20 Вчення Аристотеля.

Науково-теоретичний синтез попереднього розвитку античної філософії здійснено одним з найвидатніших учнів знаменитого Платона — Аристотелем, який став основоположником логіки, психології, політики та ряду інших галузей знань. Сімнадцяти років Аристотель під впливом чуток про Академію Платона залишає рідне місто та йде до Афін, де стає учнем Платона. В Академії Аристотель близько двадцяти років розвиває свої творчі здібності. На початковому етапі філософія Платона помітно вплинула на світогляд, але далі Аристотель займає у ставленні до філософії вчителя Платона критичну позицію і залишає Академію. Після смерті Платона Аристотель засновує свою школу — Лікей (звідси ліцей). Із 343 року до н. е. Аристотель — вчитель Олександра Македонського — великого полководця. Коли Олександр прийшов до влади, Аристотель не схвалив завойовницьку політику, що стало причиною поступового охолодження відносин між ними. У 322 році до н. е. Аристотель вмирає, залишивши велику наукову систему.

Наукова діяльність Аристотеля — це не тільки вершина античного філософського мислення, але й великий внесок практично в усі відомі тоді галузі науки: сформовані нові напрямки, систематизовані, визначені предмет та методи окремих наук. Філософській позиції Аристотеля властиве хитання між матеріалізмом та ідеалізмом, з одного боку, різко критикує Платона за визнання ідей першоосновою речей, а з іншого — вважав, що матерія — це пасивний початок, джерело, що має аморфний зміст і не може самостійно розвиватися. Аристотель зробив великий внесок у формування питань філософії, її законів, категорій та принципів діалектики.

Велика заслуга Аристотеля і в обґрунтуванні питань суспільного розвитку. Аналіз походження та розвитку держави дає Аристотелю можливість визначити, що історичними формами спілкування людей стали сім'я, поселення, що складались з кількох сімей, колонії, тобто родові земле господарські общини, з яких потім формується, складається держава — поліс. Держава домінує над індивідом, сім'єю і родом, тому що покликана забезпечити високу моральність всіх мешканців, жителів поліса — держави. Усім громадянам держави забезпечується справедливість тому, що «право, яке служить мірилом справедливості, є регулююча норма політичного спілкування». Критично розглядаючи всі відомі тоді спроби полісної перебудови суспільства, принципово відкидає державоцентричний спосіб вирішення проблеми Платоном. Не бачить виходу Аристотель і в тому, щоб «зробити державу надто єдиною». Тотальній програмі абсолютної єдності, підкорення інтересів частини інтересам цілого, тобто підкорення інтересів індивідів інтересам держави, протиставляє Аристотель і ідею відносної єдності, що ґрунтується на досягненні збалансованого поєднання приватних інтересів.

На думку Аристотеля, держава є сформована і певна сукупність громадян. Тут мова йде вже не про первинні елементи держави: індивід, сім'я та ін., а про громадян. Громадянин той, хто може брати участь у законодавчій і судовій владі держави. Держава продукт природного розвитку і подібна до перелитих об'єднань, що природно виникли як сім'я і поселення. Але держава — це і вища форма відносин. У політичному спілкуванні всі інші типи відносин досягають мети: з огляду на те, що природа і різноманітні форми їх спілкування досягають свого завершення тільки в державі, Аристотель вважав, що природа держави стоїть перед природою сім'ї, індивіда, що держава передує індивіду. Але Аристотель виступає захисником права людини, індивіда, насамперед, індивідуального права приватної власності, обґрунтовує необхідність індивідуальної сім'ї і її індивідуальної специфіки порівняно з державою, виділяє в суспільстві класи і верстви вільних людей: землероби, ремісники, торгівці, наймані робітники, заможні люди (знать), воїни, стражі, судді, управлінці. Управляти державою мають люди, які володіють у достатку і здібністю, і знанням та умінням. Це люди середнього класу.

Зібравши та узагальнивши величезний досвід міст — держав (полісів), Аристотель сформулював шість форм управління державою, три з яких вважав правильними. Класифікацію державних форм, їх розподіл залежно від кількох владарів (один, небагато, більшість) вважає непринциповим, а висуває внутрішні якості управління. У правильних формах правлячі суб'єкти через систему норм і обмежень різноманітного характеру діють в інтересах спільного блага. У неправильних формах правлячі суб'єкти не стримуються такою системою норм та обмежень і тому діють у своїх власних інтересах, установлюючи абсолютні режими правління. Правильними формами державного правління, що забезпечують загальне благо і користь, Аристотель вважав монархію — царську владу, аристократію — владу небагатьох, знатних, які мають і здібності, і знання та уміння управляти людьми, політію — правління більшості, збалансоване правлінням, відібраними на основі цензу, освіченості, уміння більшості заради спільного добра і блага. Неправильними, ненормальними формами вважались тиранія — необмежене правління однієї особи, яка використовувала владу повністю у своїх інтересах і користі; олігархія — правління небагатьох знатних і багатих осіб, які владу використовували лише у власних інтересах і користі; демократія — необмежене правління незаможної більшості людей, що здійснюється в інтересах винятково більшості людей. Для Аристотеля насамперед важливі внутрішні принципи організації влади, те, заради чого влада діє. Суб'єктом влади може бути і одна особа, і нечисленні групи, більшість народу, але головне, щоб їх влада не абсолютизувалась, а ставала відносною, не небезмежною, а регулюючою. Свавілля демосу аж ніяк не краще свавілля тирана. І Аристотель вважав, що серед неправильних найгіршою формою управління державою є тиранія, а найкращою — демократія, і основний шлях перетворення неправильних форм у правильні є регулювання тиску інтересів, і фундаментальною основою стійкої правильної форми управління — демократії мають стати верстви населення держави, які, нейтралізуючи крайні претензії протилежних соціальних полюсів, спроможні інтегрувати їх хоча й у відносній, але стабільній цілісності. Тільки там, де у складі населення середні верстви мають переваги або над обома крайностями, або над однією з них, державний лад може розраховувати на стійкість. Система Аристотеля дуже багата елементами соціологічних знань. 

Одним із найвидатніших античних філософів був Арістотель (384–322 pp. до н. е.) – учень Платона, вчитель Александра Македонського. Він суттєво трансформував систему об'єктивного ідеалізму. Критикує теорію ідей Платона ("Платон мені друг, але істина дорожча"). На відміну від останнього, який стверджував самостійне, окреме одне від одного існування світу ідей і світу речей, Арістотель вважає, що сутність речі невід'ємна від самої речі. Річ існує сама по собі, незалежно від ідеї.

Арістотель виділяє чотири види причин, що спричиняють існування речей:

– матерія, тобто те, з чого виникають речі (мідь для статуї, глина для горщика);

– форма, яка перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю. Поняття форми в Арістотеля близьке платонівському поняттю ідеї, як моделі речей;

– рухаюча причина, те, звідки йде початок руху, що оформлює матерію (Арістотель: рухаючою причиною дитини є батько);

– цільова причина, те, заради чого відбувається переміна (здоров'я – мета прогулянки).

Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин і існують речі, що несуть свої начала у собі самих, мають власну сутність. Форма – активна, матерія – пасивна. Матерія – лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття. Становлення речі визначається ентелехією (внутрішньою метою руху), тим, заради чого вона є, існує. Цим самим Арістотель вперше у філософії, у чітко усвідомленій формі сформулював проблему телеології, тобто вчення про доцільність світу.

Історичною заслугою Арістотеля є створення логіки як методу пізнання дійсності. За Арістотелем, логіка є органон, тобто власне людський винахід.

Великим відкриттям Арістотеля є усвідомлення якісної відмінності суспільного життя від природного буття і розуміння людини як істоти суспільної, існування якої можливе лише в суспільстві.

Але загальний світогляд рабовласницького суспільства вплинув навіть на видатний розум Арістотеля. Це проявилося у поясненні ним рабства. Рабів він позбавляє не лише умовного громадянства, але й людськості взагалі: "раб є знаряддям, що говорить". Явище рабства, як і держави, Арістотель виводить з природи. Він не розумів, що це суспільне явище.

21 Історія античної філософії триває і в післяарістотелівські часи, зокрема в елліністичний період.Еллінізммає свою, досить довгу (кін IV – Vст. н.е.) історію. У філософії ця історія постає як втома і розчарування; елліністичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, її деградацію. В елліністсько-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і неоплатонівська

Стоїци́зм — вчення однієї з найбільш впливових філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. στοά ποικίλη, букв. «розписний портик»), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове (фруктові) дерево(а), а етика – плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.

Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів від детермінованого руху є специфічнім відображенням факту появи в людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — як «соціальний атом» — набуває в собі (а не в космічному світопорядку, який розчиняє індивіда, його неповторність) автономного, самодостатнього ґрунту свого волевиявлення. Загалом, головна увага Демокріта звернена на закони існування об'єктів (людина теж лише об'єкт), у Епікура — до суб'єкта. Епікура хвилює не саме по собі вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків, суб'єктивного волевиявлення.

Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості — вміти уникати незадоволення, страждань. Йдеться саме про «уникання» страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність.

Епікур вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про «перший двигун» Аристотеля дію надприродних сил, які не залишають місця випадкові, свободі волі людини. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи.

Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі — рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, й суб'єктивних властивостей він розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття (витікання образів, викидів з речей), поняття (або загальні уявлення, тотожні спогадам).

У філософії, скептицизм означає одну з наступних позицій:

(принципову) обмеженість знання,

отримання інформації про дійсність через сумніви та постійні перевірки чи експерименти,

брак певності в існуванні позитивних мотивів для людських вчинків (цинізм).

У класичній філософії, скептицизм означає вчення '(Οι Σκεπτικοί), філософіської школи, представники якої стверджували, що вони не «заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку». У цьому сенсі, філософський скептицизм — філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі.

Неоплатоні́зм — ідеалістичний напрям античної філософії III-VI ст., що з'єднує і систематизує елементи філософії Платона, Аристотеля та східної філософії. Найвідомішим і значним виразником ідей неоплатонізму є Плотін. Ідеалістична теорія ідей Платона прийняла в неоплатонізмі форму вчення про еманації (випромінювання) матеріального світу з духовного першоджерела. Розбудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відобразилося на філософії III—IV ст. н. е., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення.

Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найвідоміші представники цього завершального в античній філософії напряму думки.

Неоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві). «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію» (під якою, як і у Платона, розуміється небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя (Пліфон) та на філософію доби Відродження і Нового часу.