1. Світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше усвідомлення, розуміння світу, місця в ньому людини, а також ціннісні орієнтації людей, їх життєві позиції.

Структура світогляду залежить від певних чинників.

Залежно від співвідношення інтелектуального та емоційного досвіду людей світогляд поділяється на:

– світовідчуття. Це емоційно-психологічний бік світогляду на рівні настрою, почуттів;

– світорозуміння. Це пізнавально-інтелектуальний бік світогляду;

– світосприйняття. Це досвід формування пізнавальних уявлень про світ за допомогою наочних образів (сприйняттів).

За ступенем загальності розрізняють світогляд особистості, груповий (професійний, класовий, національний тощо), загальнолюдський (загальнолюдські світоглядні настанови).

За ступенем історичного розвитку – античний, середньовічний і т. д.

За ступенем теоретичної "зрілості" – стихійно-повсякденний ("житейський") і теоретичний (філософський).

Світогляд виконує найважливіші функції в житті людини. Як активний духовний чинник світогляд є основою життя. Він забезпечує освоєння та зміну людиною навколишнього світу. Адже світогляд об'єднує знання і почуття у переконання. А це визначає певну поведінку та дії особистостей, соціальних груп, націй, народів.

Історичними формами світогляду прийнято вважати такі: міфологія, релігія, філософія. Оскільки філософії як світоглядові присвячено окремі питання, зупинимося спочатку на короткій характеристиці міфології і релігії, з'ясуємо основні риси цих явищ.

2. Міф — це форма існування духу. яка відповідала общинно-родово-му суспільству, була його світоглядом і як світогляд зумовила його духовні і моральні особливості. Міф є історичною передумовою і витоком філософії. Цієї тези дотримуються автори майже всіх існуючих концепцій походження філософського стилю мислення — міфогенної (за якою філософія виникає з міфу внаслідок його внутрішнього розвитку), гносеогенної (автори якої бачать виток філософії у розвитку пізнання), гносеогенно-міфогенної (ця концепція прагне врахувати і роль генези міфологічного світогляду, і роль росту пізнання), соціогенно-міфогенної, якої дотримуються автори підручника і яка прагне синтезувати попередні концепції, врахувавши соціально-економічні та політичні перетворення в традиційному суспільстві і перетворення у сфері духу, у сфері міфологічного світогляду.

Яким же бачиться світ крізь призму міфологічного світогляду? Якщо врахувати, що призму цього бачення становлять общинно-родові зв'язки, то і зв'язки явищ світу бачаться як взаємостосунки одушевлених та одуховлених предметів подібно до зв'язків індивідів в общині, зв'язків між родичами, які відчувають, усвідомлюють один одного, відрізняючи "своїх" від "чужих". Спочатку душевна взаємопов'язаність предметів світу мислиться ще у своїй повній тотожності з самою дійсністю, так що душа і дух цих предметів цілком тотожні їх матеріальному єству. Це, як відмічає О. Ф. Лосєв, є фетишизм, за яким принцип життєво-родинних стосунків речі з оточуючим колективом, або, як стали говорити потім, її демон, душа або дух і ще пізніше — її сутність та ідея, залишався невіддільним від фізичного тіла самої речі.

Вірування первісного суспільства

В первіснообщинному суспільстві фетишами ставали природні речі, які ще не слугували предметом людської діяльності. Природні властивості речей наділялися надприродною суттю, і фетишизм супроводжувався сакралізацією (освяченням предметів, завдяки чому вони набували статусу соціальних регуляторів стосунків між людьми, виконували функцію репрезентатора певних соціальних норм. Нерідко такі фетиші (як правило, тварини, іноді рослини) ставали тотемами — уособленнями першородича общини та носія спільного імені її членів — "синів змії", "доньок орла" тощо. На думку багатьох дослідників тотемізму, тотем якраз і виступає не стільки як божество, скільки як прародич, покровитель общини, страж культу предків, наглядач за виконанням общинних традицій. Спочатку тотем пов'язувався із системою табу — забороною вбивати та поїдати тотемну тварину чи рослину. Потім значення табу розширилось. Вони стали заборонами форм поведінки (заборони кровозмішення, замахів на лідера общини, заборони на форми діяльності, які виходили за межі традиції, взагалі на будь-яку оригінальність тощо).

Первіснообщинне суспільство, на думку наших дослідників, було суспільством рутинним, яке орієнтувалось тотемами і табу на традицію, на постійне відтворення наявного стану речей. Зміни в ньому відбувались повільно — і суспільні, і у сфері духу. Але вони відбувались і здебільшого перші залежали від останніх.

3. Філософствування представляє собою форму діяльності, орієнтовану на осмислення й розв’язання основних проблем буття, на визначення можливостей і меж людської самореалізації у відносинах людей із природою, з культурою, з різними видами життєвих засобів, вироблених суспільною еволюцією [317, 556]. Між філософствуванням – видом діяльності та філософствуванням – формою самореалізації є велика різниця: останнє характеризується обов’язковою наявністю об’єктивно існуючого результату. За висловом Мераба Мамардашвілі, “філософом є кожна людина – в якомусь потаємному кутку своєї сутності”, однак тільки та особистість, що реалізує свої сутнісні сили у філософствуванні, “виражає та експлікує особливого роду стани, які піддаються переказу лише філософською мовою” [214, 57]. Отже, щоб філософствувати, у кожної людини є все необхідне, а щоб реалізувати себе як філософа, треба опанувати філософську мову, розчинитися в мисленні і прийти до об’єктивації власних сутнісних сил у цій сфері діяльності.

Найважливіше значення філософствування для окремої особистості полягає у виведенні певних кінцевих внутрішніх висновків, що дозволяє лишитися вірним самому собі за будь-яких зовнішніх змін [51, 331]. Філософствування як форма самореалізації особистості передбачає побудову мисленнєвих моделей, які фіксують положення людини у світі, та вироблення засобів визначення особистісних перспектив з наданням цим результатам об’єктивного характеру.

Специфіка філософствування серед інших варіантів здійснення людиною себе полягає ще й у тому, що потенційно воно досяжне всім. Філософствувати можна водночас з іншими актами самореалізації, не заважаючи, а сприяючи їх перебіганню, оскільки розуміння власного місця у світі підвищує ефективність адаптації та орієнтації в ньому.

Філософія є в першу чергу елементом певної фундаментальної будови свідомості [53, 3], який сприяє особистісному самоусвідомленню і самовизначенню, а тому філософствування виступає засадою ефективності будь-якої форми самореалізації.

Філософствування, на нашу думку, більше за інші варіації індивідуального самоздійснення об’єктивує “самість” особистості, тому що людина не служить філософії і не підкоряє її своїм потребам, вона філософствує для себе, живе філософією, живить нею свої сутнісні сили [24, 286]. Через це філософію краще розуміють люди, які нічого не знають про неї або ж відштовхнули від себе уявлення, що нав’язувалися їм раніше [211, 198]. Саме у процесі філософствування трапляються моменти, коли особистості відкривається цілісність і повнота життя – те, що представляється смислом останнього. У цьому ж процесі здійснюється взаємопізнання та узгодження з думками та вчинками інших [214, 58]. Остання якість виступає суспільною значущістю філософствування: як синтетична форма людської діяльності та свідомості філософія більше за всі інші форми сприяє гармонізації суспільних відносин.

Отже, філософствування як досяжний кожному варіант самореалізації створює найзагальніші картини буття, підвищує рівень адаптації та орієнтації в світі, виступає засадою всіх форм самореалізації, більше за інші форми об’єктивує “самість” особистості та сприяє гармонізації суспільних відносин. Тому, на нашу думку, не буде перебільшенням вважати філософствування вищою (на даному етапі розвитку знання) формою самореалізації особистості. “І великим є покликання філософа” [24, 277]. “Філософія є одним з найблагородніших занять людини. Вона – самореалізація людини на вищому рівні” [127, 231].

Значення філософствування завжди зростає в переломні епохи, оскільки філософія більше за всі інші види діяльності готова проявити свій новаторський характер [115, 5], тому філософія є світоглядною засадою прогресивних змін; поєднуючи детермінізм із варіативним підходом, вона дозволяє вивчати явища не тільки за сутністю, а й у можливостях

4. Формуючись і розвиваючись на основі досягнень наукового пізнання та узагальнення результатів у сфері політичної, правової, моральної, естетичної, релігійної свідомості, філософія виступає як особлива сфера пізнавального ставлення людини до дійсності, об'єктом якої є відношення "людина – світ". Разом із тим зміст і результати філософського знання здійснюють вплив на особливості пізнавального процесу в усіх інших сферах життєдіяльності людей. Цей вплив проявляється в тому, що філософське знання набуває значення всезагального методу пізнання дійсності, а також в тому, що пізнання в будь-якій сфері в кінцевому результаті виявляється як різні аспекти усвідомлення відношення "людина – світ".

5

6 Специфіка предмета філософії як світогляду і системи знання передбачає відповідний її поділ на певні напрями чи розділи, кожен з яких має своє коло проблем та способи їх розв’язання. Такий поділ здійснюється у філософії як системі професійного знання; він також визначає її структуру як навчального предмета. Основними напрямами можна вважати такі.

1.Онтологія – філософське вчення про буття, тобто про походження, сутність і структуру світу від найдрібніших часточок та проявів енергії до людських спільнот та їх взаємодії; деякі філософи відносять сюди також інтуїтивні образи світу і всю сукупність наук (Н. Гартман) на тій підставі, що цим утворенням притаманне буття.

2.Філософська антропологія – вчення про людину як результат цілеспрямованої еволюції Універсуму на шляху до здійснення свого смислу; становить теоретико-методологічну основу для об’єднання всіх природничих та гуманітарних наук, звернених до людської проблематики.

3.Соціальна філософія – вчення про суспільство як людство, що: а) являє собою органічну частину Всесвіту; б)постає й існує як динамічна і саморегулятивна система; в) з одного боку, протистоїть окремому індивідові, а з іншого -включає його в себе.

4.Філософія пізнання {теорія пізнання, гносеологія, епістемологія) – вивчає загальні закономірності пізнання як одної з форм духовного освоєння світу, можливості та межі пізнавальної здатності людини.

5.Філософія науки – галузь філософії, предметом якої є теоретико-методологічна інтерпретація вищих досягнень природничих і гуманітарних, фундаментальних і прикладних наук як узагальненої системи теоретичного знання, метою якого є вироблення адекватної, коректної та несуперечливої картини світу.

6.Аксіологія – філософське вчення про цінності як про значущі {„дорогі”) для людини факти, процеси, події в природі, міжлюдських відносинах та в духовно-культурній сфері.

7.Історія філософії – систематичний виклад історичного розвитку філософії, її предмета і проблематики в контексті духовно-культурного поступу людства від стародавніх часів до XXI століття. Тут філософія представлена різноманітними школами, напрямами та персоналіями, що закономірно приходили на зміну одне одному.