Філософська думка в Києво-Могилянській академії.

Наступний етап у розвитку української філософії припадав на початок XVII-XVIII ст., він пов`язаний з необхідністю подолання кризових явищ у розвитку духовної культури України. Відомо, що у цей час Західна Європа переживала добу Просвітництва, як період, пов`язаний з певними досягненнями в розвитку європейської культури, тому Україна не могла стояти осторонь цього процесу. Частина її духовної культури також була зорієнтована на процес європеїзації. Кризові явища в українській православній церкві зумовили пошук нових позитивних аргументів на захист релігійних цінностей на рівні окремої людини й держави загалом.

Найвідомішими тогочасними форпостами духовності були братські школи. В 1631 р. Петро Могила заснував Лаврську школу , яка після злиття з Київською братською школою заклала фундамент Київської колегії, яку згодом стали називати Києво-Могилянським колегіумом. Власне, у цьому навчальному закладі вперше філософія була відокремлена від богословських дисциплін, викладання філософії в формі античних знань адаптувалося до потреб української культури. Подальший розвиток філософської думки в Україні був пов`язаний з мислителями цієї школи. Насамперед Інокентієм Гізелем, Феофаном Прокоповичем, Г. Щербанським та ін.

Серед філософської проблематики , яку розробляли викладачі й випускники Києво-Могилянської академії, на перший план виступають проблеми світоглядно-методологічного й теоретичного пізнання оточуючого світу. Вирішувати ці проблеми філософи пропонують за допомогою конкретних наукових методів і практики наукового експерименту , які були характерні для філософії Нового часу. Діяльність учених Києво-Могилянської академії була прикладом різкого розмежування філософії й теології, критичного переосмислення авторитаризму (притаманному середньовічній схоластиці) , наповнення логіки раціональним змістом , відокремлення наукового знання як головного в пізнанні навколишнього світу , людини та її сутності.

Викладачі Києво-Могилянської академії поряд із вітчизняною світоглядно-філософською традцією широко використовували досягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу. Саме тут, унаслідок творчої взаємодії вітчизняної та західноєвропейської філософської традиції, виникає і раціонально-натуралістична лінія.

Серед навчальних дисциплін на одне з перших місць виходить риторика, в цьому виявилися гуманістичні пріоритети у сфері знань. Адже „слово” тлумачилося київськими риторами водночас як „знання „ і „доброчесність”. Риторика в ідейному кліматі Києво-Могилянської академії посідала вище місце, ніж логіка, оскільки остання є мистецтвом „доведення”, перша ж як мистецтво „переконувати” більш відповідала українській національній (екзистенціальній) традиції своєю апеляцією не стільки до „голови”, скільки до „серця”.

У філософській спадщині діячів Києво-Могилянської академії спостерігається поступова переорієнтація в напрямку від богопізнання до пізнання природи і людини, відхід від догматизму й авторитаризму. Дослідження проводилися: з натурфілософії, гносеологічної проблематики, антропології, місця людини у безмежному Всесвіті.

Учені Києво-Могилянської академії зробили величезний внесок у становлення не тільки класичної української філософії , але і у розвиток духовної культури України загалом.