Основні релігійно-філософські вчення сучасності

Наростання суперечностей в суспільстві, грізні небезпеки в різних сферах життєдіяльності людей, руйнівний натиск технологій та екологічний стан, загроза ядерної війни і голоду в планетарних масштабах, нездатність людства виробити надійні заходи проти цілого комплексу грізних небезпек, а відповідно, мати гарантоване майбутнє, породжують у широкої громадськості світу настрої беззахисності, невпевненості і безнадійності. Як відображення цих процесів і настроїв в різних кінцях Землі став зростати інтерес широкої громадськості до релігій, відроджуватись старі віровчення і з'являтись нові, виходити праці представників тих чи інших філософських релігійних віровчень. Важливою особливістю цього процесу є те, що серед релігійних мислителів "нової хвилі" зустрічаються професіональні вчені, в тому числі вчені з світовим ім'ям. Серед релігійних філософів представники різних конфесій і вірувань: це і католики Ж.Мартен, Г.Марсель, Т.Шарден, і протестанти П.Тилліх, Р.Нібур, і представники ісламу Джамал ад-Диамал Афгані, Мухамед Ікбала та інші. Інтенсивно розробляються і поширюються різновиди східної релігійної філософської думки. Спільним для всієї сукупності філософських релігійних вчень сучасності є "антропологічний поворот", який здійснює філософія останнього століття взагалі, намагання наблизити релігійні віровчення до вимог сучасності і відповісти на актуальні питання, які ставлять віруючі і саме життя. Зупинимося на найбільш характерних для "християнізованого світу" сучасних релігійних напрямках у філософії—неотомізмі і персоналізмі.

Неотомізм — сучасна релігійна філософія римсько-католицької церкви. Основні положення цієї філософії були сформульовані Фомою Аквінським ще в XII ст., і вона відома під назвою томізму. Сучасний етап в його розвитку одержав назву неотомізму. Поширений неотомізм у країнах, де католицизм утвердився в якості пануючої або однією з найавторитетніших релігій: Бельгії, Франції, Німеччині, Італії, Іспанії, США, в низці країн Латинської Америки. Відомими філософами-неотомістами є Е.Жільсон, Х.Марітен, І.Данієлу (Франція); Д.Мерс'є, А.Дондейн, Р. ван Реймекер (Бельгія), М.Грабман, Й. де Фріз (Німеччина), Ф.Ольджаті, У.Падовані, К.Фабро (Італія.).Як і їх середньовічний попередник, неотомісти творцем світу вважають Бога, який є тотожністю сутності й існування, проявом сил світу і його можливостей: інертну і непорушну матерію Бог виводить із стану потенції в стан оформленого в речі існування. Весь створений Богом світ наповнений його власною екзистенціональністю. Щаблями ієрархії творення є першоматерія, неорганічна природа, світ рослин і тварин, людина, царство "чистих духів", ангелів. Створивши світ, Бог постійно керує ним, приділяючи особливу увагу людині, яку створив по образу і подобі своїй. Людину Бог наділяє індивідуальною душею, а божественне буття її фіксується трансцендентними поняттями, такими як "єдність", "благо", "краса". Людина володіє свободою волі та вибору, в тому числі і вибору власної долі, яка вже залежить від вірності Богові або від боговідступництва. Саме зловживання людей дарованою їм Богом свободою і визначає їх реальну історію: шлях людства детермінований Богом, і люди не повинні втручатись у божественний задум, впливати на напрямок і зміст запланованого божою волею, таємниця якої незбагненна. Бог є абсолютне буття, "сама єдність", "сама істина", "саме благо", "саме прекрасне", джерело всього сущого і найвища його форма. Тому право пояснювати, що таке Бог, душа, дух і все божественне, надане тільки тим, хто несе в собі релігійні настанови і досвід. Бог безкінечний, тому він за межами, доступними розумові, який здатний оперувати тільки кінцевим. Розум може тільки доходити до тієї межі, за якою людина може осягнути буття Бога, а далі вже — царина релігії з її здатністю до одкровення. Все, що є матеріально-кінцевим, хоча і створене Богом, має обмежену досконалість, тому на його основі ще не можна говорити про необмежену досконалість Бога як творця світу. Смисл і призначення пізнавальної діяльності людини — виявити трансцендентне в тому, що чуттєво сприймається. Наука пізнає лише зовнішній зв'язок подій, лише вторинні причини, тоді як "останні причини" всього існуючого належать до зверхприродного, до Бога. Ідеальне має узгоджуватись з ідеальним, для цього людський інтелект повинен узгоджуватись з божественним інтелектом. Тому науці доступні тільки другорядні істини, абсолютні і беззаперечні істини недосяжні для неї, а логіка науки неспроможна їх довести, оскільки пізнає Бога опосередковано, через предмети і явища природи як його породження. Отже, людський розум не може бути визнаним єдиним суддею в справах істини і омани, а "природним світлом людського розуму" не можна достовірно впізнати Єдиного й Істинного Бога через його творіння. Розум без віри впадає в скептицизм, гординю, атеїзм, але і віра без розуму, вимушені визнати неотомісти, є лише маловірством. Отже, необхідна гармонія віри і розуму, підтримка ними одне одного. Свої ідеї і постулати неотомізм нерідко ув'язує з природничо-науковими положеннями, однак усі вони так чи інакше служать доводами щодо буття Бога, теодицеї, есхатології тощо. Не відкидаючи своїх традицій і не цураючись багато з того, що дала сучасна наука, тримаючись у фарватері сучасного духовного життя людства, включаючи політику, мораль, мистецтво, неотомізм залучає в коло своїх прихильників досить велике число людей різних соціальних прошарків і професій, включаючи технічну інтелігенцію і вчених. У соціальних питаннях неотомізм всю свою проблематику концентрує навколо людської особистості: сім'я, нація, держава розглядаються в зв'язку з незмінною сутністю людини, точніше — з людською природою. Залежно від зв'язків особистості з суспільством неотомізм поділяє їх на три типи: індивідуалізм, колективізм і солідаризм. Перші два: капіталізм (індивідуалізм) і колективізм (соціалізм, комунізм) відкидаються як хибні крайності, як суспільства, в яких людській особистості дискомфортно і вона не може бути щасливою. Натомість пропагуються "християнська любов до ближнього" та класовий мир і злагода, опора не на реальні сили і зв'язки, а на Бога і на зв'язки з ним. Таємниця божественної волі незбагненна, але беззаперечним є одне: людство жде апокаліпсис, божий суд, поділ на праведників і грішників, на тих, кому Бог присудить вічне життя в раю, і тих, кого помістять у пекло. Філософію, як і їх середньовічний попередник Фома Аквінський, неотомісти оголошують "служницею богослов'я". Вимушені пристосовуватись до нових соціальних умов і процесів, рівня науки і прогресу знань, поступово втрачаючи свій вплив, в тому числі через конкуренцію з іншими релігійними філософами, неотомісти де в чому зближають свої позиції з позитивізмом і екзистенціалізмом; залишаючись в цілому ірраціоналістами, намагаються надати своїм міркуванням "раціоналістичного" вигляду, а в науці визнають те, що раніше категорично заперечували і піддавали анафемі, зокрема, теорію Дарвіна. Одним з прикладів намагання раціоналізувати релігійну філософію католицизму, модернізувати її відповідно до вимог часу й рівня сучасних знань є космологічно-релігійна теорія походження всього живого і людини французького богослова і вченого-палеонтолога Тейяра де Шардена (1881-1955). Він замість "христогенеза" запропонував "космогенез", за яким Всесвіт еволюціонує від хаотичної невизначеності до впорядкованої структури космосу, чим керує надкосмічний Бог, названий точкою "Омега", що ототожнюється з вселенським Христом. Омега є водночас і внутрішнім імпульсом речей до розвитку і вдосконалення, і зовнішньою щодо них притягальною ідеальною силою; словом, той же самий бог, який утверджувався і пропагувався християнством протягом багатьох століть. Тим не менше концепція Тейляра де Шардена знайшла прихильників не тільки в зарубіжжі, а й в Україні, в тому числі і серед філософів. Персоналізм (від лат. регsоnа — особистість) як філософсько-релігійний напрям виник і сформувався в Росії на межі XIX і XX ст. (М.Бердяєв, Л.Шестов, МЛоський) і США (Б.Боун, Дж.Ройс). З 30-х років XX ст. поширився в Франції (Е.Муньє, ЖЛакруа, П.Ландоберг, П.Рікер, П.Тібо) та в інших країнах. Якщо неотомізм є визнаною філософією католицизму, то персоналізм є філософією протестантизму. Персоналізм з особливою виразністю відобразив кризові явища в суспільстві, науці, в становищі людини, небезпеку її обезособлення і деградації. З цього погляду засновників персоналізму не влаштовували ні позиція об'єктивного ідеалізму з його абстрагуванням від конкретної людини, ні марксистський історичний матеріалізм з його принципом колективізму і націленістю на революцію. Панлогізму і монізму, що корінилися в гегелівській філософії, персоналізм протиставив множинність існувань, свідомостей, воль, особистості, а розуму — інтуїцію і почуття. В марксизмі ж М.Бердяєв бачив розпочатий попереднім матеріалізмом "остаточний процес обездушування історії, змертвлення внутрішніх її таємниць", в тому числі за рахунок раціоналізації і людини, і її духовного життя, як це мало місце і в Гегеля. "Увесь світовий процес, — пише Бердяєв, — стоїть під знаком людини. Людини не з маленької літери, а з великої, в серцевині його лежить доля Людини, яка визначається першопочатковою Божественною драмою". Тільки персоналістичне вчення про світ, — твердить М.Бердяєв, — для якого будь-яке буття — особисте і самобутньо-субстанційне, в силах осмислити людину і людське, тільки визнавши Абсолютну людину, Боголюдину, Христа - Сина Божого, який є великою таємницею, можна розкрити і таємницю людини.

Персоналісти виходять з того, що основу світу становить особистий першопочаток, що одушевляє всю природу, обумовлює ступінчасту структуру світу, нижчим ступенем якої є неорганічна природа, а увінчує її Ісус Христос. З цієї точки зору світ є ієрархією особистостей, найвищою з яких є Бог як "верховна особа", як творець світу живих істот, оригінальних особистостей, здатних до творчого збагачення буття. Тільки після явлення Христа, тільки в Христі і через Христа, богоуси-новленя, здійснився світовий факт божественного самоусвідомлення людини, відродження людської природи, ушкодженої гріхом. Христос відновлює втрачений родовід людини, її право на божественне походження і призначення. Перетворення людини в природне є її падінням, бо вона скована необхідністю і безсильна звільнити себе з рабства і повернутись до своїх джерел. У силах це зробити тільки Абсолютній, Божественній людині, через яку кожна людина причетна до божественної природи і божественної сили, до Бога-творця. Через Христа Бог продовжує боголюдське творіння і прилучення людини до творчості, в якій людина виявляє свою свободу і могутність, хоч і подібну, але не рівну творчій могутності Бога і не тотожну їй. Отже, суть людини творча, вона творить невимушено і вільно, відповідно до своїх бажань і прагнень, бо через її бажання і прагнення проявляється воля Верховної Істоти — Бога. Оскільки дійсність створена і твориться особою, то вона в цьому відношенні пізнаванна: особа знає, що творить, а розум пізнає те, що створив. Але рядова людина пізнає тільки те, що створила сама, її особистий досвід обмежений, вона не володіє абсолютною могутністю, не всесильна і не така універсальна як Бог. М.Бердяєв пише: "Два розуми проходять через всю історію — розум малий і розум великий. Взаємовідношення двох розумів і становить основну проблему філософії... Є обмежений розум, розсудок, розум раціоналістів, і є розум божественний, розум містиків і святих. Через безумовну відмову від розуму індивідуального придбається розум універсальний. Як найбільші філософи, і християнські і язичницькі, для яких філософія була священною, визнавали існування вищого божественного розуму — Логоса, в якому суб'єкт і об'єкт тотожні, і відкривали дію Логоса в людині". Наука з її дискурсивним мисленням і принципом загальності не може претендувати на осягнення всього багатства світу, тим більше — пізнати людину, бо її, за Бердяєвим, можна осягнути лише у її відношенні до Бога за допомогою релігійної свідомості, яка осмислює абсолютно індивідуальне і ніякого іншого буття, окрім індивідуального, не визнає. Отже, завдання осягнення людини і орієнтація на її буття покладається на релігійну філософію, яка "є внутрішнім пізнанням світу через людину, у той час як наука є зовнішнім пізнанням світу поза людиною. В людині відкривається абсолютне буття, поза людиною — лише відносне". На релігійну філософію покладається завдання допомогти знайти людині сенс свого існування з точки зору її самовиявлення у відповідності вищого початку – Бога. З точки зору моралі, персоналісти вважають релігію необхідною умовою полегшення положення і стану людей в суспільстві, з цієї позиції вони критикують і капіталізм, і соціалізм (Бердяєв). "Складна, витончена людина нашої культури, — пише М.Бердяєв, - потребує, щоб універсальний історичний процес поставив у центр її інтимну індивідуальну трагедію і проклинає добро, прогрес, знання, якщо вони не хочуть рахуватись з її загубленим життям, загиблими надіями, трагічним жахом її долі". Оскільки особа, а не маса - єдиний суб'єкт історії, єдиний носій культури, то включення людини в соціум, в складну сітку взаємовідносин виключає можливість людини утвердити своє "Я". Суспільство принципово вороже особі, оскільки встановлює їй рамки і перепони. Утвердити ж себе як особистість людина може тільки шляхом вільного волевиявлення власних бажань і волі. За допомогою волі вона долає кінцевість людського життя, а за рахунок усамітнення зберігає себе і захищається від тоталітаризму, деспотизму, будь-якого поневолення і примусу. Але земне існування несправжнє і супроводжується перепонами і втратами, тому смерть є для людини просвітленням, шляхом істинного існування душі, її наповнення і збагачення. Основним засобом самоутвердження особи є її внутрішнє самовдосконалення, саморозвиток, самовиповнення, але, ясна річ, за допомогою релігії, віри в Бога. Разом з тим М.Бердяєв називає ілюзією християнське вчення про рай. На його думку, явна неможливість досягти щасливого життя в реальності зумовила те, що мрію про щастя перенесено християнством у минуле (Адам і Єва), або у майбутнє (обіцяний християнством рай). Оскільки суспільство вороже особі, а соціальний прогрес — гра ірраціональних суспільних сил, які поневолюють і принижують людину, то будь-які суспільні заходи і дії, соціальні інститути і заклади — безглузді за своєю суттю, формальні і чужі їй, тому вона повинна обривати контакти з дійсністю і "повернутись до себе" з тим, щоб захистити і зберегти себе і зосередитись на собі, уникаючи повної ізольованості від інших людей за допомогою засобів комунікації, включаючи літературу, радіо, пресу тощо, а також за допомогою створення якихось "суспільств особистостей" на зразок християнських общин. Але будь-яка община, секта поневолює людину, перетворює в раба і тільки творчий акт особистості входить в космічну ієрархію і робить її вільною. Сенс світової історії — не в матеріальному добробуті, не в зміцненні цього світу на всі віки, не в досягненні тієї досконалості, яка зробила б його вічним, а в приведенні його до кінця й загострення світової трагедії, яка повинна завершитись, закінчитись катастрофою, вивільненням тих людських сил, які покликані здійснити остаточний вибір між двома царствами, між добром і злом. "Сучасне людство, — писав Н.Бердяєв ще в 1911 році, — переживає тяжку кризу: всі протиріччя загострились до останньої межі, і очікування світової катастрофи на одну лише волосину відділене від очікування катастрофи релігійної. Соціалізм і анархізм, декадентство і містика, розчарування в науці і пустота новітньої філософії, небувале відчуття особистості і усвідомлення неминучості нового суспільства, хворобливе загострення проблеми статі — все це веде до якоїсь межі, до таємничого ще вирішення. Європейська культура йде швидкими кроками до межі людського самообмеження, до нової безбожної релігії, до земного бога, який всіх поневолить і якому поклоняться остаточно. Настають части такої нудьги духу, такого томління за релігійним вирішенням протиріч життя, що неминуче щось має початись". Ці пророцтва М.Бердяєва значною мірою збулись. У цілому філософія персоналізму песимістична, вона закликає до оновлення, але тільки духу — в руслі християнських догматів і християнського віровчення.