logo
філософія канд

10. Філософія стародавнього Китаю. Вчення Конфуція про людину та її виховання. Даосизм про начала буття та ідеал мудрості.

Особливості філософування в Індії: 1. Усі філософські системи Китаю мають одночасно і релігійний характер, що зберігається і додині. Тому, говорячи про філософські системи Сходу, завжди треба розуміти, що це філософсько-релігійні системи. 2. Релігійний характер філософії Китаю випливає з того, що її головною метою було не пізнання світу, а встановлення гармонії людини й світу, зміна світовідношення. Східна філософія не має проблем, відсторонених від людського існування.

Головна особливість китайської філософії - вона носить морально-етичний характер. На перше місце ставиться виховання людини, мудрого керівника. Вона слабо зв'язана з природничими науками.

У філософії конфуціанства (виникло на рубежі 6-5 ст. до н.е., засновник – Конфуцій) висувається ідеал держави, в якій імператорська влада зливається з владою чиновників, що поєднюють у собі якості філософів, художників і вчених). Яскраво виражені проблеми виховання благородної людини, яка ставить на перше місце суспільні інтереси. Конфуціанство є гуманістичним (принципи взаємності, людинолюбства). Характерим для кит. філософії є небо. Небо як першопричина, духовна сила. Китайці називають свою країну "піднебесною".

В китайській філософії вперше поставлена проблема розвитку світу - даосизм. Центральна ідея даосизму - це ідея “дао” - шляху до світової гармонії. За Лао-цзи, “дао” — це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова. “Дао” властива блага сила “де”. Якщо “дао” розглядається як всезагальний шлях, якому підкорені всі явища і речі, то “де” — це конкретний шлях окремої речі або групи речей.

Категорія “дао” в даосизмі виступає як шлях людини і усього світу, а також загальна основа і закон буття космосу. “Дао” виявляється у світі через благу силу “де”; завдяки “де” “дао” оформляється в кінцевих речах світу. Мудрець завжди бачить у кінцевому і минувшому прояв вічного “дао”. В основі розвитку стоїть “дао” як закон.

11. Антична філософія, її джерела та особливості.

На відміну від давньосхідної, антична філософія із самого початку протиставила себе міфології і релігії.Вона протиставила розум і знання уяві і вірі.

Проте антична філософія не в меншій мірі, ніж довньосхідна, залежна від міфології - вона намагається перебороти міфологію почуттів міфологією розуму. Це означає конфлікт чуттєво-інтуїтивного і раціонального, що пронизує всю античну філософію.

Антична міфологія формується на зорі старогрецької культури і у своєму розвитку проходить два головних етапи: доолімпійський або хтонічний (земля) і олімпійский. Боги першого періоду ворожі людям, це скоріше чудовиська.Поступово їхні образи облагороджуються, і в олімпійській міфології, в якій життя богів пов'язане з горою Олімп, вони вже мають знайомий сучасній людині вигляд.

Найважливішою рисою античного світогляду є космологізм, який, по суті, являє собою накладання земних відносин на всю природу.

Якщо на Сході природа накладається на людину і суспільство. розчиняючи їх у собі,, то в античності образ людини накладається на природу і космос, змінюючи їх.

Антична філософія повстає проти міфології (хоч як зазначає Лосєв, античність ніколи не могла розпрощатися зі своїми богами, і міфологія завжди грала в ній величезну роль), бажаючи символізувати і раціонально змінити її. І якщо "Іліада" і "Одісея" Гомера повністю знаходяться в стихії міфології, то вже "Теогенія" Гесіода є використанням міфології для символічного пояснення світової еволюції.

Представник школи елеатів Парменід виходить із вічності і самототожності буття. Йому належить аформизм: "Буття є, а небуття немає". Мінливий і непостійний світ, даний у чуттях, - це щось ілюзорне, у справжній світ ми проникаємо розумом. Мислення дає нам можливість не тільки пізнати вічне й абсолютне у світі, а й злитися з ним. Межі людини - це межі її чуттєвого сприйняття, межі чуттєвого даного їй світу. Проникаючи за ці межі, наше мислення зливається з буттям. вільне від обмежень відчуття мислення проеникає в буття, наповнюючись його вічною свободою від метушливої мінливості. Звідси стає зрозумілим таке висловлення Парменіда: "Те саме є думка і те, про що думка".

Як бачимо, категорія буття в Парменіда близька до категорії Дао в даосизмі, у ній з'єднюються шлях окремої людини і шляху світу. Але є і розходження. Розуміння буття в Парменіда - результат переважно пізнавальної активності, тоді як досягнення Дао можливе лише як практичне діяння людини, що зв'язує тілесне і духовне.

12. Тлумачення проблеми буття в старогрецькій філософії. Космоцентризм.

Проблема буття залежить від способу життя і місця людини в світі. Спосіб життя в античному світі був такий, що раб – це річ, знаряддя праці, як предмет праці. А інші люди були рабами Богів, були залежні від долі (фатуму). Раб цінувався не як духовне, а як фізичне. Загальне шукалося в предметній діяльності. Перші філософи Мілетської школи (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен) шукали загальне в природній стихії. Фалес вважав, що основою світу, субстанцією буття є вода (їжа – волога, сперма – волога, людина зародилась в утробі риби). Вважають, що Фалес запозичив цю думку у єгиптян. Його учень Анаксімандр вважав, що чітко не можна визн. ту стихію, з якої все пішло.Першим дав категоріальне визначення начала назвав його “апейроном” — щось невизначене, неділиме безконечне, перебуває у вічному русі, але це матеріальна частка. Учень Анаксімандра Анаксімен вважав, що першоосн. Всього сущого є повітря, те, що знаходиться в динаміці. Це протофілософія, але це ближче до філософії. Це наївний матеріалістичний погляд. Думки про те, що субстанцією буття є природна стихія притримувався й старогрецький філософ Геракліт. Він вважав, що все виникає з вогню і все перетворюється у вогонь. В епоху античності природознавці були філософами, а філософи природознавцями. Геракліт вперше вжив слово “космос”, він є “вогнем, який вічно спалахує і вічно згасає”, вважав, що в процесі цього перетворення виникає нове, смерть якогось предмета є вогонь Вогонь перетворюється у повітря, чистий вогонь – це дихання. Він наївний матеріаліст, але і стихійний діалектик – “ все тече” (процес розвитку уподібнювався до ріки, в яку не можна двічі стати). Джерелом діалектики є єдність і боротьба протилежностей. Геракліт говорив, що все розвивається через війну, вона батько всього. Він першим поставив питання про пізнання. Мета пізнання – це пізнання логоса (вища мудрість, яка дається не кожному). Вважав, що багатознанність розуму не навчає, головне не сума знань, а глибина. Але прогрес філософії йшов від речово-предметного до інтелектуального, розумового філософського розуміння буття. Такою проміжною ланкою був піфагоризм. Субстанцією буття є не речі, а кількісне відношення між ними виражене в числах. В основі реальності лежать кількісні відношення між речами. В числах піфагорійці ще вбачали предметну реальність. Н-д, числовий вираз повітря, землі мав геометричне визначення. Це було предметно-просторове уявлення про космос, а не речово-предметне. Піфагорійці надавали числам магічне пояснення: 1 – божественне число, 2 - єдність протилежностей, звідси пішли уявлення про число 13. Таким чином, заслуга піфагорійців в тому, що вони зробили крок до інтелектуального тлумачення буття від речово-предметного. Таке інтелектуальне тлумачення пов’язане із школою Еліатів. Вони вперше намагались трактувати проблему буття не на підставі пошуку його в предметному світі, а в свідомості. Намагались з’ясувати буття як таке, не як буття речей, бо речі сьогодні є, а завтра нема. А буття є постійно. Парменід прийшов до переконання, що є одне єдине буття, яке нами мислиться. Він поставив 2 питання: 1. Буття і небуття; 2. Буття і мислення. Перша теза: “буття є”, “буття єдине” – уявляв собі як єдину кулю, нема порожнин, значить нерухоме, руху нема. Друга теза: “буття і мислення тотожні” (думка про предмет і сам предмет є одне і те саме). Це не так, бо предмет – матеріальній, а думки – ідеальні, але цінність, самої філос. постановки питання. Значення: від еліатів, від Парменіда 1) починається філософський підхід до буття; 2) еліати поставили питання про відношення мислення до буття. Учнем Парменіда був Зенон. Його називали винахідником діалектики, яка в нього постає як мистецтво міркування і суперечок. Апорія – це затруднення. (Маркс говорив, що Зенон не розумів законів діалектики).