82 Загальна характеристика методології наукового пізнання

Будь-який науковий метод — це система пізнавальних дій і водночас об'єкт-засіб, тобто певна специфічна "річ", відмітна від інструментальної діяльності суб'єкта пізнання та практичних дій. Знання цієї системи та природи цього об'єкта утворює те, що називають методологією, або теорією методу.

Говорячи простіше, метод можна розглядати, по-перше, як своєрідний шлях з пункту А до пункту В, який не завжди являє собою швидкісну магістраль з дороговказами та рештою зручностей. У реальному житті на ньому трапляється і бездоріжжя та інші не дуже приємні "сюрпризи". Тому метод у широкому розумінні слова — це дуже звивистий шлях, який передбачає безліч способів досягнення поставленої мети.

Крім того, метод як інструмент (об'єктний бік методу) можна порівняти з вибухівкою, за допомогою якої ми руйнуємо граніт "речей", що нас цікавлять. У такому разі метод постає не в ролі шляху чи дороговказу, а радше в ролі енергетичного запалу, в якому час на подолання "перешкоди" і рух у бік цієї "перешкоди" немовби спресовані в очікуванні цілеспрямованого вибуху. Зрозуміло, що вибухівка за нормальних умов зберігання сама по собі не вибухає; для звільнення її руйнівної енергії потрібна наявність цілеспрямовано діючого суб'єкта. Тому метод, який не використовують, — це мертва, даремна "річ".

Таким чином, у найабстрактнішому розумінні, а не тільки у науковому, про метод можна говорити подвійно, а саме — як про сукупність способів дій для досягнення поставленої мети та як про сукупність інструментів.

Дещо інший смисл має слово "методика". Якщо під методом розуміють знання всіх головних маршрутів майбутнього шляху, то під методикою у цьому разі треба розуміти конкретизацію певних маршрутів. Кажучи іншими словами, якщо метод — це якась цілісна діяльність (наприклад, мандрування з пункту А до пункту В), складена з безлічі дій (наприклад, наші дії як автомобілістів, пішоходів, альпіністів тощо), то методика — це знання конкретних операцій, на які розкладено дії (наприклад, керування автомобілем). Зі свого ж інструментального боку методика щодо методу є винятково важливим компонентом якогось єдиного механізму чи організму.

Методологія зазвичай обмежена вивченням методів, оскільки методика вужча й частковіша, хоча під час розв'язання питань методичного характеру можуть виникнути проблеми, які мають загальне методологічне значення.

У рамках сучасної філософії методологію розглядають як відносно автономну частину теорії наукового пізнання — гносеології (від грецьк. gnosis — знання, пізнання + logia — вчення), яка націлює методологічний аналіз на вивчення єдності суб'єкта, предмета та методу наукового пізнання в контексті вчення про науково-практичне перетворення дійсності. Сучасного методолога цікавлять не тільки шляхи, способи досягнення істинного знання, а й оптимальні форми практичної реалізації пізнаного. Отже, методологія соціального пізнання передбачає аналіз потреб суб'єкта теоретичних та практичних дій; вивчення способів досягнення істинного знання; аналіз ефективних і найприйнятніших для людини способів використання істинного знання на практиці.

Раніше гносеологія включала не тільки методологічні питання наукового пізнання, а й проблематику пізнавальних здатностей людського індивідуума. Проте спеціалізація наук (зокрема, поява наукової психології) призвела до того, що філософія була змушена розпрощатися з низкою понять і методів, які традиційно належала до її царини. Але цим справа не обмежилася. Та роль, яку природознавство, технічні та частина соціальних наук (економіка, соціологія, психологія тощо) почали відігравати в сучасному соціально-економічному житті та у промисловому виробництві, змусила багатьох філософів увести до свого наукового лексикону поняття "практика" в його новому значенні (у XVIII—XIX ст. це поняття розглядали переважно з точки зору моральних форм поведінки), тобто у значенні практичної реалізації або апробації, перевірки пізнаного.

Одним з принципових у теорії пізнання є питання про взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта. Розв'язуючи це питання у рамках соціального пізнання, треба розглядати об'єкт крізь призму взаємодії суспільної людини (суб'єкта) із соціально значущою дійсністю (об'єктом), яка є предметом впливу, а отже, й пізнання. Схожих змін зазнає й поняття суб'єкта, яке наповнюється соціально-історичним змістом. На перше місце висувається положення про те, що суб'єкт пізнає тією мірою, якою він діє. Тож проблема пізнання постає як проблема практичної дії, під якою розуміють дію не тільки у матеріальній, а й у духовній сфері, якщо остання зазнає певних змін згідно з людськими (суспільними) інтересами.

Взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта пізнання позначається на взаємозв'язку методу та предмета пізнання.

До соціальних і соціально-філософських фактів застосовують методи соціально-філософського пізнання : історизм, порівняння, абстрагування, гіпотеза, розуміння, віднесення до цінностей та ін. Ці методи використовуються в соціальній філософії, соціології, політичній філософії, історії і інших гуманітарних (суспільствознавчих) науках. Вони повинні відкрити громадські (соціальні, історичні) закономірності, які трактуються по-різному.

Суспільство є результатом свідомої діяльності індивідів, спільностей, інститутів. З точки зору Зиммеля і Вебера, завданням теоретичного пізнання є типові мотиви і діяльність індивідів. З точки зору історичного матеріалізму суспільство наслідує об'єктивні (не залежним від свідомості і волі людей) закони, що не зводяться до свідомості або дії індивідів, які і є головним предметом соціального пізнання. На думку Э. Дюркгейма, сам дослідник встановлює стосунки причинності між соціальними фактами і формулює соціальні закони (правила), тобто необхідні, істотні, такі, що повторюються зв'язки.

Історизм як метод пізнання полягає в розгляді суспільства в його розвитку, в органічному зв'язку з тими, що породжують це суспільство умовами. При історичному підході вивчається походження, функціонування і перспективи розвитку суспільств і людства. При цьому звертається увага тільки на істотні і якісно своєрідні властивості.

Порівняння є виявленням схожості і відмінності в досліджуваних соціальних фактах. В процесі порівняння виявляється схожість і відмінність цього суспільства по відношенню до нього ж у минулому, по відношенню до інших суспільств в той же час, по відношенню до інших суспільств у минулому. Цей метод набуває порівняно-історичного характеру.

Абстрагування (і узагальнення) як метод соціального пізнання представляє виділення в соціальних фактах (і суспільстві) властивостей, що цікавлять спостерігача, якостей, взаємозв'язків і уявне відвернення (узагальнення) їх від соціального факту (і суспільства), що вивчається, у вигляді певних понять: потреби, інтересу, мотиву, держави, формації, цивілізації і тому подібне. Потім з цими поняттями (абстракціями) можна здійснювати різні розумові дії як з певними розумовими об'єктами: приводити в причинний зв'язок, порівнювати і тому подібне.

Висновки, поняття, судження, отримані в результаті порівняння, абстрагування, узагальнення і тому подібне методів пізнання, завжди носять імовірнісний характер, мають різну міру достовірності (і недостовірності), потребують виявлення причин свого походження, приведення в систему. Роль такого методу пізнання грає соціальна гіпотеза, що уявляє більш менш обгрунтоване припущення про причини соціального факту, що вивчається, його місце в системі суспільства, здатне пояснювати вже відомі соціальні факти, допускаюче пророцтво нових соціальних фактів і можливість експериментальної перевірки в розвитку інших народів.

83