Зародження та етапи розвитку античної філософії

Умови, що сприяли появі феномену античної філософії:

1. географічно-кліматичні—розміщення Балканського півострова, де починався розвиток античної філософії, на перетині трьох кон­тинентів; сприятливий клімат; наявність різноманітних природних зон, що створювало ефект своєрідної „природної лабораторії” для випробовування людської кмітливості, розумності та активності.

2. культурно-історичні — Стародавня Греція перебувала в інтен­сивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здо­бутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому плані була „цивілізацією другого порядку”.

3. соціальні - високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяль­ності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування по­лісної форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій жит­тя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, куль­тивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргумен­тації та доведенню.

4. відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини.

5. талановитість, активність та рухливість стародавніх греків.

Зауважимо, що поняття „антична філософія” шир­ше від поняття „давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філо­софії. Зазначену відмінність понять чітко видно при розгляді етапів розвитку античної філософії:

1. натурфілософський (фізичний) або рання класика (VП-Vст. до Р.Х.)

2. класичний період (V-ІV ст. до. Р.Х.)

3. пізня класика або завершальний етап античної філософії:

• елліністична філософія (ІV—І ст. до Р.Х.).

• олександрійська філософія (І ст. до Р.Х.— V-VІ ст.)

• римська філософія (І—VІ ст.).

На двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому істо­ричному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, куль­турно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філо­софія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування.

Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано ло­гіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філо­софія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.

Натурфілософія - це філософське осмислення природи („натури” - лат.). Грецькою мовою слово природа звучить як „фізис”, тому таку філософію у Стародавній Греції називали „фізичною”, а філософів цього періоду – „фізиками”. На першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об'єкт, а першою проблемою цієї філософії - проблема пошуку вихідного початку буття („архе”)

Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнан­ням, був Фалес із Мілета. Від нього до нас дійшло дві тези: „ Усе з води” та „ Усе має душу”. Учень Фалеса - Анаксімандр стверджу­вав, що „архе” саме по собі не схоже ні на що; це – „апейрон”, невизначене та безмежне. Третій представник мілетської школи Анаксімен стверджував, що повітря – першопочаток буття. Мілетці підготували ідейний грунт для появи тези про те, що „все подібне до числа або пропорції”. Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору. Сучасник Піфагора - Геракліт Ефеський сприймав світ як потік. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони пе­реходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом вихо­дить, що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячо­го вогню — до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія. Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світо­вого закону – „логосу”. „Логос” - це слово, мовлення, хід думки, і, отже, - розумний порядок. Саме логос визна­чає міри поєднання протилежностей у світі.

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натур­філософії слід звернути на чотири школи.

Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід та Зенон. Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: „Лише бут­тя є, а небуття узагалі немає”. Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення ориг­інальних задач-головоломок („апорії Зенона”), які доводили немислимість руху і змін.

Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт виходив із тези, що „ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа мож­ливого поділу - атом (неподільний); його існування - запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх - усе, що існує.

Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл, який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спряму­вання (любов і ворожнеча).

Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Засновник її Анаксагор, на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково под­ібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне по­єднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму - Нуса, або Носа, саме він постає мірою для усього сущого.