1.Сутність і походження людини. Єдність природного, соціального і духовного в людині.

В умовах розвитку людства як світового співтовариства та суперечливості сучасного цивілізаційного процесу зростання інтересу до людини є універсальною тенденцією багатьох наук: медицини і біології, психології і генетики, фізіології і соціології, економіки і антропології.

Але оскільки не існує окремої науки про людину, а в комплексному її дослідженні беруть участь різні дисципліни, все відчутнішою стає необхідність інтеграції наук про людину в єдину, практично орієнтовану систему. Це завдання не може бути розв’язаним без виявлення категоріального каркасу людської цілісності, а це останнє є власне справою філософії. Лише такі інтегровані комплексні знання про людину дають можливість визначити відповіді на питання стосовно її сутності і походження, граничних засад буття, уяснити сенс життя, призначення, межі її свободи, осягнути її можливості і перспективи.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій – міфологічних, релігійних, наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені за останні два століття. За сучасними науковими поглядами, людина – це високоорганізована істота, яка має природну основу, але набуває і реалізує свою сутність лише в суспільстві. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона має свідомість і самосвідомість, мову, розум, волю, певною (історично зростаючою) мірою свободу, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.

Людина – це суб’єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття та освоєння дійсності, істота творча, моральна, яка відповідає за свої вчинки. Формування й розвиток людини – водночас формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

На відміну від інших природних, біологічних істот людина:

• вміє виготовляти знаряддя за допомогою знарядь і використовувати їх як засіб виробництва матеріальних благ;

• їм відомі найпростіші моральні заборони й розуміння безумовної протилежності добра і зла;

• вона має чуттєві сприйняття, розумові навички й матеріальні та духовні потреби, що розвинулися історично;

• вона не може ні формуватись, ні існувати поза суспільством;

• притаманні їй індивідуальні властивості й достоїнства є суспільно визначеними, що відповідають тому чи іншому типові суспільних відносин;

• її життєдіяльність має не первісно запрограмований, а свідомо вольовий характер, внаслідок чого вона є істотою в якої є здатність до самопримусу, совість і свідомість, відповідальність;

• вона відформувала унікальне суспільне середовище в якому існує складний комплекс суспільних відносин, що регламентує її поведінку;

• вона формує унікальні засади своєї культури як сукупності матеріальних і духовних цінностей.

Походження людини по-різному трактується релігією і наукою. Релігія виходить з ідеї креаціонізму (від лат. create – творити), тобто творення світу, всіх речей та істот Богом.

Не відкидається і ідея космічного походження людини.

Наука доводить, що передумови виникнення людини складалися природним шляхом, оскільки наш світ має такі фізичні властивості, що в ньому можливе утворення складних систем і – за певних умов – живих організмів. Вважається, що поза природним добором, ймовірно, істотну роль відіграв такий біологічний фактор, як мутації, генетичні зміни, які вплинули на атомні й фізіологічні характеристики, значно розширили можливості мозку. Питання про біологічні передумови виникнення людини, безперечно, ще потребує дослідження.

На завершальній стадії формування людини вирішальне значення мали вже не біологічні, а соціальні чинники: виникнення й розвиток трудової, предметно-практичної діяльності, розбірливої мови, перетворення стада передлюдей на первісний родовий колектив, заснований на екзогамії (така форма кровноспоріднених зв’язків, коли шлюби між близькими родичами неможливі) і на перших, спочатку ще напівінстинктивних, соціально-моральних нормах.

Відтак порівняно недавно, 50-30 тисяч років тому, виникає людина сучасного біологічного типу – homo sapiens («людина розумна»).

Розуміння сутності (природи) людини невід’ємно пов’язане з визначенням характеру взаємозв’язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському бутті.

Виключність людини у два світи – біологічний і соціальний – породила суперечку, яка ведеться давно й продовжується досі. Суть її така: яке з цих начал – біологічне чи соціальне – є визначальним для життя людини й суспільства. Спектр думок з цього приводу можна віднести до двох полюсів: біологізаторства й соціологізаторства.

Визначальною рисою біологізаторських концепцій є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиє життя, поведінка, індивідуальні і суспільні якості та засади духовності обумовлені і визначаються біологічними факторами.

Соціологізаторські концепції людської природи ігнорують все біологічне в людині, її природні передумови, а також людську індивідуальність, від яких можна ніби відхилятись при вивченні людини. Остання мислиться лише як сирий матеріал, з якого можливо сформувати будь-яку людину в ім’я досягнення того чи іншого ідеалу.

Представники обох цих полюсів фактично дискредитували себе. З позиції сучасної науки і філософії сутність людини (тобто те, що визначає її специфіку, відмінність від інших живих істот) соціальна, але необхідно визнати наявність, значення й відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають, що біологічне в людині «зняте» соціальним. Це означає, що воно (це біологічне начало) перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але не усунуте, зберігається, утворює з соціальним діалектичну єдність.

Безліч генетично обумовлених, успадкованих анатомо-фізіологічних характеристик, природжена здатність до опанування мов: до мислення, структура нервової системи мозку та органів чуття, природжені певні особливості нервово-психічних реакцій, темперамент людини так чи інакше може піддаватись кореляції, впливу зі сторони соціальних умов, чи бути взагалі реалізованим лише в людському соціальному оточенні. Слід взяти до уваги і те, що всі цілі і мотиви поведінки людей, напрям їх думок, світоглядні, громадські і політичні позиції, моральні принципи пізнавальні, естетичні потреби і прагнення які в значній мірі характеризують людину є соціально зумовленими.

Безумовно, буття людини, її суспільна діяльність пов’язані з безкорисливим пошуком останнього істини, здатність до морального вибору, до творчості, до переживань прекрасного. Ці чинники в поєднанні з глибинною самосвідомістю та волею свідчать про важливість і значимість плету духовного в людині. Сприяючи становленню людського «Я», вони забезпечують повноту реалізації суб’єктом соціальних якостей.