й ідеалістичне її розуміння. Ідеалістичне бере свій відлік з античної філософії, матеріалістичне - відстає у часі. Більше того, як писав Ф.Енгельс, старий матеріалізм не тільки не досліджував цю проблему, але й не ставив її. А якщо й ставив, то вирішував теж ідеалістично, вважаючи ідеальні спонуки кінцевими причинами тих чи інших подій. Критикуючи цю позицію, він кваліфікував її як непослідовну, половинчату, оскільки вона зупинилась на ідейних чинниках і не пішла далі дійсних рушійних сил1.

Ідеалістична філософія Гегеля вирішувала ці проблеми, виходячи з того, що суспільна свідомість визначає суспільні життя і діяльність. Тому, рушійні сили не виводилися із самої історії, а нав'язувалися їй ззовні в якості духовних чинників чи вбачалися в діях видатних людей.

Послідовне розв'язання цього питання було здійснено марксизмом. К.Маркс і Ф.Енгельс виходили з того, що суспільне життя і діяльність визначають суспільну свідомість, а не навпаки. Вони пов'язували рушійні сили суспільства з діяльністю людей. На їхню думку, життя суспільства, історія людства є процесом діяльності самих людей, особистостей, класів і народів. У цьому контексті марксизм пішов далі, шукаючи відповіді на питання, а що є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої особи чи соціальної групи, колективу, суспільства чи людства.

Поняття "рушійні сили суспільства" охоплює як об'єктивні, такі суб'єктивні фактори, котрі спонукають особу, соціальну групу, клас, народ до свідомих дій, спрямованих на перетворення чи збереження соціальної дійсності. Серед цих факторів головна роль належить потребам та інтересам (Див.: теми 20 і 24), і, в першу чергу, суперечностям, які протікають на фазі їх вирішення. Носіями цих потреб та інтересів були і залишаються люди, народні маси. їхня діяльність спрямована не лише на формування цих потреб та інтересів, а й на їх вирішення, що веде, в кінцевому результаті, до вирішення соціальних суперечностей.

Як уже говорилось, потреби є першим і найсильнішим спонукальним чинником діяльності загалом, трудової та виробничої, зокрема. Будучи об'єктивною властивістю, вони виражають необхідність людини до чого-небудь. Наявність потреб, невдоволеність існуючим станом речей підштовхують людину до об'єктивних дій, спрямованих на її задоволення. Це, в свою чергу, випрацьовує і нові сили, нові уявлення, способи спілкування та формує нові потреби.

Така діяльність є свідомою, цілеспрямованою, активною, і водночас опосередкованою через інтереси (усвідомлений чинник практичної діяльності), тобто реальною причиною соціальних дій та звершень.

Суспільна діяльність (практика), з одного боку, опосередковується існуючими потребами та інтересами, а з іншого - соціальним середовищем суб'єктів історичного процесу. Ця суперечність є вихідним моментом людської діяльності. Не існує жодної рушійної сили, котра прямо чи опосередковано не брала б участі у розгортанні та вирішенні протиріч. Досить часто потреба виступає стороною певного протиріччя ("виробництво - потреби" та ін.).

Соціальні протиріччя і є рушійною силою суспільного розвитку. Саме на основі них розв'язуються і виникають нові людські потреби та інтереси, мотиви й спонуки їх задоволення, задля котрих люди діють, ведуть боротьбу з природою і між собою, підкорюють природні сили, вступають у певні відносини, створюють суспільно-політичні організації, працюють, щось змінюють, утверджують.

В історії людства прослідковується не лише зростання та ускладнення потреб та інтересів, а й зростання та удосконалення механізмів і засобів людської діяльності. Ці два процеси діалектично пов'язані, нерозривні й обумовлюють один одного, сприяючи розвитку суспільства, суспільному прогресові.

86 Наука відображає світ та фіксує пізнане у поняттях, судженнях, висновках, теоріях і т.п. Але в неї на ряду з поняттями, судженнями, теоріями, перевіреними на практиці та отримавши значення об’єктивних істин, складаючи ми основний зміст науки, входять і фактичний матеріал, наукові данні, а також наукові гіпотези.

Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності.

Наука є струнка, логічно несуперечлива, історично розвиваюча система людських знань про світ, про об’єктивні процеси, проникаючих в природі та суспільстві, та їх відображенні в духовному житті людей, система складаюча на основі суспільно-історичної практики людства. Наука оперує системою понять та категорій, являючих теоретичним відображенням та виразом суттєвих зв’язків та законів дійсності. Від констанції та точного описання факторів наука повинна йти до пояснення фактів, визначенню їх місця в системі інших фактів, розкриттю законів, лежачих в основі цих фактів.

Специфіка науки складається в тому, що вона обслуговує знаннями, маючих значення об’єктивної істини, все суспільство від підприємства до найбільш абстрактних форм духовної діяльності. Більш того, будучи дуже багатогранною, наука різними сторонами включається в різні сфери суспільного життя.

Наукове пізнання світу суттєво відрізняється від інших форм відображення дійсності. Загальним методом відповідним сучасним наукам, є діалектика, особливими методами якої є спостереження, індукція і дедукція, аналогія, формалізація, математизація науки тощо. Існують також часткові методи, пов’язані з окремими галузями науки – фізикою, хімією, біологією та іншими. На вибір предмета досліджень, спрямованість і темпи розвитку науки, вирішальний вплив справляють соціально-економічні умови, передусім потреби матеріального виробництва.

Об’єктом відображення в науці являється природа та суспільне життя. В зв’язку з цим всі конкретні науки поділяються:

Суспільні науки вивчають різноманітні сторони суспільного життя, закони функціонування та розвитку суспільного організму.

Природні науки займаються вивченням закономірних властивостей та зв’язків (законів) живої та неживої природи.

Технічні науки займаються вивченням продуктивних сил в даній сфері господарства, але і промислові відносини.

Основу розвитку науки, як і всіх інших суспільних явищ, складає матеріальне підприємство, закономірна зміна способу підприємства. Математика і механіка, біологія і фізика, та всі технічні науки зросли, розвивалися та досягнули розквіту завдяки розвитку продуктивних сил, зросту підприємницьких потреб, рівно як і суспільні науки – на основі змінюючи умов суспільного життя та нерозривно виникаючих задач перетворення відносин між людськими.

Кожне наукове відкриття, відповідаючи на виникаючі запроси життя, в той же час базується на накопиченні раніш знань в тієї чи іншої області. Наука являється стрункою системою законів та виводів, має свою внутрішню логіку розвитку, особливу послідовність та примхливість. Окремі мислителі, спираючись на все досягнення науки, можуть іноді здійснювати такі відкриття, для реалізації яких ще не дозріли підприємницько-технічні умови.

Наука розвивається в тісній взаємодії зі всіма іншими сторонами та явищами суспільства. На розвиток науки оказують вплив політичні та правові відносини, володіючі в суспільстві.

87 Розглядаючи методологію як вчення про організацію діяльності, слідуючи за Г.П. Щедровицький, можна виділити наступні три підстави сучасної методології:

1. Філософсько-психологічна теорія діяльності

2. Системний аналіз (системотехніка) - вчення про систему методів дослідження або проектування складних систем, пошуку, планування та реалізації змін, призначених для ліквідації проблем

3. Наукознавство, теорія науки. У першу чергу, до методології мають відношення такі розділи наукознавства, як гносеологія (теорія пізнання) і семіотика (наука про знаки)

Виділений Г.П. Щедровицький кортеж охоплює лише пізнавальну та перетворювальну діяльність, частково ціннісно-орієнтовну. Але при цьому залишаться як би «за бортом» естетична діяльність і комунікативна діяльність. Тому необхідні ще дві підстави методології: етика діяльності та естетика діяльності.

88 Філософська методологія – як основа педагогічного процесу

Філософське осмислення педагогічного процесу дозволяє визначити методологічні засади педагогічної теорії, оскільки філософія виховання є філософською культурою, основою теоретичного усвідомлення педагогічних проблем, як проблем здійснення людськості і самореалізації.

Філософська методологія відбиває вищий рівень методологічного аналізу наукового мислення у відображенні світу. Методологічний аспект визначається сукупністю загальнонаукових принципів, законів, закономірностей, положень тощо, екстрапольованих на терени педагогічного дослідження, а також, сукупністю процедур, методів і форм власне виховної роботи.

Філософська методологія виконує два типи функцій. По-перше, вона виявляє смисл наукової діяльності та її взаємозв'язки з іншими сферами діяльності, тобто розглядає науку стосовно практики, суспільства, культури людини. Це - філо­софська проблематика. Методологія не е особливим розділом філософії: методологічні функції щодо спеціальних наук виконує філософія в цілому. По-друге, методологія вирішує завдання вдосконалення, оптимізації наукової діяльності, виходячи за межі філософії, хоча й спирається на розроблені нею світоглядні й загальнометодологічні орієнтири та постулати.

Отже, фундаментальні принципи базуються на узагальнюючих, філософських положеннях, що відбивають найсуттєвіші властивості об’єктивної дійсності і свідомості з урахуванням досвіду, набутого в процесі пізнавальної діяльності людини. До них належать принципи діалектики, що відбивають взає­мозумовлений і суперечливий розвиток явищ дійсності, детермінізму – об’єктивної причинної зумовленості явищ, ізоморфізму - відношень об’єктів, що відбивають тотожність їх побудови та ін. Безумовно, змістова інтерпретація цих принципів варіюється відповідно до специфіки досліджуваного матеріалу (порівняємо, наприклад, розуміння ізоморфізму в математиці, геохімії і мовознавстві, природничих науках). Від тлумачення філософських принципів залежить обґрунтування методологічного підходу в дослідженні тієї чи іншої галузі.

Філософські вчення, провідними ідеями яких е філософські концепції наукового пізнання, діалектичний метод і теорія наукової творчості, визначають загальний підхід до вивчення проблеми, спрямовані на вирішення стратегічних, а не тактичних завдань дослідження і пов'язані з ним опосередковано.

3агальнонаукова методологія використовується в усіх або в переважній більшості наук, оскільки будь-яке наукове відкриття має не лише предметний, але й методологічний зміст, спричиняє критичний перегляд прийнятого досі понятійного апарату, чинників, передумов і підходів до інтерпретації матеріалу, що вивчається.

До загальнонаукових принципів дослідження належать: історичний, термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний), моделювання та ін.

Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникнути у сутність явищ і процесів, що вивчаються. Це можливо за умови цілісного підходу до об’єкта вивчення, розгляду його у виникненні та розвитку, тобто застосування історичного підходу до його вивчення.

Перш ніж вивчати сучасний стан, необхідно вивчити генезис та розвиток певної науки або сфери практичної діяльності.

Відомо, що нові наукові і накопичені знання перебувають в діалектичній взаємодії. Найкраще і прогресивне зі старого переходить у нове і надає йому сили й дієвості. Інколи забуте старе знову відроджується на новій науковій основі і живе друге життя в іншому, досконалішому вигляді.

У цьому зв'язку особливого значення набувають вивчення історичного досвіду, аналіз та оцінювання історичних подій, фактів, попередніх теорій у контексті їх виникнення, становлення та розвитку. Отже, історичний підхід дає змогу дослі­дити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей.

У межах історичного підходу активно застосовується порівняльно-історичний метод - сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку.

У кожному порівняльно-історичному дослідженні ставляться конкретні пізнавальні цілі, які визначають коло джерел та особливості застосування способів зіставлень і порівнянь об’єктів дослідження і встановлення ознак схожості і відмінності між ними. 3а характером схожості порівняння поділяють на історико-генетичні та історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних самим об’єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взаємовпливу явищ. На цій основі виділяють два види порівняльно-історичних методів: порівняльно-типологічний, що розкриває схожість генетично не пов'язаних об’єктів, і власне порівняльно-історичний, що фіксує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розходження між ними - як показник їхнього різного походження.

У соціальному пізнанні широко використовуються цивілізаційний, формаційний та інші підходи до осмислення культурно-історичного процесу.

Будь-яке теоретичне дослідження потребує описування, аналізу та уточнення понятіüного апарату конкретної галузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають.

Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнення змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв'язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Вирішити це завдання допомагає метод термінологічного аналізу і метод операціоналізації понять.

89 філос. категорії, що відображають відповідно обмежений та необмежений характер предметів і процесів об'єктивної дійсності, людського пізнання. Конечне — ге, що має кінець, а отже и початок — будь-яка окрема річ чи процес, взяті з боку їхньої якісної визначеності й просторово-часової обмеженості. Безконечне — те, що не має межі і краю — матерія в її різноманітних властивостях, формоперетвореннях га розвитку. На відміну від метафіз. розуміння К. і б. як зовн. протилежностей, де безконечне утворюється шляхом нескінченного кількісного додавання чи повторення конечного (т. 3. дурна безконечність), матеріалістична діалектика розглядає їх в діалектичній єдності як такі, що взаємно покладають і переходять одна в одну. Природа в цілому є безконечною у часі, необмеженою у просторі та безмежно різноманітною у своїх властивостях. Ця безконечність виявляє себе через існування, взаємозв'язок і взаємоперетворення конечних речей і процесів. Усяке конечне є способом існування і минущим моментом безконечного. Будь-який предмет чи процес становить нерозривну єдність К. і б. Вже саме визначення предмета шляхом його відмежування від інших передбачає вихід за його межі. У своєму реальному бутті (і відповідно — в пізнанні) предмет виявляє свою якісну визначеність у безконечних відношеннях до ін. предметів. Розвиток внутр. суперечностей предмета кінець-кін-цем переходить міру, яка визначає його внутр. межі. В усіх цих моментах обмежування певного фрагменту дійсності становить разом з тим і вихід за його межі. Таким чином, конечне — це те, що рухається до свого кінця, а отже до виходу за свої межі; розглянуте як момент заг. взаємозв'язку й розвитку, воно містить у собі самозаперечення й свою внутр. протилежність — безконечне. У своїй практиці й чуттєвому спогляданні людина безпосередньо має справу з конечними речами. Але в силу того, що практика за своєю суттю є постійним виходом за межі наявно даного, вона є основою осягання людиною безконечного. Стосовно пізнання діалектика К. і б. пов'язана з суперечностями між абс. характером людського мислення та його реалізацією в конечних (а отже обмежених) суб'єктах пізнання, між безконечністю світу та конкретно-істор. конечними об'єктами пізнання. Ці суперечності розв'язуються в процесі прогресивного розвитку практики та пізнання. Теор. формою відображення безконечного є закони науки. Принципова пізнаванність безконечного надає пізнанню абс. характеру.

90 Що ж таке рух, зміна? Рух, зміна — це внутрішньо пов'язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими. Такий самий результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух — це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну. За Гегелем, "принцип усякого саморуху якраз і полягає ... в зображенні суперечностей. Щось рухається не тому, що воно... в цьому ...перебуває тут, а в іншому ... там, а лише ...тому, що воно перебуває тут і не тут..., одночасно і перебуває, і не перебуває... Рух є самою суперечністю". Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Він, як відомо, є абсолютним, невід'ємним атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета.