Сцієнтично-раціоналістичні філософські школи

Неопозитивізм — раціоналістична філософія, один із сцієнтистських напрямків в сучасній філософії. Вона є спадкоємцем позитивізму, що виник у середині XIX ст. як своєрідна реакція, з одного боку, на громіздкі логічні конструкції гегелівської філософії і їх абстрактність, а з другого, на всю попередню і сучасну філософію матеріалізму, яка в онтології, гносеології і соціології виявила світоглядну і методологічну неспроможність, не упоралась з тими проблемами, які поставила перед філософією сучасність. Матеріалістична тенденція в філософії не зникає, а вироджується в її натуралістичну форму, що одержала назву вульгарного матеріалізму, який фактично розчинився в природознавстві, втрачаючи свій специфічний предмет, — свої специфічні функції, роль у суспільстві і життєдіяльності людини. Нова хвиля науково-технічного прогресу і успіхи науки обумовили зміщення інтересу філософів на наукову сферу, в першу чергу на "позитивні знання". Першим, хто сформулював положення "нової філософії", яку він фактично звів до коментатора науки і ілюстратора її положень, був французький філософ Огюст Конт (1798-1857). Він заявив, що вся попередня філософія спиралась на химерний, сумнівний, недостовірний матеріал, тому її положення, ідеї, висновки не мають ніякої ваги. Ідеї О.Конта співпали з ідеями англійських філософів Джона Мілля (1806-1873) і Герберта Спенсера (1820-1903), сформувались у філософський напрямок, який одержав назву позитивізму. Пройшовши етап емпіріокритицизму наприкінці XIX — початку XX ст., позитивізм трансформувався в "третій позитивізм", або "неопозитивізм", який поступово розгалузився на логічний позитивізм, семантичний позитивізм, лінгвістичний позитивізм, лінгвістично-аналітичну філософію, постпозитивізм. Спільним для всіх їх те, що вони, відмовившись від традиційного для філософії предмета і специфічної для неї світоглядної і методологічної функції, перейшли від філософського аналізу актуальної проблематики, в тому числі і наукової, до аналізу мови, окремих висловлювань людини, мовних структур, з яких і виводиться сутність світу і самої людини. Як філософський напрямок, основним об'єктом інтересу якого була обрана мова, неопозитивізм інтенсивно розробляв різні її аспекти, особливо семантичний (від грецького — означаю), тому його історія тісно пов'язана з семантикою. Представники семантики А.Тарський, Р.Карнап, С.Чейз та інші вважали, що філософія повинна пояснювати явища життя виходячи із структури мови, від застосування і розуміння якої залежить сенс відображуваного і взаєморозуміння поміж людьми; нерозуміння, незлагода між людьми залежить від термінологічної неузгодженості. Люди надають словам певного значення, насправді ж вони лише символи, які самі по собі нічого не означають. Тому необхідно домовлятись, укладати конвенцію щодо трактування тих чи інших термінів, як, зокрема, в свій час було домовлено відносно математичних знаків. Питання ж про істинність чи помилковість висловлювань у кожній мовній системі є внутрішнім питанням. Будь-яких неузгодженостей, зіткнень ідей можна уникнути, необхідно лише відмовитись від слова, що викликало конфлікт чи незгоду (С.Чейз це назвав "тиранією слів"), тому важливо користуватись відповідними мовними структурами і термінами.

Тупики нігілістичної позиції щодо філософії, розпочатої засновниками позитивізму в XIX ст., і продовжені австро-англійським філософом Л.Вітгенштейном (1889—1951), супроводжувались і намаганнями "реабілітувати" філософію (метафізику), не відкидати і не вважати її другорядною порівняно з наукою, а з'ясувати, як вони співвідносяться між собою, яке, так би мовити, "розташування" філософії стосовно науки — чи "понад" наукою, чи "в" науці як її компонент, чи вона призначена підлаштовуватись "під" наукове знання, чи вона — звичайне знання як системоутворючий елемент пізнавальної діяльності. Але і на цей раз філософія розглядається в площині предмета науки, поза своїм специфічним предметом і специфічними функціями, і ця проблема для неопозитивізму так і залишилась відкритою. Намагання американського філософа П.Фейербенда повернути філософії її предмет та її специфічні функції виявились несумісними з його принципом "теоретичного плюралізму" і його так званим методологічним анархізмом, оскільки втрачаються критерії об'єктивності і виправдовується свавілля. М.Бердяєв ще на початку XX століття писав: "Позитивізм і критицизм звільнив людину від будь-якої безумовної реальності, помістив людину на територію феноменалістського ілюзіонізму. Так перетворюється гуманізм на нову форму брехні".

Структуралізм — близька до неопозитивізму за своїм змістом і за часом свого виникнення філософія XX століття. Не випадково серед структуралістів часто згадуються прізвища і таких відомих неопозитивістів як Ч.Пірс, Р.Карнап, Л.Вітгенштейн та інші. Ідеї структуралізму виникли і формувались у лінгвістиці, літературознавстві, мистецтвознавстві, естетиці, психології і соціології, тобто на базі окремих наук, кожна з яких намагається вирішити проблему структури, відношень між елементами цілого, їх сталість у ході різних перетворень і змін. В соціально-культурному плані поява структуралізму, як і інших напрямків сучасної наукової методології, пов'язана з інтелектуальною реакцією на плоский еволюціонізм позитивістського тлумачення, з намаганням за допомогою вивчення і реконструкції структури системи віднайти способи її виявлення. Постійне оперування в структуралізмі знаковими системами робить актуальною проблему взаємодії суб'єкта і об'єкта описування, що пов'язано в логічному плані з розрізненням мови-об'єкта і метамови; при цьому особлива увага звертається на розкриття залежності між результатом дослідження і його метамовою. Структуралізм у лінгвістиці розробив цілу низку методів і методик описування безписьмових мов, дешифровки невідомих письменностей, внутрішньої реконструкції мовних систем, впровадження електронно-лічильних приладів у різні сфери мовної діяльності, в прикладне мовознавство. В літературознавстві структуралізм звертає увагу як на проблеми формального описування, так і на семантику, розробляє проблеми літературного тексту, сюжету. При вивченні міфології структуралізм за допомогою методів теорії графів, теорії груп, факторного аналізу тощо зумів описати системи спорідненості, шлюбу, обміну в племінних суспільствах, а Леві-Строс відкрив стародавній пласт семіотики первісних людей. Проте проголошений структуралістами принцип жорсткого підпорядкування одиничного елемента структурі, незалежності структури від часових змін, від історії, так би мовити, заданість структури, абстрагування від суб'єкта, "пан-об'єктивізм", не міг не викликати критики з боку екзистенціалізму, персоналізму, феноменології, похитнув його авторитет, тому після короткого захоплення ним, наступив спад інтересу до його положень і ідей. Звинувативши структуралізм за відрив "від живих коренів буття" і назвавши раціональне конструювання "гріхопадінням", яке є початком блукання в самотності по пустелі і скасування самого буття, М.Бердяєв пише: "Спосіб лікування може бути тільки один: відмова від домагань абстрактної філософії, повернення до містичного реалізму, тобто до джерел буття, до живого живлення, до пізнання як функції цілісного процесу життя. Філософ повинен бути посвячений в таємниці всенародного релігійного життя". "Лише релігійні філософи остаточно піднімаються над "мудрістю світу цього" і стають божевільними, тобто "мудрими". "Назріває розуміння, що правда про людину може бути відкрита лише разом з правдою про Бога, що справжній гуманізм міститься в боголюбстві”.