Філософська антропологія

Проблема людини як унікального творіння Всесвіту належить до „вічних” філософських проблем, оскільки будь-яка філософська традиція в основі свого змісту має відношення людини до світу.

Ще давні греки зрозуміли, що людина може почати філософувати тільки з пізнання самої себе. Водночас знаменита теза Сократа „Пізнай самого себе” не реалізована дотепер, хоч кожна філософська система (школа) на кожному історичному етапі людської цивілізації намагалася висунути свою концепцію людини. Однак у цих концепціях природа людини не набула чітких і зрозумілих запитань, аж до сумнівів щодо існування такої природи. Такий стан розв’язання цієї проблеми обумовлювався значною мірою загадковістю її структурних елементів та їхніх об’єднуючих чинників. Теорія антропогенезу в сучасній науковій картині світу також постає здебільшого як процес із багатьма невідомими. Це пояснюється тим, що, як зазначав відомий дослідник ( феномена людини) французький філософ і антрополог П’єр Тайяр де Шарден, людина є найтаємничішим об’єктом науки, який постійно спантеличує дослідників. Оскільки людина є вершиною еволюції, то розшифрувати її природу, на його думку, означає, по суті, не що інше, як спробу з’ясувати механізм утворення світу та його перспективу.

У загальному плані філософська антропологія має окрему предметну царину, вона спрямована на "людину взагалі" ("можлива людина" у Ромбах). Але починати дослідження їй необхідно не з ідеї людини, і не з поняття про людину, а з первинної даності людського буття. Так, Геффнер починає пізнавати сутність людини з поняття "буття". Розвиток сучасної філософської антропології йде у напрямі з’ясування об'єктивних умов самодіяльності людини через їх структурування стосовно людини. Завдяки цьому антропологія показує залежність людської суб’єктивності від характеру трансценденції. Антропологія все більше відсторонюється від психологізму і, стаючи все більше "онтологією сутності людини" (Димер), наближається до пізнання тих змістів, які визначають людський характер подій і явищ у світі.

Структурування, розподілення об’єктивних зв’язків світу задає коло людських значень. Цей процес має на меті відсторонення від "даної" феноменальної фізичної основи людини і заглиблення у метафізичні умови її буття. Останні спрямовують можливості існування людини на необхідність для неї відбуватись людиною. “Людське це належне для існування людини і світу. Маючи своїм загальним спрямуванням людину "взагалі", філософська антропологія починає свої розвідки з такої неподільної єдності буття ("людське буття"), у якій саме "людське" ще повинно себе виявити. Для цього антропологія визначає не тільки структуру для відбування "людського", а і смисл життя, у напрямі якого людина у кожній ситуації свого перебування в світі повинна "витягти себе" із речей, "врятувати" і ідентифікувати себе. Це чітко показано у Шелера, Геффнера і Ромбаха. Отже, філософська антропологія не розробляє, як це робить онтологія, а визначає категорію світу через "досвід належного". Зв’язок із сущим у досвіді належної дії набуває смислу для людини через життєву необхідність встановлення взаємозв’язку між можливим і реальним буттям.