Філософська проблематика та основні риси філософії Нового часу.

Антитеза людини-творця і людини-віруючої, що виникла в культурі Відродження, вирішується в XVII ст. в образі людини, яка пізнає. Так відкривається філософія Нового часу. Культ пізнання охоплює всю Європу. Причому пізнання трактується насамперед як теоретичне пізнання — раціо­нальне пізнання, що послуговується логікою та ґрунтується на експерименті.

Проте розв'язання суперечності віри і творчості в теоретичному пізнанні може бути лише відносним. Видаючи себе за абсолютне, воно спрощує розуміння людської сутності. Новий час гносеологізує людську сутність — зводить її до пізнання.

ХVІІ ст. — епоха великих географічних відкриттів і буржуазних революцій — звела на престол нову царицю - науку. З часів Ньютона віра в її всемогутність починає набувати рис нової магії. Еталоном епохи стала найбільш строга і досконала наука — математика: було заявлено, що наука досягає досконалості лише тоді, коли їй вдається скористатися математикою. Не випадково і свої філософські системи мислителі намагаються буду­вати на зразок геометрії.

Але що прокладає дорогу до істини? Звісно, досяг­ти її неможливо, не маючи бездоганного методу. У філо­софії Нового часу проблема методу стає основною. Що найплідніше: йти від часткового до загального (індук­ція) чи, навпаки, від загального до часткового (дедук­ція)? Що є критерієм істинності — експеримент чи внут­рішньо необхідна логіка? На що потрібно спиратися, пізна­ючи світ: на розум чи на відчуття? Залежить розум від чуттєвих сприйняттів чи, навпаки — сприйняття визна­чається розумом? Так визріває характерна для всієї епо­хи суперечка емпіризму і раціоналізму.

І нарешті, які перспективи пізнавальних зусиль лю­дини: чи піддається світ цілком і остаточно нашим пізна­вальним зусиллям? Що ліпше: скептицизм чи пізнаваль­ний оптимізм?

Головним же серед пізнавальних питань є, безперечно, питання про субстанцію (тобто про першооснову і пер­шопричину всього існуючого): єдина вона чи подвійна, або ж існує багато субстанцій? Відповідно до того чи іншого розв'язання цього питання у філософії Нового часу склалися три принципові позиції: монізм, ду­алізм і плюралізм.

Який же узагальнений портрет тієї епохи? XVII ст. супроводжувалося зростанням почуття особистості, зро­станням ініціативи і поглибленням індивідуалізму. Уже в епоху Відродження Джованні Піко делла Мірандолла заявив, що Бог дозволив людині безмежно виявляти свою ініціативу, відпливати в далекі мандрівки і стати тим, ким вона хоче бути. Людина Нового часу підхопила по­бажання епохи Відродження, але все ж таки опинилася на роздоріжжі: як розв'язати протиріччя, яке полягає в тому, що, з одного боку, людина вільна і рівна з Богом, а з іншого — вона лише маленька ланка у величному механізмі природи, що невблаганний і не чує людей.

До цього протиріччя додавалася ще одна стара про­блема — як знайти своє місце в умовах ломки старих відносин і формування нових, незвичних? Як жити в "нелюдському" світі глибоких соціальних протиріч?

Говорячи про основні риси філософії Нового часу, можна виділити: гносеологізм, деїзм, механіцизм

. Що несли із собою ці настанови?

1. Гносеологізм характеризує той культ пізнання й абсолютизації науки, про який йшлося вище. Гносео­логізм можна визначити як світоглядну настанову, яка виходить із того, що теоретичне пізнання є вищим вияв­ленням духовності і сенсом життя людини. Саме гносео­логізм виступає основною рисою філософії Нового часу, визначаючи інші.

2. Деїзм вказує на ті зміни, що відбулися у ставленні людини до Бога. Поки що це лише відоме обмеження ідеї Бога, але в ньому вже відчутні ідеї фейєрбахівської і ніцшеанської "переоцінок цінностей".

Усе почалося з того, що філософи Нового часу відчу­ли певне ускладнення, прагнучи поєднати ідею Бога як всемогутнього Творця і Деміурга з уявленнями про внутрішні закономірності природи. Деїзм запропонував варіант так би мовити "Бога і машини": Бог дає світу перший поштовх, а потім усувається від справ, надаючи Всесвіту-машині розвиватися відповідно до природних законів.

Тут необхідно зазначити, що всі мислителі Нового часу і навіть епохи Просвітництва були людьми віруючими. Наприклад, краса і гармонія фізичних формул ще раз переконали Ньютона в існуванні Творця. Але процеси секуляризації і "обезбожнення" (за висловом М. Хайдеггера) свідомості вже почалися: в основі їх лежав невтом­ний пошук природних і незалежних від Бога законо­мірностей природи.

3. Механіцизм характеризує спосіб розуміння і при­родних процесів, і людини, він був властивий Новому часу і полягав у тому, що всі різноманітні форми розвит­ку світу можуть бути зведені до механічного руху. Якщо світ облаштований раціонально, значить, він схожий на відлагоджений механізм, в якому всі складові елементи діють узгоджено і виконують свою функцію. Адже ме­ханіка, завдяки Ньютону, стала законодавицею і засо­бом опису будь-яких процесів, як стосовно суспільства, так і стосовно людини. Знаменита формула "людина — машина" — це крайнє вираження механіцизму Нового часу.

Обмеженість того розуміння людини бачили вже су­часники: так, шведська королева Кристина, посмі­хаючись, говорила своєму філософському кумиру Декарту, що в його побудовах все дуже розумно, але їй "ніколи не доводилося бачити, щоб механічний годинник наро­див маленький годинничок..."