logo search
философия уч

Філософські проблеми антропогенезу

Проблема людини є однією з найактуальніших у філософії. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям – філософська антропологія. Філософська антропологія – напрям, завданням якого є системне вивчення і обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін „філософська антропологія” тлумачать у ширшому значенні – як філософське вчення про людину, або філософію людини. Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв’язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки „спиналася на ноги” у своєму розвитку.

У філософії Давньої Індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як певну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя, яка була найважливішою складовою Упанішад – текстів, які водночас виражали міфологічний, релігійний і філософський світогляди.

У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу. який розуміли як живий організм.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. „Мірило усіх речей – людина” - основоположний принцип софістів.

У концепції Аристотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Аристотель звертає увагу ще на дві відмінні ознаки людини – її розум і мову. „Лише людина з усіх живих істот володіє мовою”, - зазнав він. Тому соціальність, розумність і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.

У середньовічній філософії людину трактували передусім як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа. Філософська культура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок уперед в осягнені людини порівняно з античною філософською класикою

Філософія Нового часу, хоча і не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя. гармонії. У Новий час до визначальних ознак людини було внесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину. Людський організм – це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської антропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами.

Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб’єкта духовної діяльності і носія загально значимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти ,нескінченної, загальної і вільної”. Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як „духовність”, „духовна діяльність”, ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму.

І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід’ємний атрибут – духовність.

Духовністьміра людяності як данність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.

У новітній філософії з’являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської природи – її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту. яка може сказати „Я”, усвідомлювати сама себе як самостійну величину. – зауважував Е. Фром. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе не має потреби в само тотожності, як це властиво людині. Людина має здатність піднятися над собою, ідеально відмовитися від своєї емпіричної природи і, піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки духовне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпіричних якостей. що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось. що властиве лише людині і що визначає її справжню своєрідність.

Отже філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в неї своєрідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалася по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об’єкт вивчення – людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось одного, а кількох невід’ємних ознак людського, зокрема:

  1. наявність розуму, ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Аристотеля до І. Канта, від Г. Гегеля до К. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін;

  1. соціальність, людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних), набуття власне людських якостей пов’язане з соціальною організацією;

  1. цілеспрямована діяльніст, людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів. а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних. соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);

  2. здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина спілкується. полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності – трудової, соціальної, політичної, духовної);

  3. духовність як міра якості особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй). Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб.

Наведені ознаки взаємопов’язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно поєднує свої складові в руслі концепції некласичної парадигми „все в усьому”. Аналізувати таку цілісність можна тільки через осмислення всієї повноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті.

Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність». які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними.

Найбільш загальним є поняття людина.

Людина – поняття, що відображає загальні риси людського роду. тобто характеризує родову істоту.

Індивід – окремий представник людського роду. окремо взята людина (немовля – індивід з його антропологічними властивостями, або одиничне від сукупності).

Особа – людський індивід, узятий в аспекті його соціальних якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні переконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес соціалізації.

Індивідуальність – неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб’єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного життя людини на противагу типовості, загальності.

Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає індивідуальністю, коли її особистість збагачується одиничними та особливими неповторними рисами.