38. Філософські погляди Григорія Сковороди.

У XVIII ст. в Україні визначне місце у філософії займає Григорій Савич Сковорода — оригінальний митець, поет та просвітник. Народився 22 листопада 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в сім'ї козака. Початкову освіту здобув у сільській школі, а в 1738 році зарахований до Києво-Могилянської академії, де вчився до 1741 року, а повернувся до навчання в академії у 1744 — 1750 роках. Майже три роки Григорій Сковорода служив співаком у придворній капелі в Петербурзі, а потім у складі польської місії відправлений в Угорщину, подорожував по Австрії та Німеччині. З 1753 року Григорій Сковорода вчитель етики в Переяславській духовній семінарії, а потім вчитель помічника Степана Томари. З 1759 по 1768 рік викладав у Харківському колегіумі, звідки вигнаний за прочитаний курс «Християнського добронравія». Наступні 25 років Григорій Сковорода мандрував по Україні. Це найплодотворніший період життя: пише філософські діалоги, усно та письмово поширює ідеї про світ і людину в народі. Помер Григорій Сковорода 29 жовтня 1794 року в селі Іванівка (нині Сковородинівка) Харківської області.

Григорій Сковорода продовжував просвітницькі традиції. З Києво-Могилянської академії виніс добре знання мов, античної філософії, ідей Середньовіччя та Ренесансу. Тут же навчився любити людину та її свободомислення. В академії сприймає філософію не догматично, а критично. Так, якщо провідна тенденція філософських курсів академії — арістотелізм, то Григорій Сковорода віддавав перевагу вивченню Платона. Якщо в центрі уваги києво-могилянських професорів — зовнішній світ та проблема пізнання, то у Григорія Сковороди — людина, етико — гуманістичні проблеми. Григорій Сковорода написав 18 творів, зробив 7 перекладів з латинської російською та українською мовами. До основних філософських творів належать: «Діалог про давній світ», «Дружня розмова про душевний світ», «Алфавіт світу», «Боротьба архістратика Михайла з сатаною» та ін. Саме в творах і висловлена філософська система. У ній чітко виділяються основні вчення про дві натури; вчення про три світи; вчення про людину; вчення про пізнання та ін. Суть вчення про дві натури в тому, що все існуюче у світі має дві сторони (натури): зовнішню, видиму, та внутрішню — невидиму. Цю тезу Григорій Сковорода повторює десятки разів з різними відтінками. Причому видима натура мінлива, перехідна, а невидима — існує вічно. Це духовний початок, або Бог. Бог є незмінною першопричиною всього існуючого та самого себе. Бог є істинне, природа в природі, живе в живому, людина в людині — закон. Таке розуміння світу має чітко виражений характер: протилежну Богу видиму натуру визначає як «тварюку». Рівнозначно вживаються поняття речовина, матерія, стихія, природа та інші. З вченням про дві натури тісно зв'язані вчення про три світи. Тут виражена ідея про те, що вся оточуюча дійсність — це гри взаємозв'язані світи: макрокосм, мікрокосм та світ символів.

Макрокосм — це великий світ, або світ природи. Аналізуючи макрокосм, Григорій Сковорода робить філософські висновки. По-перше, природа безкінечна, складається з величезної кількості світів. За прикладом античних філософів, відокремлює як першооснову всіх речей чотири елементи: вогонь, повітря, воду та землю. По-друге, природа (матерія) вічна. Усі предмети природи тимчасові, перехідні, виникають та зникають, але природа безсмертна. Неможливість зникнення чогось Григорій Сковорода виводить з вчення про дві натури: «Зникнути нічого не може, воно лише втрачає свою тінь». Пояснює це аналогією: «Художник намалював оленя та павича. Потім стер фарби. Малюнки зникли, але образи їх залишились, не зникають, існують». В природі проходить дещо подібне, змінюється тільки тінь. По-третє, природа, створення світу підкорюються природним законам. Григорій Сковорода вважав, що релігійне вчення про природу неспроможне, тому що йде всупереч з законами природи. Другий світ — це мікрокосм або Людина, що натуральна природа макрокосми притомляється та продовжується в мікрокосмі. Загальні закономірності природи властиві також людині. Іншими словами, людина — це малий світ, що відображає великий світ.

Специфічним світом у вченні Григорія Сковороди є світ символів. Символи — це образи, що втілюють будь-яку ідею. За символ єдиного брав кільце або Сонце, виводив символи безпеки, заздрості, самопізнання, вічності, істини, подяки та інше. Найвищою таємницею символу є слово. Слово є «істиною і єдиним початком, є зерном та плодом, центром та гаванню, початком та кінцем» людського духу. В Біблії записано: «Спочатку було слово». Воістину слово — початок та кінець культури та духовності. А тому книга з книг для Григорія Сковороди є Біблія. Це досконалий образ світу символів. Дякуючи символам невидимий світ, інакше єство Боже, перетворюється у видимий, то ж досяжний до сприйняття, тобто Біблія є засобом пізнання «духовного початку», внутрішньої натури макро- та мікрокосму, інакше кажучи, Бога. Таке в загальних рисах вчення Григорія Сковороди про три світи. Це вчення, як і вчення про дві натури, виступало основним моментом для формування вчення про людину.

Суть вчення про людину полягає, по-перше, в ідеї внутрішньої людини. Це положення випливає з вчення про дві натури. В Людині, як і в усьому існуючому, є видиме та невидиме, тлінне та вічне. Істинною Людиною в людині є невидима натура, інакше кажучи, внутрішня Людина. На думку Григорія Сковороди, внутрішня Людина протиставлена зовнішньому світу, загублена в ньому. «Знайти» себе Людина може лише залишившись на самоті, втікши від спокус та поглинувши в себе. Звернення людини до самої себе й пізнання себе — це осягнення Бога. Адже єство, суть внутрішньої Людини і є Бог. Пізнавши себе, людина перевтілюється, як перевтілився Нарцис. Нарцис — це юнак-красень зі стародавньогрецької міфології, що одного разу, побачивши своє відображення у воді, влюбився в себе. Нарцис любить самого себе — це означає, що любить Бога, служить Богу. А служить Богу — означає служити самому собі. Отож, ідея внутрішньої Людини спрямована на те, щоб довести, що щастя окремої людини досягається моральним удосконаленням. Тут велика роль другого положення вчення.

По-друге, ідея серця Людини. Григорій Сковорода приділяв дуже багато уваги ідеї серця. Ось чому вчення часто називається філософією серця. Який сенс вкладає в поняття серце? Серце в філософії визначається як сфера духовного життя людини. Серце охоплює багато значень: серце — це душевний стан людини, який керує вчинками та примушує людину жити добром або злом; серце символізує індивідуальність людини як істоти духовної; серце — це єдиний світ людини, моральні переживання, почуття, пристрасті, пізнання. Тільки проникнувши в серце, пізнання може бути освоєним. Григорій Сковорода стверджує, що серцем можуть оволодіти добрі та злі сили. Перші підносять людину, другі приводять її до падіння. Тому людина повинна прагнути до очищення свого серця. На цій основі розвивається нова ідея — ідея очищення свідомості від волі.

По-третє, ідея усунення волі людини. Суть ідеї полягає в тому, що чисте серце зміцнюється в людині через боротьбу. Людина повинна очистити, вивільнити свою свідомість від волі тому, що воля породжує кривду, беззаконня, черевоугодництво та інше. Інакше волю необхідно нейтралізувати. Коли волю людини (її свавілля) знищено, єдиним керівником людини стає воля Божа. Однак це не означає, що індивідуальність людини зникає: навпаки, зберігається. Існує нерівна рівність.

По-четверте, ідея нерівної рівності. Сенс ідеї полягає в тому, що всі люди, як тіні істинної внутрішньої Людини, рівні перед Богом, але разом з тим вони всі різні. Свою думку Григорій Сковорода розкриває через образ фонтана, який заповнює великі та малі посудини. Посудини різні, однак вони всі рівні між собою тому, що вони всі повні. Ідеал нерівної рівності — основа та внутрішній сенс етичного вчення. Григорій Сковорода обумовлює етичний плюралізм, який передбачає для кожної людини свій життєвий шлях. Що ж є критерієм вибору життєвого шляху? На це питання відповідає ідея зрідності людини з типом життя. У кожної людини своя природа. її не можна змінити. Можна лише, пізнавши її, вибрати собі заняття та життєвий шлях, зрідні з цією небаченою природою. Ось чому Григорій Сковорода повторює знову і знову: пізнай себе, слухай себе, подивись в себе. Це дає можливість людині відкрити свою божественну суть. Щастя людини не залежить «ні від високих наук, ні від почесних посад, ні від забезпеченості», а залежить від серця, а серце від Бога, отже, невидимої натури.

З ученням Григорія Сковороди про людину тісно зв'язано вчення про пізнання. Вихідним пунктом теорії пізнання стало визнання пізнання світу та непідвладна віра в необмежені пізнавальні здібності людського розуму. Теорія поєднується із самопізнанням, вважається, що в людині притомляються та продовжуються загальні закони природи, тому достатньо пізнати себе і можна розкривати природні закони мікрокосму і макрокосму. Велику увагу Григорій Сковорода приділяв розвитку вчення про суспільство, вважав, що стійкість суспільства залежить не від зовнішніх форм суспільства, а від внутрішньої суті. На цій основі сформульовано ідеал суспільного устрою, який називав «Гірською Республікою». Суть бачив в образі ідеальних відносин між людьми, які формуються відповідно до духовної природи людини. Духовна республіка повинна будуватись відповідно з основами любові, рівності, колективної власності. Такий духовний світ, протилежний світу зла. Духовний світ не потусторонній, куди душа переселяється після смерті людини, а реальний, високо моральний, ідеальний світ. Така філософська система Григорія Сковороди. 

39. порівняно пізно - з середини 18 ст. - На шлях Просвітництва вступила Німеччина, де в цей час склалася ціла Плеяда блискучих мислителів: Лессінг, Гердер, Гете, Щіллер та ін, що зробили великий вплив і по суті підготувавши грунт для великих ідеалістичних систем Канта, Фіхте, Шеллінга та Гегеля.

На відміну від французького, німецьке Просвітництво відрізнялося вкрай обережним ставленням до релігії, що певною мірою було пов'язане з попередньою Просвітництва епохи Реформації, яка вирішила частина вкрай гостро стояли в католицькій Франції проблем або, принаймні, пом'якшити їх завдяки введенню тут специфічно німецької форми протестантизму - лютеранства.

Іншою особливістю німецького Просвітництва з'явилася наявність тут на відміну від ряду інших країн об'єднує ідеї, які зуміли згуртувати різних за духом його представників - від найрадикальніших до, в більшості своїй, дуже поміркованих.

Такий стала ідея національної єдності німецького народу, його права на вільний розвиток національної культури, літератури та мови, що згодом багато в чому сприяло складанню єдиного німецького держави. Можна відзначити таку рису німецького Просвітництва, в цілому, і німецької літератури, особливо, як їх високу ступінь філософічності, що багато в чому сприяло їх єдності з найвищими зразками професійної німецької філософії. У другій половині 18 ст. і на початку 19 ст. просвітницькі ідеї розвиваються в Північній Америці (Т. Пейн), в Росії (О. Радищева, І. Новиков та ін).

Сучасник раннього Канта - Готхольд Эфраім Лессінг (1729-1781) - поет, драматург, літературний критик, філософ. Його теза «Виховання людського городу» (1730) носить програмний характер насамперед для самого мислителя. Оцінним по достоїнству ряд його ідей, що є, на наш погляд, своєрідним провіщенням. Насамперед, це думка про єдність людського роду, про його все охватну цілісність Зрозуміло, Лессінг ґрунтується переважно на европейскій історії. Він міркує в дусі європейського людства. Проте мислитель виходить з ідеї загальної долі людей.

Ще одна плідна ідея Лессінга : людство виникає, олиця спільність усвідомлюється. Без напруженого самопізнання ніяка єдність не виникає. Тільки поступове відчуття однаковості сприяє народженню такого універсального утворення, як людство. І саме собою зрозуміло, що тут не обійтися без визначених стадій, конкретних етапів, через які ця ідентичність осмислюється.

З цього погляду не виглядає архаїчним погляд Лессінга, відповідно до якого людський розум розглядається як державна сила історії. Ми звикли співвідносити народження загальносвітової цивілізації з розгортанням виробничих сил, господарських зв'язків, засобів комунікації. Людському роду слід ще усвідомити свою спільність , до цієї думки ми тільки зараз звикаємо.

Лессінг високо оцінював роль християнства в людській історії, звеличуючи в ньому моральну сторону. Навчання про всезагальну любов, вимога доброчесних вчинків на думку філософа, забезпечувало християнству перемогу над іншими релігіями Він підкреслював, що для того , щоб розум людини досяг повної ясності і створив ту чистоту серця, що вселяє в нас здатність любити, насамперед любити чесно та заради її самої, розум повинний вправлятися в збагненні духовних предметів . Але чи означає висока оцінка християнської святості, що духовна еволюція людського роду завершується саме цією релігією? На думку Лессінга, людство не зупиниться на даній стадії. Прийде нова ступінь зрілості - «епоха нового, вічного Євангелія». Саме в цю пору моральність виявиться універсальним, безумовним принципом поводження. Новий Завіт застаріє тією ж мірою, що і Старий Завіт. Третій світовий стан прийде не відразу. Воно неодмінно вимагає попередніх ступіней.

Ця думка Лессінга про поступове вирощування моралі, про терпляче просування до вищих ступіней духу в наші дні в черговий раз розкриває свій найглибший зміст. Радикальні і скоростиглі програми переробки світу, відірвані від духовних традицій, принесли людству чималий збиток. На цьому тлі вражаючим і одухотвореним здається судження великого німецького мислителя: «Прямуй же своїм непримітним кроком, вічне провидіння!»

ГЕТЕ відстоював, хоч і не послідовно, з ваганнями, позиції матеріалізму, особливо в теорії пізнання й естетиці. філософські ідеї світогляду Г. дедалі більше визначаються саме життєвозначущою проблематикою, а сам Г. поступово, але дедалі рельєфніше постає у вигляді мудреця, що не розсудком прагне осягнути істину, а живе в ній всім своїм єством, у якого "мислення не відокремлює себе від предметів", оскільки "елементи предметів споглядання входять у мислення і пронизані мисленням внутрішнім чином". Внаслідок цього його "споглядання саме є мисленням", а мислення — спогляданням. У своїх пізніх прозових і віршованих творах, статтях, листах і афоризмах Г. зосереджував увагу передусім на питаннях смерті й індивідуального безсмертя людини, сенсу її буття тощо. Зокрема, він доходить висновку, що людське існування загалом підпорядковане великим силам, втіленим метафорично у таких "орфічних першословах", як демон особистості (тобто стихійне і водночас внутрішньо стійке начало, що зумовлює неповторність особи); тіхе — сукупність нібито випадкових життєвих умов, які насправді вишиковуються у доленосну послідовність; ерос — любов як невимушена вибіркова спорідненість, що зумовлює взаємний потяг; ананке — результанта змагання умов, воль, сваволь і примх, що в підсумку виявляється служінням обов'язку; ельпіс — надія на звільнення й самореалізацію. Універсалізм, широта кругозору і протеїзм світогляду Г. спричинили ставлення до Г. як до предтечі, а то й як до основоположника найрізноманітніших, подекуди й діаметрально протилежних шкіл і напрямів світової філософії — філософії життя (Ніцше, Дільтей, Шпенглер, Зіммель), кантіанства (Гундольф, Чемберлен), антропософії (Р. Штейнер), "арійської" аристократичної духовної культури (Надлер, Хільдебрандт), демократичного гуманізму (Тельман, Т. Манн, Бехер). Сучасних мислителів вабить до Г. "справжнє прагнення до метафізики" (Гадамер), "чудова нерозв'язність" (Ясперс), "живий дух" (Рінтелен), постійна спрямованість не лише до синтезу знань різних галузей науки, а й до універсального синтезу різних сфер людської культури загалом, до єдності осягнення та дії, понятійного й образного, споглядання й мислення, наукового й художнього, теоретичного та практичного.

Ідеал етичного спільноти людей став відправною точкою розробки філософії культури Фрідріхом Шіллером (1759-1805). Він виходив з кантівського протиставлення «природи» і «свободи», але не прийняв запропонованого Кантом вирішення проблеми. Шиллер звернув увагу на те, що, прагнучи до досягнення ідеального морального стану суспільства (сама можливість якого проблематична), ми ризикуємо пожертвувати дійсно існуючим «фізичним людиною», знехтувати їм заради його уявній моральної сутності в перспективі. На відміну від Канта (це відмінність найістотніше), він вважав, що є реальний спосіб утвердження свободи людини в дійсного життя. Шлях цей нерозривно пов'язаний з красою, з формуванням естетичної реальності, так як краса, втілена у вільному оформленні матеріалу як свобода форми в матерії, - єдиний об'єкт, в якому свобода виявляється, можна знайти й існує в явищах, в чуттєвому світі. «Одна з найважливіших задач культури, - писав Шиллер, - полягає в тому, щоб підпорядкувати людини формі вже в чисто фізичного життя і зробити його естетичним». Зрозуміло, що для цього сама культура повинна стати переважно естетичної. Людський рід і індивіди, в поданні Шиллера, проходять три ступені: фізичний стан, коли вони підпорядковані природі власної та зовнішньої; естетичний стан і моральний стан, в якому відбувається звільнення від кайданів часу, прорив зі світу тілесності і чуттєвості до ідеального.

Центральним поняттям естетичної та культурологічної теорії Шиллера стало поняття «гра». Гра передбачає звільнення від потреб реальності, від фізичного і морального примусу, від гніту власних потреб і пристрасного примусу; вона є вільна незацікавлена ​​діяльність, вільне застосування душевних сил людини. Звільняючись від тиску обставин і інтересів, від «природи», людина вступає в царство гри як естетичної видимості. Це і є його входження в культуру. Теорія культури вибудовується Шиллером за моделлю мистецтва, зрозумілого як гра.

Спочатку поняття естетичного стану було введено Шиллером як би в якості проміжного етапу на шляху до ідеалу етичного стану, який безпосереднім шляхом недосяжно. В результаті ж естетичний стан виявилося в достатній мірі самоцінним і привабливішим, ніж навіть ідеальне етичне, де людина все ж підпорядкований моральному боргу. Тільки в «естетичному державі», в царстві естетичної видимості повністю, по Шиллеру, здійсненні громадська свобода і рівність, і тільки краса в змозі надати людині громадські якості.

У процесі обгрунтування ігровий теорії культури і утопії естетичного держави Шиллер приділив значну увагу аналізу протиріч культурно-історичного процесу, зокрема суперечливого впливу на культуру суспільного розподілу праці. Один з перших, поряд з Руссо, радикальних критиків сучасної йому буржуазної культури він сформулював завдання відновлення цілісності, гармонійності людини, її всебічного розвитку, можливості реалізації якої пов'язував з процесом естетичного виховання.

40. Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду — "критика": дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту" у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед — розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: “Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду... і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами,.. з іншого—з експериментами,.. щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе.., а як суддя, що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання”.

Аналогія з наслідками відкриття М.Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?

По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтовав з необхідністю.

По-третє, у концепції І.Канта людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженіші будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, — ширші знання. “Коперніканський переворот” І.Канта був першим варіантом обгрунтування у німецькій класиці принципу активності.

окторська дисертація, захищена Кантом у 1770 р. поділяє його творчість на Два основних періоди: докритичний та критичний. У докритичний він переважно займався проблемами природознавства, математики, логіки і розробив наукову гіпотезу про природне походження Сонячної системи з величезної газової туманності. Основні праці цього періоду: "Думки про істину оцінку живих сил" (1746, перша), "Дослідження питання чи зазнала Земля у своєму обертанні навколо осі, завдяки якому відбувається зміна дня і ночі, деякі зміни з часу свого виникнення" (1754), "Питання про те, чи старіє Земля з фізичної точки зору" (1754) і головна – "Загальна природна історія і теорія неба" (1755), в якій він і розробив свою космогонію

І.Кант родоначальник німецької класичної філософії. Його вчення про пізнання та єтичні погляди.

Родоначальником німецької класичної філософії вважається 1ммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін.Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосуваня, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей. Перш ніж говорити власне про проблеми гноселогії Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на досвіді.Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні.Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей (у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок. Існує, вважає Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень.Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. Кант подає категорії за такою схемою: 1. Кількості: єдність, множина, цілокупність. II. Якості: реальність, заперечення, обмеження. III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування.IV. Модальності: можливість – неможливість, існування – неіснування, необхідність – випадковість.Вказаними категоріями, підкреслює Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання.Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність – сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини, загального та необхідного. Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як "копернікіанський переворот у філософії", оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом.Розум, наголошує Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду. Трансцендентальні ідеї Кант поділяє на три види. 1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб'єкта; це мікросвіт людського "Я". 2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, "людина в природі". 3. Світ теологічних ідей, де фіксуються абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі.Далі Кант сформулює досить складну концепцію суперечностей – антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно з Кантом, і тезу, і антитезу можна довести однаково успішно.У вченні про антиномії, можливості виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки, Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, Кант визнає їхнє існування лише в людському розумі, а не в об'єктивній дійсності і не бачить шляхів їхнього теоретичного вирішення.Отже, Кант поставив надзвичайно важливі проблеми в дослідженні структури пізнавального процесу, багато з яких лишаються актуальними і в наші дні. Саме в полеміці з Кантом народились філософські концепції Фіхте, Шеллінга, Гегеля.