logo
філософія канд

27. Суб'єктивно-ідеалістичні теорії хvііі ст. Дж. Берклі, д.Юм. Монадологія в.Лейбніца.

Дж. Берклі вважав, що немає нічого, що було б поза нашими відчуттями: "Існувати, означає бути сприйманим". Все, що існує, все існує в наших відчуттях. Це ще йде від Локка. Локк вважав, що в основі пізнання лежить досвід зовнішній ( навколишній світ) і внутрішній досвід (властивий нам, рефлексія). Локк розділив всі якості на первинні (властиві предметам: величина, розмір) і вторинні якості, що виникають в результаті взаємин з нашими органами відчуття. Дж. Берклі опирається на вчення Локка і створює класичну форму суб’єктивно-ідеалістичної філософії, де світ є комплексом відчуттів, і ми можемо знати тільки наші відчуття. У “Трактаті про принципи людського пізнання” (1710) Берклі теоретично спростовує поняття матерії. Апелюючи до здорового глузду, Берклі заперечував реальне існування загальних і абстрактних ідей та стверджував, що єдиним об’єктом пізнання можуть бути конкретні ідеї, які сприймаються чуттєвим шляхом.

На позиції суб'єктивного ідеалізму стояв і Давід Юм. Він один з представників агностицизму, а, зокрема, однієї з його форм - скептицизму. Юм визнавав єдино існуючим реальним лише враження-відчуття і враження рефлексії. Із вражень ми створемо свого роду систему яка охоплює все те, що ми пам'ятаємо як сприйняте чи то внутрішнім сприйманням, чи то зовнішнім чуттям. І кожну частину цієї системи, поряд з наявними враженнями називаємо реальністю. Оскільки враження не суб'єктивні, то не можна знати достовірно, що є об'єктом цих вражень. не можна сказати, чи існує реально об'єктивно чи не існує незалежно від нас вважав що питання чи існує реально світ як об'єкт пізнання чи не існує не розв'язане, можна лише вірити, що світ існує реально, але не достеменно знати. Звідси і скептецизм - бо така позиція невпевненості.

Готфрід Лейбніц (1646-1716 рр.) був переконаний в якісному розмаїтті явища, у неповторності й унікальності кожної речі і процесу. Тому й вважав, що кількість субстанцій безкінечна. У зв'язку з цим Лейбніц вводить поняття "монада".

Монада - це свого роду атом-субстанція. Головний атрибут монади - її активність, здатність до дії, сила. Кожна з монад - замкнений космос, "вони не мають вікон, аби що-небуть могло в них входити або з них виходити; вони взаємодіють інакше. Монади абсолютно неповторні, і їхні розбіжності можна визначити за двома основними параметрами: 1) за кутом зору на світ, тобто за оригінальнісю структури свідомості і 2) за ступенем розвитку, активності і осконалості. Лейбніц подляє монади на три класи: "оголені", "душі" і "духи". Перші з них являють собою неорганічний рівень, вони "сплять без сновидінь". Другому класу властиві відчуття і сприйняття. І тільки "духи" мають властивості особистості.

Лейбніц заперечував можливість перетворення одних монад на інші.

Монади, що стоять на нижчому щаблі, мають темне уявлення: вони не відрізняють сприйнятого ні від себе, ні від всього іншого. На щабель вище стоять монади, яким властиве невиразне уявлення: вони можуть відрізнити те, що вони уявляють, від всього іншого, але тільки не від самих себе. Чітким уявленням володіють лише ті монади, що стоять на вищому щаблі: вони відрізняють уявне і від себе, і від всього іншого. Інакше кажучи, на вищому шаблі монади мають самосвідомість.