Концепції буття в епоху Нового часу

Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового набуло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно розробляли Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Саме це поняття – поняття субстанції, на думку Д.Локка, було всеохоплюючим і поставало синонімом буття у його конкретизації.

Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, не лише такою, що позначає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює всю розмаїтість мінливих форм реальності. Це досягалось співвідношенням понять “субстанція – атрибут – акциденція – модус”. Під атрибутами субстанції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Б.Спіноза відносив до атрибутів світової субстанції протяжність і мислення. Під акциденцією розуміли мінливі стани прояву субстанції, під модусами – конкретні утворення: речі, явища, процеси.

У німецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали також активність, рух, розвиток. Загалом розроблення поняття субстанції у ХVII – XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в цей час виявилось досить багато точок співпадіння між філософією та наукою. Буття – субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впорядкована реальність, що існує завдяки органічному зв’язку внутрішнього та зовнішнього, необхідного та випадкового, суттєвого та другорядного, зв’язку, що інтегрально звершує світовий еволюційний процес.

Водночас розуміння субстанції наштовхнулось на не вирішуваний конфлікт: виникли дві лінії тлумачення вихідної природи субстанції. Прихильники однієї лінії наполягали на тому, що основою світу, тобто субстанцією, може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву ідеалізму, вона була певною формою продовження платонівської традиції. Прихильники другої лінії вважали субстанцією чуттєву сутність, або матерію. Ця лінія дістала назву матеріалізму.

Втім таке розмежування по принципу формальної логіки „або – або” – або матерія, або духовне в якості субстанції вже не могло задовольнити філософію (і науку) Нового часу. Саме тому в філософії Нового часу завершує своє формування третій напрямок – дуалізм. Дуалізм урівнює в „правах” матерію і Бога (першою історичною формою дуалізму виступає деїзм, що історично цілком виправдано), тобто матерія і Бог є дві рівноправні субстанції буття. Різниця в тому, що матерія – це пасивне начало (субстанція), а Бог – активне.

Тоді ж з’явилися філософи, які почали розуміти безперспективність протиставлення названих позицій у субстанціалізмі. З’являється некласична філософія, а з нею – і нове розуміння буття.

Некласична філософія звернула увагу на те, що всі і всілякі розмови про буття мають сенс лише в межах усвідомлення дійсності. Якщо бути більш реалістичними, то слід визнати, що маємо підстави вести розмову не про буття як таке, а про те, що і як нам надано в взаємодії із дійсністю.

Розвиваючи далі таку лінію розуміння буття, Е.Гуссерль та А.Бергсон виявили, що, крім інтенції, буття постає ще й у часовому вимірі. З одного боку, ніяка свідомість неможлива без неперервної тривалості своїх здійснень, а з іншого – ця тривалість передбачає рух, зміни, але неперервні.

Підсумовуючи історико-філософський екскурс, можна вибудувати таку сукупність категорій, що окреслюють різні рівні та ступені осмислення буття: буття – ніщо (небуття), стале – мінливе, єдине – множинне, суще – явлене, абсолют – ієрархія, субстанція – акциденція – модус, причина – наслідок, простір – час – рух.