Перехідний характер філософії Відродження

У другій половині XIII — на початку XIV ст. в Західній Європі зароджуються нові, буржуазні, суспільні відносини. Буржуазне суспільство являло собою новий, промислово-міський, тип цивілізації (французьке слово "буржуа" — мешканець міста, громадянин, так само як і німецьке слово "бюргер" з тим самим значенням, походить від лат. burgus — укріплене місто). Буржуазні суспільні відносини, що ґрунтувалися на промисловому (спочатку мануфактурному, а згодом машинному) виробництві речового продукту, втілювали в собі тенденцію транс­формації особистісного характеру феодальних відносин у відносини „речового” типу. Відбувається ніби „повернення” речово-предметних орієнтацій античного соціуму.

І таке враження видається чимось цілком реалістичним за зміс­том, оскільки і справді нова філософська парадигма, що починає формуватися в розглядуваний час, орієнтована передусім на при­родно-тілесне бачення світу. Недаремно ж творці нової парадигми називали себе діячами Відродження, Ренесансу (франц. Renessance походить від лат. renascor — відроджуватися), тобто історичної доби „відродження” античності.

Порівняймо, проте, характеристики, що їх давали античному „речовизму” та „тілесно-природним” орієнтаціям Відродження такі відомі фахівці з даного питання, як О. Ф. Лосєв і М. М. Бах­тін. „Речовизмом” О. Ф. Лосєв називав притаманне античності ро­зуміння всього сущого (в тому числі й духовних утворень) „за обра­зом і подобою речі”, і цей „метод конструювання всього античного світогляду, спосіб побудови релігії, філософії, мистецтва, науки і всього суспільно-політичного життя” виражає специфіку способу життя античного суспільного організму.

М. М. Бахтін, говорячи про тілесно речові орієнтації творчості Ф. Рабле та інших мислителів Відродження, зазначав: „Тіло й тілесне життя виявляють тут космічний і одночасно всенародний характер; це зовсім не тіло і не фізіологія у вузькому й точному сучасному значенні; вони не івдивідуалізовані до кінця і не відмежовані від решти світу. Носієм матеріально-тілесного начала тут є не відокрем­лена біологічна особина і не буржуазний егоїстичний індивід, а народ у своєму розвитку, вічно зростаючий і оновлюваний. Тому все ті­лесне тут таке грандіозне, перебільшене, безмірне. Перебільшення це має позитивний, стверджувальний характер. Провідний момент у всіх цих образах матеріально-тілесного життя — плодючість, доста­ток, що б'є через край. Усі прояви матеріально-тілесного життя і всі речі віднесені тут не до часткової та егоїстичної „економічної” лю­дини, — а ніби до народного колективного, родового тіла”.

Античний світ мислиться як цілісне й гармонійне „реально-іде­альне” живе „тіло-космос”, в якому жодна з його частин не ви­різняється як щось особливе (Протагорове тлумачення людини як ”міри всіх речей” означало вже тенденцію до розладу античної гармонії космосу). Ренесансний світ, як бачимо, є так само тілесним, але його матеріальним субстратом виступає природа, насамперед природне тіло людини. Саме воно, а не „вселенська” реально-ідеальна „предметність” античного Космосу формує центральне ядро нової філософської парадигми.

Відродження — перехідна (від середніх віків до Нового часу) історична епоха, протягом якої помітно змінюються змістові наго­лоси у філософській парадигмі. На етапі раннього, або італійського, Відродження наголос падає головним чином на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного, Відродження наголос явно змі­шується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання техноло­гічних зусиль. Відрізняється і культурне підґрунтя парадигми на зазначених етапах Відродження.