Становлення української філософії.

Найдавніші (дохристиянські) пласти духовності українського народу відомі недостатньо, адже пам`ятки духовної культури цієї доби були переважно знищені після 988 р. як такі, що суперечили новим християнськім цінностям. Але незважаючи на це, сьогодні є всі підстави говорити, що і після прийняття християнства в Київській Русі мала місце традиційна для давніх слов`ян міфологічна культура язичницької доби. Вона стало ґрунтом, на якому спершу розвивалось язичництво, а згодом - християнство. Міфологічний світогляд цього періоду мав синкретичний характер, тобто був конгломератом пантеїстичних ідей з елементами анімізму, тотемізму, фетишизму, магії, рільничих культів тощо.

Передумовою початкового етапу розвитку духовної культури українського народу стала трипільська культура, іраномовні культури скіфів, сарматів, тюркська культура печенігів і половців, праслов`янська культура тощо. Звідси - найхарактерніші ознаки оригінальної духовної культури, яка згодом стала вирізняти український народ серед інших цивілізацій.

Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київської Русі, особливо після введення на її території християнства (X ст.), у процесі християнізації духовного життя ( у результаті вирішення суперечностей між слов`янським язичництвом і запровадженою християнською культурою). Центрами духовного життя Київської Русі стали монастирі , про що свідчить авторство перших релігійно-філософських творів. У 1054 р. з`явилася перша релігійно-філософська праця Київського митрополита Іларіона „Слово про закон і благодать”, а на початку XII ст. – „Повість временних літ”, авторство якого приписують ченцю Печерського монастиря Нестору. Саме в цьому творі чи не вперше у вітчизняній літературі вживаються терміни „філософ” і „філософствувати”. Домінуюча релігійна проблематика в творах православних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До таких проблем належали питання про буття Бога , взаємовідносини між церквою й княжою владою, про добро і зло як протиставлення Бога і сатани.

Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість. Софістичність стала визначальною особливостю української філософської думки. „Софія-мудрість” - сутність Бога, „душа світу”, водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини і Бога. Саме таке подвійне розуміння привело до виникнення екзистенційно - "софіїного” спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі.

Розвиток філософської думки Київської доби завершується якнайпильнішою увагою до людини , закладанням підвалин гуманістичної традиції. Це знайшло відображення в „Повчанні Володимира Мономаха” та культі Діви Марії як захисниці конкретної людини , що, напевно, сягає своїм корінням у міфологічні образи Берегині або Великої Богині.