42. Філософія Фіхте.

Значне місце в розвитку німецької класичної філософії Слід Йоганну Готлібу Фіхте (762—84). У філософії И. Канта він намагався усунути ідею предметів самих по собі і діалектично вивести весь зміст знання, тобто теорію і практику, з діяльності нашого Я. Фіхте вказав на протиріччя поняття “предмета самого по собі”, тобто “речі в собі”, — непізнаваної, що не впливає на світ явищ і в той же час укладає в собі причину явищ.

Усунувши це протиріччя, Фіхте прагнув перетворити критичний метод Канта в суб'єктивний ідеалізм, подібний ідеями Дж. Берклі. Для Фіхте справжня реальність — єдність суб'єкта й об'єкта; світ — це “суб'єкт - об'єкт, причому ведучу роль грає суб'єкт”. Фіхте конструює “суб'єктивний суб'єкт - об'єкт”. Спираючи на життєвий щоденний досвід людини, Фіхте пропонує відрізнити і протиставити реальна подія уявлюваному, існуючому лише у свідомості. Згідно Фіхте, увага свідомості може зайняти і факт, що вже зникли з безпосереднього споглядання, що був у минулому і тим самим? відбитий. Оскільки і при спостереженні реальної події; і при спогаді минулих дій у людини однаково проходить, зникає частина життя, частина часу, те Фіхте думає можливим обох явищ — уявлюване і реально існуюче — оголосити однаково реальними. А де ж критерій такої реальності? У суб'єкті — відповідає Фіхте. Отут мимоволі пригадуються слова Ф.И. Тютчева:

ПРО, нашої думки зваба, Ти, людське Я.

Сприймаючи предмет або задумавши про минулому, людина забуває себе. Самозабуття — це одна з особливостей людини, що переживає зв'язок з дійсністю. Звідси визначення дійсності: те, що відривається тебе від самого себе, і є дійсно відбувається і наповняє даний момент твого життя. Це і є, по Фіхте, початок і щирий фокус усієї філософії і життя. Прийшовши до такого загального визначення дійсності, не можна ототожнювати те, що зв'язано з дією людини в області уяви, з тим, що безпосередньо не залежить від нього. Таким чином, виходять два ряди дійсності: одна створює сама себе, інша виникає в результаті творчого акта свідомості того, кому потрібно її існування. Фіхте говорить: зверни увагу на цю дійсність, увійди з нею в зіткнення, і вона стане подією індивідуального життя, у якій як би утримується і зберігається життя об'єкта. Можливість такої залежності між реальним буттям і духовним життям суб'єкта Фіхте, як і Дж. Берклі, поширює і на ту дійсність, у відносинах, з яким людина не знаходиться. Звідси плин всієї об'єктивної реальності розглядається як її можливе усвідомлення людиною: реальне існує тільки в зв'язку з життям людини. Потім Фіхте вже зовсім відволікається від об'єктивної реальності, займаючись дослідженням “реального” тільки як факту свідомості, як “внутрішнього почуття” і “функції душі”. Його науковчення (так він іменує усю свою систему) має справу лише з визначеннями свідомості.

Будучи обдарованою особистістю, Фіхте, висловив чимало коштовних ідей.

Істотний інтерес представляють етичні погляди Фіхте. Виходячи з факту множинності істот, що самовизначаються, він сформулював умови їхнього спільного існування, що полягають у добровільному обмеженні волі кожної особи: це обмеження, можливо, насамперед, якщо кожному надані права вільного тілесного і духовного разячи і права власні, виведені з впливу волі на природу. Держава, по Фіхте, є гарант реалізації права. Надалі погляди Фіхте в багатьох пунктах зблизилися з навчанням соціалістів, зокрема він уплинув на Ф. Лассаля, німецького соціаліста, організатора і керівника Загального німецького робочого союзу.

Філософія Фіхте вплинула на наступний розвиток німецької класичної філософії, особливо на його Ф.В. Шеллінга і навіть Г.Гегеля, а також на формування філолофсько-етичні погляди романтизму — своїми ідеями творчої активності духу, навчанням про генія, про іронію й ін.

Філософію Фіхте гостро критикували і його сучасники (Кант, Гегель і ін.), і всі наступні філософи за суб'єктивізм і за надмірну самовпевненість автора в абсолютності своєї правоти. Порівнюючи свої погляди з поглядами своїх попередників і сучасників, Фіхте писав: “У мене настільки невтримна уява, що воно дозволяє всьому моєму духові незбагненно піднятися над усіма речами. Я прийняв більш шляхетну мораль і замість того, щоб займатися речами поза мною сущими, став займатися більше самим собою”.