50. Постпозитивізм.

У 60 — 70-х роках XX ст. під впливом ідей Карла Поппера склалася течія постпозитивізму. Це множина методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, які схилялись до методології логічного позитивізму. Постпозитивізм є етапом у розвитку філософії науки. Основні представники: Томас Кун, Імре Лакатос, Стівен Тулміп, Уїльям Селларс, Джон Агассі, Пауль Фейєрабенд та ін. Специфічні риси постпозитивізму: по-перше, відхід від орієнтації на символічну логіку і звернення до історії науки, поступовий відхід від демаркаціонізму; по-друге, відмова від комулятивізму в розумінні розвитку знання (теорія антикомулятивізму); по-третє, суттєва зміна проблематики методологічних досліджень. Характерними для постпозитивізму є проблеми фальсифікації: правдоподібності наукових теорій, раціональності, розуміння, соціології знання.

Практично всі представники постпозитивізму залишили значний слід в обґрунтуванні суті наукової теорії. Карл Поппер виходив з того, що, по-перше, наукова теорія повинна мати надлишок емпіричного матеріалу; по-друге, нова наукова теорія має пояснювати усі наслідки старої теорії; по-третє, наукову теорію слід піддавати фальсифікації і спростовувати, якщо виникають нові факти; суперечлива теорія має відкидатись як ненаукова. Британський філософ Імре Лакатос розробив універсальну концепцію розвитку науки, що ґрунтується на ідеї конкуруючих науково-дослідницьких програм. Дослідні програми є серією теорій, що змінюють одна одну і об'єднані певною сукупністю базових ідей та принципів, складають одиниці розвитку наукового знання. Науково-дослідницька програма, за Лакатосом складається з ядра (сукупність наукових припущень, що зберігаються без зміни в усіх теоріях); захисного поясу (допоміжні гіпотези, що захищають ядро від фальсифікації); позитивної й негативної евристики (методологічні правила, що сприяють позитивному розвитку).

Впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм (Карл Поппер, Пауль Фейєрабенд, Джон Агассі та ін.). Течія сформувалась як спроба подолати основні суперечності неопозитивізму, проте не виходить за межі традиційної позитивістської філософії. Критичний раціоналізм у своєму розвитку пройшов декілька етапів: 20 — 30-ті роки — формування методологічної доктрини Карла Поппера; 40 — 50-ті роки — поширення ідей Карла Поппера на сферу соціальної філософії і соціально-історичного знання; 60 — 70-ті роки — онтологічна реформа, зрощення з реформістською соціал-демократичною ідеологією; 70 — 80-ті роки — ревізія ортодоксального попперіанства і його модернізація за допомогою ідей соціології науки, соціальної психології, герменевтики та ін. Критичний раціоналізм спростовує вчення про приховані сутності та інструменталізм: наукові теорії і закони не мають описових характеристик. У критичному раціоналізмі виражено прагнення відділити сферу раціональності (науку) від псевдонауки, метафізики та ідеології, розмежувати їх. Критикуючи раціоналізм, критичний раціоналізм виступає не лише способом характеристики наукового знання, а й нормою поведінки вченого в ситуації дослідження. Критичний раціоналізм переплітається з традиціями соціальної інженерії і соціальної терапії, утворюючи сукупність концепцій, спрямованих на вирішення конкретних проблем соціального життя, проте в його рамках не сформульовано програми переходу від закритого суспільства до відкритого.

Зрушенням критичного раціоналізму в бік лібералізації вимог раціональності став методологічний анархізм американського філософа Пауля Фейєрабенда. Основна ідея вчення в тому, що будь-які норми діяльності не є адекватними в різні періоди, заперечується можливість універсального методу пізнання, тому що будь-який розвиток знання передбачає відмову від старих методів, робить висновок, що раціональність є продуктом історії. Відстоюється позиція теоретичного і методологічного плюралізму: існує безліч рівноправних типів знання, і це сприяє зростанню знання і розвитку особистості. Взагалі постпозитивізм відіграв значну роль у розвитку філософії науки.

Характерною рисою сучасного природознавства є формування концепції глобального еволюціонізму як системи уявлень про всезагальний процес розвитку природи в різноманітних його конкретно-історичних формах. Наука другої половини XX ст. ліквідувала протиставлення біології і фізики в розумінні еволюції. Стало зрозумілим, що процес становлення, ускладнення організації притаманний не тільки біологічним системам, але й системам неорганічної природи (концепція еволюції Всесвіту Фрідмана та Хаббла, не рівноважна термодинаміка у Іллі Пригожина, синергетика, ідея самоорганізації в кібернетиці та теорії інформації Вінера та Ешбі). Еволюція притаманна не тільки макроскопічним тілам, але й світу елементарних часток, усім типам фізичних взаємодій. Якщо раніше вважали, що Всесвіт як ціле не може розвиватися, є стаціонарним, то у XX ст. виникла теорія Всесвіту, який розширюється. За теорією «великого об'єднання», на початковій стадії еволюції Всесвіту фізична реальність зазнала особливих фазових переходів, що пов'язані зі спонтанним порушенням симетрії вакууму, в результаті чого єдина фізична взаємодія «розщепилася» на її сучасні модифікації — електромагнітну, сильну та слабку. Ідея розвитку не тільки проникає в усі сфери природних явищ, але й набуває глобального космічного значення: межі застосування ідеї розширились від мікросвіту до Метагалактики Такий факт знайшов своє втілення у формуванні нового наукового напрямку, що вивчає механізми самочинного (спонтанного) виникнення упорядкованих структур у від критих нелінійних системах, — синергетики.

Синергетика відкриває незвичайні сторони світу: нестабільність та режими із загостренням (режими гіперболічного росту, коли характерні величини багатократно виростають, аж до безкінечності за кінцевий проміжок часу), не лінійність та відкритість (різноманітні варіанти майбутнього), всезростаючу складність формоутворень та способів їх об'єднання в цілісності, що еволюціонують (закони коеволюції). Синергетика дає можливість ширше поглянути на процеси розвитку і глобальної еволюції та розробити основні принципи сучасної концепції самоорганізації. До створення синергетичної концепції самоорганізації не існувало загальної системи дослідження, на основі якої можна б проаналізувати та звести в єдине ціле різноманітні результати, одержані в астрономії та космології, фізиці та хімії, біофізиці та біохімії, генетиці та молекулярній біології, геології та екології. На основі досліджень нині формується новий погляд на світ. Універсум розглядається як складно організований, відкритий, є не усталеним, а тим, що знаходиться в становленні; не є просто існуючим, а безперервно виникаючим світом. Поняття буття та становлення об'єднуються в єдину понятійну систему. Ідея еволюції органічно входить не тільки в науки про живе, але й у фізику, у космологію. Сучасна наука остаточно руйнує міф про жорстко визначений та стабільний Всесвіт. «Світ більш не здається музеєм» (Ілля Пригожин), а розглядається як процес, як послідовність деструктивних та креативних процесів, в яких важливу роль відіграють не тільки визначені, а й стохастичні процеси. Світ сповнений несподіваних поворотів, що пов'язані з вибором шляхів подальшого розвитку. Філософи починають бачити нові взаємозв'язки, і Всесвіт, у світлі нових знань та нового досвіду, є системою, що еволюціонує як єдине ціле. Всесвіт — це не механізм, одного разу заведений Зовнішнім Спостерігачем (Розумом), доля якого визначена раз і назавжди, а система, що безперервно розвивається та самоорганізується.

Значення відкриття певних закономірностей процесів самоорганізації та реорганізації складних систем синергетикою полягає в тому, що радикально змінилося розуміння стосунків між гармонією та хаосом, упорядкованістю та безладдям, інформацією та ентропією: виявилось, що хаос не є абсолютною антитезою гармонії і результатом руйнівних сил, результатом нездоланного росту ентропії, як це здавалося раніше, а перехідним станом від одного рівня упорядкованості до іншого, більш високого типу гармонії. Такий висновок, одержаний при вивченні термодинамічних систем, відразу ж розповсюджений фундаторами синергетики — Іллею Пригожиним, Гансом Хакеном, Сергієм Курдюмовим — на соціокультурні процеси. Таке широке застосування принципів та закономірностей синергетики ставить питання про необхідність їх філософського осмислення та обґрунтування.

Формуються передумови для розробки сучасної філософської системи розуміння процесів розвитку, яка б включала такі їх сторони, які не може пояснити класична діалектика. Серед найважливіших — не лінійність та багатоваріантність (альтернативність), стохастичність та непередбачуваність процесу розвитку, конструктивна роль хаосу (безладдя) та випадковості у виникненні нового.

Людство як цілісність, включаючи й найбільш розвинуті країни, у сучасних умовах зустрілося з проблемами і конфліктами, вирішення яких поки що ніхто неспроможний запропонувати: це доля технологічної цивілізації, драма сучасного гуманізму, взаємодії суспільства і природи та ін. І не випадково, що саме у XX ст. формуються нові філософські течії, що намагаються теоретично (а іноді

й практично) вирішити деякі з проблем. Це, насамперед, філософія глобальних проблем (Ауремо Печчеї, Анрі Кінг, Лео Браун, Девід Форрестер та ін.). Основною проблемою, яку висунула і намагається вирішити ця течія, є пошук об'єднання, щоб світ як сукупність глобальних зв'язків трансформувався у світ як єдина цілісність. Філософія глобальних проблем апелює до становлення глобальної свідомості як вирішального суб'єктивного фактора майбутнього світового розвитку. Глобальна свідомість має здійснити перехід від національних амбіцій і геополітичних домагань до цінностей транснаціональних і гуманістичних. Філософія техніки (Хельмут Шельскі, Франс Рапп, Жак Еллюль та ін.) — напрямок філософсько-методологічних і світоглядних досліджень техніки в сучасності. В сучасних умовах філософія прагне активно обговорювати і осмислювати ключові проблеми розвитку цивілізації, зростає значимість і зацікавленість соціальної філософії, політичної філософії, філософії культури.