logo
философия уч

Класичний період в розвитку античної філософії

В класичний період об'єктом осмислення для філософії стають усі сфери людської життєдіяльності.

Першими повернення проблематики від пізнання природи (кос­мосу) в напрямі людини (мікрокосма) та реалій її буття здійсни­ли софісти - платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції.

Проти цих принципів виступив Сократ, який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, не­змінними та завершеними. Мінливі ж уявлення нашої душі слід вва­жати гадкою, адже саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправда­ного життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шука­ти в собі („Пізнай самого себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло „космічних пе­ревтілень”, потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Такий метод отримав назву маєвтика.

Платон, кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки ос­таннього, вважав, що вимогам Сократа що­до справжніх знань можуть відповідати ідеї — незмінні сутнісні основи буття усього сущо­го. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає, отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності, їх не можна побачити, але можна осягнути ро­зумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах та з'яв­леннях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення. Світ ідей - це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю пе­ревищує усе чуттєве. Речі - лише тіні ідей.

Аристотель мав сла­ву одного з найкращих учнів Платона. Але, прий­нявши цілу низку думок учителя, Аристотель не прийняв його теорії ідей (''Платон мій друг, але істина дорожча”). Аристотель проголосив, що ідея та річ - це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея — у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на ви­вчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Мате­рія є пасивним матеріалом, поза формою вона лише чиста мож­ливість, разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу для певної форми. Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх про­дукує "форма всіх форм", або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формаль­на, причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова, причина.