Філософський зміст категорії буття

Поняття буття є вихідним для філософії. Воно має найширший, граничний ступінь узагальнення і тому постає як наріжний світоглядний орієнтир. Завдяки цій якості воно виконує функцію сенсоутворення у людському світорозумінні. У ХХ ст., коли людство відчуло можливість свого самознищення, буття постає як вища цінність та міра моральної відповідальності людини за свої дії. Нарешті, у реальному виявленні буття постає перед людиною у контексті питання про смерть, безсмертя та шляхи людського самоутвердження.

Що таке буття? Буття – це все те, що є, що існує. Німецький філософ ХХ ст. М.Хайдеггер писав: “Буття – це присутність у часі”. У цьому визначенні вказується на динамічний і активний, дієвий характер буття. Філософське осмислення буття дається онтологією. Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Термін “онтологія” запровадив у ХVII ст. німецький філософ Р.Гоклініус. Майже всі філософські системи минулого присвячені розробці проблем онтології. Екзистенціалізм ХХ ст. розвинув суб’єктивну онтологію. У центрі філософії М.Хайдеггера стоїть проблема “сенсу буття”, яке розкривається через аналіз суб’єктивного людського існування. У 60-ті роки Т.Адорно розпочав діалог із неопозитівістами і запропонував “негативну діалектику”, котра тлумачила онтологію як тотальну критику буття. Видатний угорський філософ Д.Лукач вважав, що для успішної теоретичної діяльності і для дієвого зв’язку онтології з життям є гостра необхідність створення всеохоплюючої онтологічної концепції. У характеристиці буття він акцентує увагу на тому, що воно завжди змінюється і є незворотним, а також, що розглядати буття слід в конкретній єдності предметності і процесуальності.

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв’язок всезагального характеру - предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об’єднуються з усім тим, що є, існує у світі. У категорії “буття” здійснюється інтеграція основних ідей про світ як ціле: світ є, існує як безмежна цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство. Цілісний світ – це всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів та інше. За філософською традицією їх можна назвати сущими, а світ у цілому – сущим. Кожне суще – унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і не залишаються незмінними.

Серед основних форм буття розрізняють: 1) буття речей (об’єктів) і процесів; 2) буття людини; 3) буття духовного (ідеального); 4) буття соціального, яке ділиться на буття індивідів і соціумів (соціальних спільнот).

Концепції буття в античній філософії.

Коли ми звертаємось до вивчення історико-філософських розв’язань проблеми буття, то це не є простою даниною визнаним світовим авторитетам. Історико-філософський процес визначає рух думки в напрямі поглиблення розуміння певних явищ, їх чіткішого і більш детального окреслення та повнішого охоплення.

Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії “усе”. “Усе” межує з “нічим”, тому перші визначення буття йдуть через зіставлення та використання саме цих категорій. Ще в гімнах індійських “Вед” та у працях давньогрецьких мудреців, поетів, політичних діячів загальнозначущі сентенції формулювались так: “Усе моє – зі мною”, “Нічого понад міру”, “Все обдумуй заздалегідь”. Але в усіх цих випадках можна вести розмову лише про початкові, зародкові форми названих термінів як категорій.

Виразнішу форму категоріальних визначень ці терміни набули в давньогрецькій натурфілософії. Зокрема, Фалес Мілетський стверджував, що “все утворюється з води”. Але натурфілософія пішла далі в розробленні зазначених термінів, висунувши поняття “першогопочатку всього”. Цим самим засвідчувалось, що в самому бутті вже вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале з тих часів ототожнювали з буттям як таким, а мінливе поставало в якості образів його з’явлень. Саме таке тлумачення буття знаходимо в судженнях Парменіда, якому належить заслуга введення у філософський і науковий обіг поняття “буття”: “Те, що висловлюється та мислиться, повинно бути сущим, бо ж є буття, а ніщо не є...”. За Парменідом, ніщо неможливо помислити, бо самим актом мислення ми переводимо все, що мислимо, у ранг буття. Звідси випливають тези філософа про те, що саме буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне, а небуття (ніщо) – не існує.

Найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Аристотель, ці концепції можна вважати провідними парадигмами розуміння буття і донині. За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. За Аристотелем, річ та Єдине тотожні. Тому розуміння ідей, за Аристотелем, вимагає дослідження будови речей, з’ясування їх причин та функцій.

Протилежну позицію у трактуванні буття займав Геракліт. Першооснову світу він бачив в постійному русі, течії речей, змінах, які втілилися у його формулі “panta rhei” – “все тече”. На відмінність від перших натурфілософів, які відшуковували сталу першоречовину, Геракліт визначив лише змінність. Вогонь для нього був втіленням самих перетворень. Постійна рухливість вогню трактувалась Гераклітом як вираз зміни світу взагалі.

Слід зауважити, що саме проблема буття, точніше її рішення, сформували в античній філософії дві течії – матеріалізм та ідеалізм, в залежності від того, що розглядалося як першооснова, першоелемент світу (буття).

Якщо в якості першоелементу буття проголошується якась речова даність (від води у Фалеса до атома у Демокріта), яку можна чуттєво сприймати, то такий напрям в філософії називають матеріалізмом, а філософів, які притримуються такої позиції, відповідно – матеріалістами.

Якщо в такій якості проголошується те, що в принципі неможливо сприймати чуттєво, а можна лише мислити (від ідеї Платона до поняття інформація в сучасній філософії), то такий напрям в філософії називають ідеалізмом, а філософів, відповідно – ідеалістами. Ідеалізм може приймати об’єктивну або суб’єктивну форми. Об’єктивну, якщо така ідеальна першооснова буття існує до і незалежно від людини (ідея, Бог, абсолютний Розум і т.д.); суб’єктивну, якщо вона виводиться з людини (суб’єкта) – свідомість, воля, розум і т.д.

Концепції буття у філософії середньовіччя.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі. За своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий, він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє та породжене, перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоб розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введено розмежування понять субстанція та субсистенція: субсистенція – це те буття, яке для свого існування не потребує нічого, тобто, це незмінне, вихідне буття, а субстанція окрім того включала у свій зміст і набуті ззовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності загальних та індивідуальних властивостей.

Взагалі, в філософії середньовіччя проблема буття в принципі вважалася вирішеною, адже середньовічна філософія творилася в межах релігійного світогляду. В такій історичній формі світогляду панував теоцентричний принцип розуміння світу згідно якого Бог є початком і кінцем буття як такого, буття взагалі. Тому проблеми пошуку першооснови буття тут не існувало, та й не могло існувати, проблема була в тому, чи може людський розум осягнути істину такого буття, чи вона підвладна виключно релігійній вірі.

Важливим є також і те, що середньовічне уявлення про буття набуває антропоморфних та ціннісних забарвлень. Людина в цю добу стає центром світу вже внаслідок того, що вона поєднує у собі дух і тіло. Особливо яскраво таке тлумачення буття проявилося в епоху Відродження, втім слід зауважити, що людина розумілася не як центр буття взагалі, а саме як центр світу, тобто створеного Богом конкретного виду буття в якому людині Він визначив центральне місце.