logo
Філософія (книга)

Предмет естетики становлення естетичних уявлень.

Естетика - це наука про становлення чуттєвої культури людини. Таке визначення випливає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки.

1) Виявлення діалектики самого процесу освоєння, специфіки естетичного,як прояву ціннісного ставлення людини до дійсності.

2) Художня діяльність людини.

Обидві частини хоч і тісно взаємопов'язані, але відносно самостійні. В першій - розгляд питання природи, специфіки творчого потенціалу естетичного, категорії естетики. Друга частина - охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу художнього таланту.

Поняття естетика пов'язують з грецьким ейсетикус - почуттєвий. Проте існували й інші терміни - естанамай, естесі, естаноме. Хоч ці терміни і відповідають поняттю почуття, проте вони увібрали в себе багато нюансів індивідуального людського ставлення до об’єкта, орієнтували людину на власні здатності відчувати світ (зір, слух, дотик), вимагали довіри до власного світосприймання. Важливо зазначити, що естетика нерозривно пов'язана з поняттям мистецтво - як форма естетичного освоєння людиною світу, що виникає в процесі художньої творчості, як особливого виду людської діяльності.

Перші спроби використати почуття як основу для осмислення певних естетичних явищ пов'язано з піфагорейцями - філософською школою Піфагора (VI ст. до н.е). Піфагор ототожнював поняття гармонія, досконалість, краса. Основою гармонії філософ вбачав число. Серед усіх видів мистецтв вищим носієм гармонії проголошувалась музика. Робився наголос на чуттєвій природі цього мистецтва, на зв'язок зі слуховою здатністю людини. Музика, за Піфагором, носій душевної рівноваги та стимулятизатор душевного спокою.

Почуття були об'єктом теоретичного інтересу Емпедокла (V ст. до н.е.). Відчуття розглядається як нижчий рівень почуття. А єдність відчуття-почуття формує більш широкі сили - любов і ворожнечу. Поперемінність переваги тієї чи іншої з них обумовлює циклічний хід світового процесу. Емпедокл продовжив попередні традиції вивчення природи і значення почуттів. Закріпив поняття катарсису ( поняття давньогрецької естетики для означення

сутності естетичного переживання, очищення душі засобами мистецтва через насолоду), наголошуючи на морально-етичній природі очищення.

В історії естетичної науки перша половина XVIII ст. посідає особливе місце: в 1750 р. з'являється на світ перший том теоретичного трактату «Естетика», автором котрого був німецький філософ Олександр Готліб Баумгарден. Спираючись на грецькі поняття ейсетикос, естаномай, естаноме, естесі, Баумгарден впроваджує новий термін - естетика, чим зумовлює появу самостійної сфери знань.

Важливим етапом у розроблені предмета естетики був період німецької класичної філософії. Безпосередній інтерес до широкого кола естетичних проблем виявив Іммануїл Кант. Філософ був переконаний, що тільки людина може бути ідеалом досконалості. Естетичні погляди Канта органічно пов'язані з принципами «критичної філософії». Особливу увагу філософ приділяє аналізу специфіки вияву естетичного судження в мистецтві, виокремив проблему художнього смаку, яку розглянув у зіставленні з духом. І. Кант значно розширив понятійно-категоріальний апарат естетики, обґрунтовуючи поняття смак, уява, гра, доцільність, досконалість, тощо.

2. Структура естетичної свідомості. Категорії естетики.

Розвиток і поширення категоріального апарату естетики відбувається внаслідок розвитку як естетичної та художньої практики, так і наукової рефлексії стосовно них. Естетичні категорії не є не рухомими і незмінними сутностями. Вони історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку естетичного досвіду і пізнання. Сучасна естетична теорія внаслідок бурхливого розвитку нових напрямків дослідження й загально філософських методологічних засад не має чітко визначеної та структурованої системи категорій, що ускладнює можливість остаточного визначення категоріального статусу.

Розглянемо деякі з них: Гармонія - розглядається як породження двох основ - краси і боротьби, любові і війни ( мається на увазі міф про Гармонію, дочку бога війни Арея, і богині краси Афродіти). Значний внесок у розвиток категорії гармонії внесли Сократ, Платон, Арістотель.

Міра - середина між надмірністю і нестатком. Допомагає уникнути крайнощів.

Прекрасне - це вічне, не знає ні народження ні загибелі. За Платоном, це «одвічна ідея», до якої реальні предмети мають лише опосередковане відношення.

Потворне - особливого значення ця категорія набула в естетиці і мистецтві романтиків. В XIX ст. це була чи не найважливіша проблема. Резенкранц, послідовник Гегеля, розвиває теорію потворного - визнаючи свою нездатність переходити у комічне потворне досягає згоди з красою. Це концепція, де потворне є органічним моментом прекрасного.

Піднесене - розглядається як самостійна естетична категорія. У Канта піднесене пов'язується з високим моральним змістом, через подолання страху і моральне задоволення.

Низьке - це сфера несвободи людства, негативна естетична цінність, крайня сутність потворного, жахливого.

Трагічне - в одному з тлумачень розглядається як перехрестя найзагальніших суперечностей між ідеальним і реальним, індивідом і суспільством, між прагненням людини і «хитрістю» світового розуму.

Комічне - є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема як гумор, сатира, сарказм, іронія. Усі вони є знаряддям подолання недоліків у людині та соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій людей про себе.

Вважаємо за необхідне розглянути категорію естетичного як типу духовності.

Естетичне - метакатегорія естетики, що характеризує певну сферу цінностей, пов'язану із суспільно значущою змістовною формою, яка дається людині в акті чуттєвого сприймання. Специфіка естетичного полягає в нерозривній єдності чуттєво-матеріальних, та ідеально-змістовних моментів, унаслідок чого воно пов'язане з усвідомленням специфіки людського почуття не як психофізіологічного процесу, а як інтелектуальної діяльності. Поняття «тип духовності» бере свій початок у філософській системі С. Кіркегора, який критикуючи раціоналізм Гегеля за принесення в жертву анонімному і безпристрасному абсолютному духу живої реальної людини, на перший план висуває потребу тісного зв'язку філософування з людським індивідом, його реальними переживаннями, настроями, почуттями, з «безвихідною трагічністю» людського існування. Кіркегор розглядає типи духовності по «висхідній» – від нижчого (естетичного) через етичне до вищого (релігійного). Також розглядає типи духовності М. Бахтін, широко використовуючи його для розкриття та глибокого філософського аналізу складних проблем людини і культури, виділяючи естетичний, етичний, теоретичний тип духовності. Важливо зазначити, що самоусвідомлення естетичним своєї духовної сутності протягом історичного процесу культуро-творення здійснювалося в двоєдиному процесі: співвіднесення себе з суттєвим змістом інших типів духовності й відділення від них. Саме в естетизмі значною мірою здійснювалось як осягнення відмінності естетичного від інших типів духовності, так і прагнення до подолання суперечностей між раціоналізацією, соціологізацією, ідеологізацією світу й естетичним буттям.

Звісно, що в світі людини існує краса, яка інтуїтивно зрозуміла всім, людина любить і захоплюється красивим, прекрас­ним, піднесеним. Відповідно їй не подобається потворне, низьке. Але такого наївно-інтуїтивного розуміння світу краси недостатньо для здійснення орієнтації в ньому. Формуванню цілісності людських уявлень про цей світ краси сприяє повнота комплексу наших почуттів, уявлень і смаків, поглядів і ідей, які ми називаємо естетичною свідомістю.

Естетична свідомість як окремої особистості так і суспільства, формується на основі естетичної практики в усіх її багатоманітних формах прояву. Багатоманітність естетичної практики суспільства чи особи породжує, зрозуміло, і відповідну багатоспектровість естетичної свідомості, обумовлюючи тим самим і складність структури останньої.

Найістотнішими елементами естетичної свідомості є: естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал та естетична теорія.

Естетичне почуття - це емоційно-чуттєве переживання людини викликане спогляданням естетичних цінностей. Естетичне почуття не є вродженим, а формується в процесі розвитку людини, її культури і виражає в любому конкретному випадку небайдужість людини до оточуючого, здатність її до сприйняття , до переживання і співпереживання на основі результатів відображуваного. Сфера почуттів людини формується не лише і тільки як практичний, але і як духовний зв’язок її з оточуючим світом.

Естетичний смак - це здатність людини розрізняти і стало ви­значати естетичну цінність предметів і явищ дійсності та творів ми­стецтва. Він є своєрідним почуттям міри, вмінням знаходити необхідну достатність в особистому ставленні до світу культури та її цінностей, визначаючи тим самим своєрідність позиції і поведінки суб’єкта. В ньому при цьому втілюються певні діалектичні суперечності між: суспільним і індивідуальним, раціональним і чуттєвим, ідеальним і почуттєвим. Естетичний смак детермінує здатність особистості до індивідуального вибору нею естетичних цінностей і уподобань на основі потреб.

Під естетичною потребою розуміється потреба сприймати, оцінювати і створювати естетичні цінності в житті і мистецтві, яка виступає основою для творчого сприйняття і перетворення світу за законами краси, сприяє саморозвитку людини.

Такий структурний елемент естетичної свідомості, як естетичний ідеал – являє собою історично зумовлений образ естетичної досконалості, конкретно-образне уявлення про прекрасне в його найвищому вияві. Він виступає в якості смислової детермінанти, що визначає структуру естетичної свідомості, її характер та всю спрямованість естетичної діяльності.

Як бачимо, структура естетичної свідомості являє собою не що інше, як специфічну спробу відображення комплексу тих основних проблем, які розкривають предмет самої естетики: природу естетичного і багатоманітність його прояву в житті та мистецтві; принципи естетичного і художнього освоєння та перетворення людиною світ; сутність та закономірності функціонування мистецтва.

Слід зауважити, що подальший розвиток естетичної проблематики, − будь то пошуки більш адекватного розуміння обсягу предмету естетики чи визначення можливостей її впливу на всебічний, гармонійний розвиток людини в рамках природного та суспільного буття як і раніше відбувається в гострих дискусіях, що свідчить про принципово різне розуміння і оцінку теоретиками окремих фактів, подій, станів, явищ. На це, зрозуміло, впливає тісний зв’язок естетики зі змінами, що відбуваються в людському бутті в умовах нашої повсякденності.