37. Позитивізм і його різновиди.

Притаманний старому матеріалізму «культ науки» вироджується у відвертий сцієнтизм, а класична віра в абсолютну цінність розуму набуває форми жорсткого логіцизму та формалізму. Поєднання цих тенденцій і призводить до виникнення так званого позитивізму («позитивної філософії»), що стає одним з провідних напрямів сучасної світової філософії.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798—1857). Вся попередня філософія, на думку Конта, не має підстав претендувати на досконалість. Вона завжди націлювалася на осягнення «внутрішньої природи речей», «перших і кінцевих причин» і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню. Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806—1873) і Герберта Спенсера (1820—1903). Погляди останніх (разом з поглядами Конта) склали ту початкову форму позитивістської філософії, яка отримала назву «першого позитивізму». Неможливість повного усунення «неспостережуваного» призвела до розвитку найнераціональніших, навіть містичних тенденцій у «першому» позитивізмі.

Проте вже в другій половині XIX ст. виникають ситуації, нібито сприятливі для відновлення позитивістських настроїв. Розпочинається етап так званого «другого позитивізму», або емпіріокритицизму, творцями якого стали Ернст Мах (1838—1916) і Ріхард Авенаріус (1843—1896). Виникненню емпіріокритицизму сприяла так звана «криза природознавства» (кінець XIX — початок ХХ ст.). Природодослідники, головним чином фізики, що стояли на позиціях стихійного матеріалізму, виходячи з нових даних про будову атома, намагалися шляхом математичного опису якісно однорідних часток здобути знання про матерію як про безпосередньо дану «спостережувану» реальність, вивести, так би мовити, «форму матерії», їхні спроби закінчилися крахом через примітивне тлумачення матерії лише як «відчутного» субстрату.

На початку XX ст., виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської філософії — «третій позитивізм», або неопозитивізм. Неопозитивізм розвинувся у руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. Проте, шукаючи інших, більш відповідних для його функцій способів інтерпретації реальності, ніж відчуття та переживання, він звертається до мови. Рішучий крок у цьому напрямі було зроблено австро-англійським філософом Людвігом Вітгенштейном (1889—1951). Перший етап неопозитивізму – «логічний позитивізм» –20-30-і роки.: Образ тлумачився Вітгенштейном як факт. Однак, щоб набути рис реальної «фактуальності», насправді стати фактом, образ «матеріалізується» в слова, висловлювання, мову. Безпосереднє зіставлення фактів з образами здійснюється як порівняння «атомарних фактів» з «атомарними висловлюваннями». Процедура верифікації мала з самого початку враховувати, що філософські висловлювання за своєю формою є загальними судженнями, що робить неможливим їх безпосереднє зіставлення з фактами, які найчастіше фіксуються в одиничних судженнях.

Виходячи з цього, неопозитивісти запропонували попередньо переводити обрані для верифікації філософські твердження з форми загальності у форми одиничності й лише після цього зіставляти їх з фактами. Вже від самого початку, як тільки неопозитивісти спробували фактично застосувати «верифікацію» до конкретних філософських тверджень, виявилася практична неможливість зведення загальних тверджень до одиничних. Викликала великі сумніви навіть сама можливість безпосереднього зіставлення одиничних тверджень з фактами. Інакше кажучи, загальнопозитивістська установка на тлумачення лише «безпосередньо даного» як єдино справжньої реальності одразу ж ставила нездоланний бар'єр у пізнанні минулого та майбутнього, а значить часових характеристик світу взагалі.